Вікно Овертон. Що об'єднує плани для Донбасу від Сайдика і Медведчука

Новини з-за Атлантики доходять до України швидше, ніж з Центральної Європи, почасти через більшої популярності англійської серед співробітників українських (а часто — російських насамперед) ЗМІ, почасти в силу меншого інтересу до тамтешніх справах, частково із-за рівня впізнаваності тамтешніх медійних брендів.

Як би те ні було, між публікацією інтерв'ю спецпредставника діючого голови ОБСЄ в Україні та Тристоронньої контактної групи Мартіна Сайдика в австрійському виданні Kleine Zeitung та його приходом в наш інформаційний простір минуло чотири дні. Kleine Zeitung — одна з найбільших і найстаріших регіональних газет Австрії. Її редакцію ось вже чотири роки очолює Антонія Гессингер, журналістка, яку лідер ультраправої Партії свободи і губернатор Каринтія Йорг Хайдер називав "улюбленим ворогом". Проте в Україні ця газета практично невідома. Відповідно, шанси, що інтерв'ю потрапило в наше інформпростір без відповідної наводки, досить малі. Тобто з великою часткою ймовірності його сюди "завели". Що й зрозуміло: Сайдик говорив про якийсь "новому мирному концепті" для Донбасу. Причому настільки ж велика ймовірність, що за поребриком і в ОРДЛО про об'явлення Сайдика дізналися саме з наших ЗМІ.

Говорив Сайдик, відзначимо, для регіональної австрійської публіки. Яка в силу багатьох причин в масі має досить туманне уявлення про те, що відбувається в Україні.Тобто, просто кажучи, займався піаром — як австрійської дипломатії, так і себе особисто. Частково тут було і погладжування его читача — в тому контексті, що ось, мовляв, республіка залишається серйозним і ініціативним гравцем на міжнародній арені. Загалом, у кабінеті, де проходило інтерв'ю, напевно незримо витала тінь міністра Клемента Меттерніха, що забезпечив тріумф Австрії, коли приниження і поразки наполеонівської епохи, здавалося, поставили хрест на її зовнішньополітичних амбіцій. Про амбіції пана Сайдика, давно, до речі, мріяв про спокій, відомо не так добре, але, що називається, строчка в резюме виходить цікава, причому незалежно від результату.

Власне, як і належить спадкоємцеві Меттерніха, впевненому, що дипломатія якщо не любить тишу, то хоча б шепіт, Сайдик висловлювався максимально лаконічно і наскільки міг утримувався від конкретики. Так що з інтерв'ю можна скласти лише досить поверхневе уявлення про суть нової пропозиції щодо врегулювання на Донбасі.

Втім, і цього виявляється цілком достатньо, щоб засумніватися не тільки в його життєздатності, але навіть і серйозності. Втім, не беруся стверджувати, що за введенням інтерв'ю в український медіапростір була спроба дискредитувати Сайдика. Швидше промацати грунт і дати поштовх заглохшему переговорного процесу. Тим більше, що план, як випливає з того ж інтерв'ю, був представлений ще в грудні, на міланської зустрічі міністрів ОБСЄ, і офіційних коментарів на нього не було ні від української, ні від російської сторони. Втім, це для Сайдика не має значення. "Тут істотно те, що ми хочемо показати, що є можливості, є способи працювати заради виходу із ситуації, яка, на жаль, мало змінюється", — сказав він. Тобто виходить, у главу кута тут ставилося не пошук рішень, а всього лише демонстрація можливості їх існування? Що ж, потужна заявка, що змушує згадати про сферичного коня у вакуумі або про мудрої сови, советовавшей мишам заради захисту від котів стати їжаками, але предпочитавшей не вдаватися в деталі. А в них, як відомо, криється диявол.

Тут, мабуть, варто відзначити позитивний момент — австрійський дипломат визнав те, про що українська дипломатія роками твердила чи не на всіх доступних майданчиках: вибори в непідконтрольних українському уряду районах Донбасу неможливо провести без допомоги ззовні. Така прозорливість, безумовно, радує. Та ідею спільної місії ООН і ОБСЄ — під єдиним керівництвом, можна було б назвати здоровою, якби було розуміння, як цей котопес повинен працювати.

