Чорний Сінгапур. Як Китай тіснить американців в Африці
На тлі загибелі групи російських журналістів буквально напіврозкладеними Центральноафриканській Республіці інтригуюче прозвучала в інтерв'ю "Еху Москви" повідомлення російського політемігранта і американського інвестора в Україну Іллі Пономарьова про український бізнес, який веде справи в Африці. Питання, втім, варто ширше - про відносно тихо проходить новому "розпилі" Чорного континенту, і українці тут далеко не в числі перших або навіть помітних гравців.
Українська Африка
Для початку пригадаємо те, що відомо про вітчизняних потугах розвернутися в Африці (за рамками анекдотів про сафарі Ігоря Бакая, нині переживає не найкращі часи).
Так, наприкінці минулого року український "ЗАЗ" анонсував будівництво свого заводу в туніської Бізерті - невідомо, втім, наскільки реалістичні ці плани в країні, в якій "арабська весна" все-таки перемогла без особливих складнощів. Тим не менш в Африку продовжують текти інвестиції, зокрема з України. Десь на півночі континенту ще в 90-е начебто розгортала виробництво холодильників і група "Норд" Валентина Ландика. Добували українські олігархи і марганець у Гані, а державний "Нафтогаз" - в Єгипті, власне, газ. У Лівії, правда, не підфартило, з-за зайвої політизації та сумнівних зв'язків між українським і лівійським керівництвом різних періодів нашої спільної з Лівією історії.
В Нігерії, втім, український бізнес розгортався всерйоз. Так, у 2006 р. "Індустріальний союз Донбасу" (ІСД) придбав металлообрабатыващий завод Lugard Steel в Джосі. Планувалося, що запускати завод приїдуть 50 українських фахівців. Про результативність цього проекту нічого не відомо. У Нігерії також були створені українсько-нігерійські СП для будівництва доріг, виробництва будматеріалів. А "Південмаш" навіть створив СП з обслуговування поставлених у Нігерії тракторів (р. Міна, штат Нігер). Передбачалося також організувати складальне виробництво. Чим все це скінчилося, невідомо. Та й Нігерія - країна неспокійна. В даний момент вона знову проходить період боротьби демократії з нафтою.
На початку десятих років бізнесом в ПАР і ряді інших південноафриканських країн зайнявся дещо призабутий сьогодні Едуард Прутнік. Забавно, що з тих пір, крім своїх українських ЗМІ, близькості в певний період з екс-президентом Януковичем і фонду "Єдиний світ" його довго асоціювали саме з Африкою. Так, в ті часи Прутнік став власником великого пакета в здобувача південноафриканських алмазів - компанії Namakwa Diamonds. Спочатку він скупив на Лондонській біржі близько 5% акцій компанії. Пізніше Namakwa залучила у підконтрольній йому Jarvirne кілька кредитів, за які пізніше розрахувалася акціями.
В результаті компанія отримала можливість збільшити частку в здобувача, ставши найбільшим акціонером Namakwa - Прутнік нібито контролював близько 53% акцій. Повідомлялося, що Namakwa вела видобуток алмазів у ПАР, Конго, володіла активами в Анголі, Намібії і Лесото. У тому ж 2010 р. компанія Namakwa Batla Diamonds Ltd (NBDL), в якій Namakwa володіє 62,5% акцій, отримала ліцензію на розробку кімберлітової трубки Као. А в 2012 р. Namakwa вивела на повну потужність збагачувальну фабрику по переробці кімберлітової породи. Однак кажуть, що врешті-решт справи не задалися, і Прутніку довелося розпродати свої африканські активи. Але все це - справи давно минулих днів, перекази старовини глибокої. Інша справа, що український бізнес у Африці покритий мороком невідомості, торгівля (крім тієї, яка у величезних масштабах ведеться з "цивілізованими" північноафриканськими країнами) здійснюється в основному через офшори.
Торгівля суверенітетом?
Глобальні гравці підходять до нового освоєння Африки куди більш системно, впроваджуючи в континент через ключові точки входу і цілої платформою "послуг" і інфраструктури. У цьому сенсі характерним є приклад Джібуті, яку в останні кілька років почали позиціонувати чи не як новий африканський Сінгапур. Деякі підстави для цього є, з тією, правда, ноткою історичної іронії, що з Джібуті подобу Сінгапуру роблять теж китайці, але континентальні.
Так, з 1 січня поточного року була офіційно введена в комерційну експлуатацію перша в Африці сучасна електрифікована залізниця транснаціонального рівня: Аддіс-Абеба - Джібуті. Обсяг перевезень по ній поступово зростає - з початку року було перевезено понад 20 тис. пасажирів і понад 6 тис. вантажних контейнерів. Довжина магістралі складає 751 км. Залізниця бере початок в столиці Ефіопії Аддіс-Абебі, її кінцевий пункт - порт Джібуті, проектна швидкість руху - 120 км на годину.
