Жовтнева революція в Ватикані. Більше 40 років тому Собор в Римі прийняв іудаїзм

28 жовтня виповнюється більше п'ятдесяти років з дня декларації Nostra Aetate (лат."У наш час") - декларації Другого Ватиканського собору католицької Церкви про ставлення до нехристиянських релігій. Вона була затверджена 28 жовтня 1965 року папою Павлом IV. Стала однією з трьох декларацій Другого Ватиканського собору і самим коротким з його документів.

У документі говориться: "Хоча іудейські влади та їх прихильники наполягли на смерті Христа, однак те, що було скоєно під час Його страстей, не може бути огульно поставлено в провину ні всім, хто живе тоді юдеям, ні іудеям сучасним. Хоча Церква і є Народ Божий, однак іудеїв не слід представляти ні відкинуті Богом, ні проклятими, ніби це випливало з Священного Писання". "Юдеї в більшості своїй не прийняли Євангелія, а багато з них навіть чинили опір його поширення (див. Рим 11, 28). Тим не менш, згідно Апостолу, заради своїх батьків юдеї донині залишаються люб'язними Богу, Чиї дари і покликання невідчужувані (Рим 11, 28, 29)".

Ще раз - більш півстоліття тому католицька Церква прийняла декларацію не тільки визнає різні шляхи до Бога (буддистів, індуїстів, мусульман), але і яка знімає з юдеїв якусь загальну провину за смерть Ісуса Христа. Православні Церкви досі продовжують читати невиразний фрагмент з Євангелія "кров його на нас і на дітях наших", фактично продовжуючи якусь традицію кровної помсти. Сам фрагмент, як вважають не тільки світські вчені, але й теологи Ватикану і протестантських Церков є пізньою вставкою, припискою, яка була зроблена в цілях віддалення іудеїв від "нових євреїв" - християн.

Однак суперечки теологів це досить складна тема. Мені здається більш важливим момент пов'язаний з історією XX-го століття. Фактично декларація Ватикану (прийнята з великими труднощами і суперечками на Другому Ватиканському соборі) розпочала історію так званої "теології після Освенцима". Вже тоді багато християн (особливо ті, які були в'язнями концтаборів) прийшли до розуміння релігійного значення трагедії Голокосту. Нацисти адже вбивали не просто євреїв, вони вбивали народ, який обрав Бог. Тут важливо підкреслити тонкість - євреї не якийсь вищий народ, за типом нацистських "арійців", просто це народ, який Бог обрав для певної мети. Мета ця нам невідома. Але обраність раптом була виявлена навіть у самому слові Голокост. Нагадаю - по-грецьки, це жертовне цілопалення... Багато юдеї саме тому воліють інша назва трагедії - Катастрофа (Шоа), так як не хочуть бути народом-жертвою. Але нас цікавить інше.

Ієрархи католицької Церкви, тоді в 60-их, з жахом усвідомили, що вбивство шести мільйонів євреїв було б підготовлено нескінченним прокльонами і обмеженнями, які виходили саме з християнства. Як заявили тоді багато істориків - Гітлер просто здійснив те, про що мріяли блаженний Августин і багато інших. Адже якщо виходити з тези, що християнство замінило іудаїзм (до речі, з цієї тези виходять ісламісти, по відношенню до іудеїв і християн), то іудаїзм повинен померти. А євреї повинні стати християнами, або взагалі перестати бути.

Тут важливо згадати про християн, які загинули майже як євреї. Або як євреї. Максимилан Кольбе, Едіт Штайн, загиблі у Голокості, пізніше були проголошені святими. Едіт Штайн була єврейкою, яка стала черницею саме під час приходу нацистів до влади. А М. Кольбе був німцем, священиком, визнав неможливим підтримувати А. Гітлера.

Час, коли проходив Собор (розпочався він в 1962-му році) було початком, предверие тих подій, які пізніше назвуть - молодіжною революцією. Римська курія тоді дивно передбачив подальше. Хоча деякі вважають, що і викликала. Сексуальна, пацифістська, що скасовує багато цінності минулого, революція, що почалася з бітломанії і закінчилася рухом хіпі (яке й вивело американські війська з В'єтнаму) - змінила Європу і Америку до невпізнання.

Теологія після Освенцима, згодом пішла ще далі декларації Nostra aetate і проголосила створення держави Ізраїль - надзвичайно важливою подією для християнства. Багато протестанские Церкви стали активно допомагати руху сіонізму, переслідуючи не лише метою спокутування гріха за Голокост, але вважаючи, що настали предмессианские часи, коли Христос прийде до народу Ізраїлю і до всього світу.

Повернемося до мирських справах. Собор відзначився ще й тим, що вперше назвав православних - братами. За століття чвар, католики протягнули руку православним. В першу чергу - православним СРСР, саме тому в пострадянських країнах досі мало знають про Другому Ватиканському соборі. Дуже символічно в цьому контексті - звільнення Йосипа Сліпого з Гулагу, якого домігся тоді Ватикан, з допомогою президента США Д. Кеннеді. Присутність на соборі української греко-католика, призначеного кардиналом, поставило перед світом український питання. Майже на рівні єврейського.

Якщо скасування провини юдеїв через розп'яття єврея з Галілеї викликала до життя християно-іудейський діалог, то виступу Йосипа Сліпого в Римі, оживила надії підпільної Церкви України, в самому СРСР. Це спонукало тоді багатьох на догляд з РПЦ і на розширення опору радянській владі. Вже не збройного, а саме духовного, християнського. Папа Римський тоді формально засудив бажання греко-католиків мати власну патріархію, але фактично участь Йосипа Сліпого у роботі Собору і слова Папи про "мільйони українців, які чекають слова Божого" було неймовірним кроком у той важкий час. Неймовірним викликом СРСР. Фактично брошеной рукавичкою. А вже призначення В. Сліпого кардиналом - і зовсім означало визнання існування греко-католицької Церкви.

Дуель відомо чим закінчилась. СРСР більше немає, і всі спроби Кремля відтворити хоча б щось подібне - натрапили на неймовірний опір українців. Греко-католицький собор у Києві, успішне українсько-єврейську співпрацю і взаєморозуміння як на Майдані, так і під час парламентських слуханнях у дні Бабиного Яру, дають нам неймовірні надії.

Та й обговорення, які проходять в середовищі українських православних, їх наполегливе прагнення вийти з тіні російської, прорадянського "християнства", свідчать про те, що Україна зможе дихати двома легенями одночасно. Згадуючи в цьому контексті висловлювання ИоаннаПавла II, про двох легких християнства. Католицтва і православ'я.
Тут важливо підкреслити. Визнання антиюдейською традиції в християнстві, яке було скоєно в 1965-му році Ватиканом, є не слабкістю, а силою.

За рік до цього в 1964-му, в Єрусалимі відбулася перша за минулі 500 років зустріч глав Риму і Константинополя (Стамбула), в ході якої православний патріарх Афінагор прочитав спільно з Павлом VI молитву "Отче наш" і обмінявся з ним поцілунком миру. А в грудні 1965 р. одночасно в Римі і на Фанарі відбулася церемонія підписання скасування анафеми 1054 р., після чого католицька Церква була проголошена "сестриної".

Саме тому католицька Церква продовжує впливати на світ, який стає все менш релігійним (в області виконання обрядів), але все більш зайнятим проблемою розуміння Бога, пошуку Його...

І пошуків світу. Дуже потрібних нам пошуків.