Сайдик говорить про розмежування функцій: перша організація забезпечує проведення і безпека виборів, включаючи військову і поліцейську складові, друга — контролює прозорість процесу. При цьому з боку ЄС до стабілізації підключається незалежне агентство з реконструкції, аналогічно тому, як це було на Балканах.

Можливо, в міланському документі розписано що і як, але в озвученому Сайдиком вигляді вона залишає безліч питань. Що собою має являти це загальне керівництво, які функції здійснює його спецпредставника (як називає посаду Сайдик), кого він взагалі є?

Неясно, як Сайдик має намір продавлювати реалізацію цього проекту. Він говорить про погодження в нормандському форматі, але нормандський формат нині є в кращому випадку трійкою, а не четвіркою, і ще невідомо, коли повернеться в нього Росія (і чи повернеться взагалі).

Говорить про юридичної фіксації документа у вигляді ратифікації парламентами України і Росії, але подібний крок з боку Ради у відсутність надійних гарантій забезпечення безпеки та демілітаризації ОРДЛО стане синонімом капітуляції, а з боку Думи буде рівнозначний формального визнання, що РФ є стороною конфлікту, — визнання, якого Москва всіляко уникає. Не кажучи вже про те, що балканська модель з ідеєю ратифікації, прямо скажемо, не дуже в'яжеться.

Але це, загалом, дрібниця. Головне те, що представник ОБСЄ в черговий раз обходить замовчуванням проблему деокупації Донбасу, а без її вирішення будь-які розмови про нормалізацію і залишаться розмовами. Росію ж цілком задовольняє статус-кво, і йти вона не збирається, про що свідчать, до речі, і гнівні тиради з боку ЛДНР (мовляв, Сайдик пропонує зламати систему Мінських угод). І озвучена Віктором Медведчуком на з'їзді платформи "За життя" програма створення на території Донецької та Луганської областей автономного регіону з власним урядом і парламентом. По суті, варіація на тему затертого кремлівського вимоги федералізації України. Допускати, що Сайдик цього не розуміє, — це не поважати розум і досвід австрійського дипломата.

І тут, мабуть, варто звернути увагу на цікавий пасаж з його інтерв'ю. Пасаж про те, що після виборів "в будь-якому випадку в Україні настане нова ера, навіть якщо нинішній президент залишиться у влади". Тоді, мовляв, і обговоримо цю пропозицію. Це заява цікавим чином перегукується і з позицією Кремля: з нинішнім українським керівництвом, мовляв, немає сенсу говорити. Чи є такий рефрен випадковим збігом (чекати результатів електорального циклу — звичайна справа в міжнародних відносинах) або ж реверансом у бік Москви від представника організації, яка не соромиться зізнаватися, що потребує російському фінансуванні? На жаль, на це питання в інтерв'ю Сайдика відповіді немає.

В той же час не можна не відзначити того моменту, що постійна генерація європейцями мирних ініціатив: планів Мореля, формул Штайнмаєра та інших ініціатив Сайдика (причому, як правило, ціною інтересів України), — це щось більше, ніж проста імітація бурхливої діяльності у згоді з законами Паркінсона про функціонування бюрократії. Це ще і постійна гра з вікнами Овертон в розрахунку на те, що завідомо неприйнятний сьогодні обговорюваним стане завтра, можливим післязавтра і цілком імовірним якийсь час — будь то права меншин або процес мирного врегулювання, шаблон, по суті, один і той же. Так що нам належить познайомитись ще з одним подібним прожектом.

Варто відзначити, що на полях форуму "Від Крут до Брюсселя. Ми йдемо своїм шляхом", Петро Порошенко поставив завдання перед керівництвом ЗСУ за звільнення окупованих територій Луганської та Донецької областей до початку майбутніх президентських виборів. При цьому Петро Олексійович запевнив міністра оборони в тому, що з боку США, ЄС і НАТО буде надана вся можлива підтримка, необхідна для запобігання ескалації конфлікту з Росією.