Зведенням магістралі займалася Китайська залізнична будівельна корпорація China Railway Construction Corporation (CRCC), яка вперше виконувала роботи за межами Китаю повністю за китайським стандартам і з застосуванням китайського обладнання. Загальний бюджет проекту склав $4 млрд. Право на експлуатацію залізниці очікувано виграв у серпні 2015 р. консорціум з CRCC і Китайської цивільної інженерно-будівельної корпорації (ССЕСС). Цікаво, що приблизно такі ж китайці створюють альянси і в країнах Латинської Америки, але там у них є помітна конкуренція. Однак перш ніж вкладати такі кошти в Джібуті, Пекін подбав про збереження своїх інвестицій.
Республіка Джибуті знаходиться на північному сході Африки (Африканський Ріг), між Ефіопією і Сомалі, на узбережжі Аденської затоки і Баб-ель-Мандебської протоки, що зв'язує Індійський океан з Червоним морем. Офіційна мова країни - арабська, хоча широко поширений і французька (власне, написи французькою присутні скрізь). Частина населення також говорить мовою афар.
Вдале географічне положення і відносна політична стабільність зробили цю країну максимально зручною для розташування спостерігачів і представників міжнародних організацій, насамперед ООН (і чомусь, як стверджують, шпигунів з усіх країн світу). Площа Джібуті становить 22 тис. кв. км. По суті, країна складається з однойменної столиці з населенням 300 тис. чоловік і ще кількох маленьких населених пунктів (всього ж в державі трохи більше півмільйона мешканців). Але найважливіше в цій країні те, що вона є юрисдикцією найважливішого порту Африки, так що Джібуті можна назвати морською державою. Є міжнародний аеропорт з постійно зростаючим трафіком.
Це одна з небагатьох точок, куди можна прилетіти з тієї сторони затоки - з розірваної війною Йемену, з яким Джібуті ріднить не тільки найдавніша історія, але і те, що на обох берегах жують листя наркотичного ката (за яким, таке враження, і спрямовуються в регіон західні туристи). Китайців ж кат не цікавить. Джибуті важливий для Китаю як "морські ворота" в Ефіопію, країну, товарообіг якої з КНР становить $1,5 млрд і яка входить в першу п'ятірку африканських країн щодо залучення китайських інвестицій ($7,5 млрд). Почасти тому, а формально - допомагаючи ООН для країн регіону боротися з піратством (яке начебто в основному вже переможене) в минулому році Китай побудував в Джібуті свою військово-морську базу.
Її офіційне відкриття широко висвітлювалося світовими ЗМІ. Але Джібуті давно і охоче надає свою територію для розміщення іноземних військових об'єктів, їх тут чи не рекордна кількість. Так, військово-морська база Франції розташована в колишній французькій колонії ще з моменту здобуття незалежності в 1977 р. Американці влаштувалися в Джібуті в 2001 р. А ще тут постійно базуються військові Італії, Іспанії, Німеччині і Японії. Слушність такого підходу до забезпечення власної безпеки була продемонстрована в 2008 р., під час прикордонного конфлікту з Еритреєю. Зіткнення з армією, багаторазово перевершує за чисельністю джибутийскую, було припинено завдяки політичному втручанню США і Франції на стороні Джібуті.
Як прогнути Вашингтон
Зрозуміло, ці традиційні військово-політичні партнери Джібуті висловлювали своє незадоволення приходом китайців, а адміністрація Барака Обами в 2015 р. намагалася - пряником і батогом - відмовити джибутийцев від розміщення китайської бази. Але гордий народ відстояв свої принципи військово-політичного плюралізму, лаконічно виражається американської приказкою money talks, bullshit walks - передбачаючи в деякому сенсі ту економічну програму, з якою у США роком пізніше переміг Дональд Трамп.
Інші були змушені змиритися - інакше звідки американці могли б сьогодні настільки ефектно, хоч і без особливого результату бомбити Ємен? Тим більше що керівництво Джібуті поступилося побажанням Вашингтона в тому аспекті, що логістичного центру (зараз так прийнято називати самі що ні на є військові бази) ВМФ Росії в країні не з'явилося.
А от Китай - зовсім інша справа.
Офіційно його об'єкт в Джібуті називається "база матеріально-технічного забезпечення". Але на ній, тим не менш розміщений цілком реальний контингент - 800 осіб, а в перспективі передбачається розширити його до 2 тис. На думку Абхиджита Сінгха, старшого наукового співробітника Observer Research Foundation в Нью-Делі, "існує вроджена подвійність об'єктів, над створенням яких працює Китай в іноземних портах і які є нібито комерційними, але можуть швидко модернізуватися для проведення необхідних військових місій. Вони прекрасно підходять для м'якого проектування жорсткої сили".
