Невський проти НАТО. Кого і від кого звільняє Путін
Як твердить найвідоміший злочинець світу, Росія сьогодні веде національно-визвольну війну проти західних колонізаторів
За 3,5 місяці до чергових "виборів путіна", що відбуватимуться в умовах повномасштабної війни проти України й гібридної – проти демократичного світу в цілому, російський диктатор вперше заявив про національно-визвольну війну.
Ця заява пролунала під час його виступу на "Всесвітньому російському народному соборі", де Путін проголосив, що Росія, нібито, "відстоює безпеку і добробут нашого народу, найвище історичне право бути Росією — сильною, незалежною державою, країною-цивілізацією".
Від чого ж він звільняє росіян? Ну, окрім прав, свобод, грошей у кишенях і майбутнього, також від диктату "колонізаторів", до яких він вже давно записав "колективний Захід", який, мовляв, століттями намагається завоювати і підкорити Росію, які імперські форми вона б не на той час не мала.
В принципі, ця його заява є цілком закономірним результатом тривалого процесу формування Кремлем ідеологеми про те, що Росія перебуває в облозі західних країн. Облога – є, отже має бути й війна.
І це є загальний ідеологічний конструкт, який, звісно ж, має низку субконструктів – конкретних завдань просування наративу національно-визвольної війни. Постає питання: яких саме?
Двоє російських експертів – представник "Меморіалу" Алєксандр Черкасов і історик Константін Скоркін – в коментарі виданню "Агентство" завважили, що ця ідеологема Путіна є спадщиною ідеологічно-пропагандистської політики СРСР; а Черкасов також висловив цікаву думку, що таким чином Кремль як "лідер антиколоніальної боротьби" намагається бодай якось завадити створенню міжнародного трибуналу з розслідування злочинів РФ, скоєних в Україні.
Вибори й мобілізація
Що ж, цілком імовірно, що це одна з цілей Путіна. З іншого боку, факт неспровокованої повномасштабної війни із наслідками у вигляді санкцій і політичної ізоляції російського режиму неодноразово вже було зафіксовано у різноманітних документів міжнародних установ і окремих країн. І задовго, зазначимо, до того, як Путін проголосив себе глобальним Че Геварою.
Тому "національно-визвольна" війна Путіна – це не стільки про трибунал, скільки про внутрішньополітичний порядок денний у Росії. Попри абсолютну пасивність населення, авторитарний режим Путіна, як і інші подібні режими, хворобливо тяжіє до підтримання ілюзії легітимності влади і підтримки його виборцями. Особливо під час війни, на якій масово ці виборці гинуть, а решта безпорадно (подекуди із жертовною готовністю) спостерігають за значним погіршенням власного добробуту.
Тому, так, Путін "пішов" на національно-визвольну війну в якості провідника і головного захисника російського народу. Тобто, щоб остаточно стати "президентом війни".
В цьому контексті можна було б провести аналогію зі Сталіним. Втім, Путін за роки президентства всмоктав у себе безліч образів з історії Московії, Росії та СРСР. І хоча Сталін сьогодні є однією з найпопулярніших особистостей в Росії, де кількість нових пам’ятників радянському тирану просто зашкалює, Путін не зупинився лише на ньому. В його гримерці за останні років були і Пьотр І, і Алєксандр ІІІ, а останнім часом Путін найчастіше і найктивніше порівнює себе з до неможливого міфологізованим іще за часів більшовиків і СРСР Олександра Невського.
Всіх їх об’єднує те, що Кремль називає їх збирачами земель, або ж тими, хто "повертав своє", що розв’язували війни проти "колонізаторів із Заходу", аби захистити чесно награбоване. Топовим же наразі "захисником-збирачем-деколонізатором" в російських пропагандистських методичках є саме Олександр Невський, а його реінкарнацією – звісно ж Путін.
Саме під цим стягом Путін-Невський поведе Росію у світле і вільне майбутнє, заради якого росіяни мають принести жертву у вигляді безпосередньої участі у війні проти Україні. Тому проголошена ним "національно-визвольна війна" є фундаментом для інформаційної кампанії-обґрунтування загальної мобілізації, яка потенційно може відбутися вже після 17 березня наступного року, тобто після президентських виборів.
А що "колонізатори"?
Власне, головний, за версією РФ, "колонізатор" сучасності – США, схоже, чудово усвідомлює, що наразі Кремль обрав опцію грати в довгу. І, за інформацією Reuters, що посилається на джерело у Державному департаменті, в американському істеблішменті "широко поширена думка", що Путін до результатів виборів президента США, що відбудуться за рік, не піде "на мир або змістовний мир". Не піде, бо сподівається на перемогу Дональда Трампа, а отже на посилення позицій ультраконсерваторів, і на зниження підтримки Україні.
З іншого боку, джерело Reuters, та й інші офіційні особи з країн-партнерів, враховуючи наміри і сподівання Путіна, зазначають, що саме тому "висловили рішучу підтримку Україні".
Що ж до трампістів у Конгресі, то звернімо також увагу на вчорашню заяву нового спікера Палати представників Майкла Джонсона (трампіста, до речі) про нові пакети допомоги для України та Ізраїлю: він, зокрема, визнав, що "ми не можемо дозволити Путіну пройти маршем Європою", тому допомога Києву – "ще один пріоритет"; і він почувається "упевнено й оптимістично" щодо ухвалення Конгресом фінансування допомоги для України й Ізраїлю.
В цьому контексті варто нагадати і про те, що 29 листопада розпочалося перше засідання на рівні міністрів закордонних справ Ради Україна-НАТО, створеної як проміжний етап на шляху інтеграції нашої країни до Альянсу. І перед початком засідання генсек Єнс Столтенберг зазначив, що Україна матиме підтримку і надалі; і стане членом Організації Північноатлантичного договору.
Однак він також сказав іншу важливу річ: вступ України до НАТО за скороченою вже процедурою все ж не відбудеться, допоки триває війна.
Тобто, з одного боку, ми отримали важливий меседж про подальшу підтримку на тлі низки гучних публікацій, зокрема, у Newsweek і Bild, з песимістичними оцінками щодо війни РФ проти України, недостатньої допомоги Києву від союзників і підштовхування нас до перемовин. З іншого ж, опція заморожування, лежить на тому ж столі, що й членство в ЄС та НАТО — і ніяк не сприймається як основна. Навпаки, з огляду на поглиблення інтеграції оборонної галузі (дводенна конференція у Вашингтоні 6-7 грудня буде присвячена саме їй), цей варіант наші західні союзники розглядають як крайній.