Так що нальоти на Ємену тривають штатно, однак тепер це робиться під пильним наглядом великого жовтого одного. Правда, за жовтим іншому стежать і його безпосередні сусіди по карті. До величезної американській базі відкрита в 2011 р. японська - зовсім повноцінна, з вишками по периметру. Також в Джібуті наявна єдина італійська військова база за кордоном. Причому карабінерів в цивільному можна зустріти навіть в магазинах і злачних місцях столиці. Ніби на дворі все ще колоніальні часи.
До речі, навряд чи італійська база впаде жертвою популістського і ізоляціоністського курсу нинішньої влади Італії, тим більше що США можуть сприймати її роботу як частину союзницьких зобов'язань Риму, чиї фінанси співають романси, а без допомоги американських банків у Італії виснажиться і такий репертуар. Але і це ще не межа, оскільки на одній з французьких баз розміщено також іспанська та німецька контингенти.
Нарешті, на узбережжі можуть незабаром з'явитися і саудівські військові. Ер-Ріяд і Джібуті вже підписали відповідну угоду, хоча поки що саудівці не поспішають його втілювати: єменський конфлікт забирає надто багато коштів і часу. Тим більше, що з цієї сторони протоки американці роблять свою роботу - правда, підтримувані Іраном єменські хуситы останнім часом осміліли і почали обстрілювати не тільки американські військові судна, але і саудівські танкери з нафтою. Відповідно, до свого проекту в Джібуті королівство неминуче повернеться.
Лапа дракона
А поки що бал правлять китайці.
Схоже, що для Піднебесної Джібуті перетворюється у важливий африканський плацдарм. Різні організації з КНР (за всіма ними, природно, коштує уряд) підписали з владою Джібуті угоди про інвестиції в інфраструктурні проекти на $14 млрд за два роки - враховуючи, що номінальний ВВП країни в 2017 р. склав трохи більше $2 млрд.
Звичайно, часто виявляється, що гучні цифри залишаються на папері, але, схоже, це не той випадок. Китайці ударними темпами будують в Джібуті відразу кілька портів, про які час від часу з'являються новини в ділових виданнях по всьому світу. Один порт багатофункціональний, другий буде спеціально пристосований для експорту солі з озера Ассаль, третій - для вивезення худоби з країн Східної Африки в монархії Перської затоки (в основному верблюдів, а також, що примітно, овець для жертвопринесення у дні мусульманських свят). Іншими словами, це конкретний приклад деполітизації відносин Китаю з країнами регіону по обидві сторони протоки. До речі, вже рік влади Джібуті воюють з компанією з ОАЕ за великий контейнерний термінал, і, ймовірно, зможуть його забрати, якщо і тут за ними стане Китай.
Більш того, в районі майбутнього багатофункціонального порту у Дорале будується цілий місто (передбачається, що нові робочі руки будуть прибувати, і, швидше за все, не тільки з Китаю). Там навіть зводять п'ятизірковий готель "Хілтон". Також у планах китайських інвесторів - будівництво одразу двох міжнародних аеропортів: один - в 25 км від столиці буде розрахований на півтора мільйона (!) пасажирів в рік, другий (на іншому березі затоки Таджура) - майже на 800 тис. (!) пасажирів. Для порівняння: єдиний нині діючий міжнародний аеропорт Ambouli обслуговує лише 250 тис. чоловік в рік. І він сам по собі непоганий.
З висоти пташиного польоту вся ця інфраструктура нагадує перетинчастих лапу китайського дракона, який ступив на землю Африки. Концепція "морського шовкового шляху" і оперізувального планету, перефразовуючи Кіплінга, який говорив про інший імперії, "кушака китайських володінь" реалізується Пекіном максимально педантично, а перешкоди викликають лише затримки і переосмислення поставленої задачі. Поки Захід зайнятий внутрішньою малозрозумілою боротьбою расистів з трансгендерами, а Росії дістаються недоїдки начебто Судану, ЦАР або Замбії, Китай настає повільно, намагаючись прихопити побільше, і вкоренитися глибше, перш ніж увійде в період необхідності відрегулювати свої внутрішні диспропорції розвитку.
Чи знайдеться в такій швидко модернізується Африці місце для серйозного, а не аферистского українського бізнесу? В кінці кінців є не тільки Джібуті, але і рве на всіх порах вперед Руанда (з якою Україна час від часу виявляється підозріло поруч в рейтингах), яка почала перебирати на себе старе економічний "ковдру" Зімбабве і ПАР, Ботсвана. Цього літа щось схоже на Помаранчеву революцію відбувається в Малі. А значить, і там виникають можливості для проникнення. Причому зауважимо - вже в трьох випадках з чотирьох перерахованих вище, через пряме чи непряме посередництво Франції, згідно з якою України починають набувати системного характеру. Було б бажання і політична воля.
