Новий ножа в спину. За чиї помилки розплачується український журналіст у Білорусі
Незважаючи на те що українського журналіста затримали в Мінську більше трьох тижнів тому, поки в історії Павла Шаройко білих плям більше, ніж на карті світу зразка XIII ст.
По-перше, дещо дивно виглядає той факт, що сім'я і колеги затриманого тримали настільки довгу паузу після арешту журналіста. Можливо, звичайно, що день або два вони сподівалися, що в білоруському КДБ "у всьому розберуться" і випустять-таки невинного, але три тижні - забагато для такої наївності. Створюється враження, що їм хтось щось пообіцяв, і кілька тижнів - якраз достатній термін, щоб у цих обіцянках зневіритися...
Другий цікавий факт - реакція на подію українських спецслужб. Якщо Павло Шаройко дійсно не причетний до їх діяльності - про це, напевно, варто було б заявити. Максимально голосно і виразно. Бажано - на прес-конференції перед камерами. А ще краще було зробити це дні три тому, щоб український МЗС, наприклад, встиг попросити віце-канцлера та міністра закордонних справ Німеччини, наносившего вчора візит білоруського президента, ненав'язливо підняти у розмові тему незаконних затримань іноземних журналістів. Зігмар Габріель, до речі, був вражений прихильністю Білорусі до європейської єдності". Можливо, щоб не псувати це "враження", Лукашенко погодився б і українського журналіста випустити? Чому цього ніхто не зробив.
Звичайно, все це жодною мірою не виправдовує затримання Шаройко, але сумніви в тому, що українська сторона зробила все можливе для якнайшвидшого звільнення свого громадянина, викликає.
А якщо ж Павло Шаройко все-таки якимось, нехай дуже непрямим чином, до діяльності спецслужб був причетний - надавав одноразову послугу або і зовсім був використаний "втемну", українські спецслужби свою роботу знову-таки провалили. Приблизно уявляючи собі як реакцію українського суспільства на затримання журналіста, так і можливу реакцію білоруського президента на шквал критики на його адресу, в СБУ (або в ГУР?) були зобов'язані попросити, умовити, примусити мовчати всіх причетних. Бо розголос - це найгірший спосіб допомогти провалившемуся агенту в будь-якому випадку. У ситуації ж, коли недовірливий диктатор болісно реагує на будь-яку критику, а в Україні половина політикуму жадає попіаритися на "білоруському ніж у спину" - особливо.
А що ми маємо на ділі? Істеричні крики віце-прем'єра Кириленко в його "Твіттері", що закликає кару лептонных богів на голову "лицемірною" Білорусі, де "Путін все вирішує". Хтось дійсно думає, що цей дешевий самопіар допоможе звільнити Шаройко? Незалежно від того, він співпрацював з СБУ чи ні.
Міг бути арешт Шаройко в Мінську продовженням якоїсь "спеціальної інформаційної операції спецслужб Росії по дискредитації Білорусі перед світовим співтовариством" і спробою посварити Мінськ з Києвом, як то розказують ЗМІ якісь анонімні джерела в українському Мзс? Цілком. Особливо беручи до уваги несподіване потепління між Мінськом і Берліном, в руслі якого віце-канцлер Німеччини вчора заявив, що "Білорусь - країна в самому серці Європи", з якою Німеччина хоче налагодити значно більш тісні відносини. Навряд чи подібні заяви викликають бурю ентузіазму, як у відомстві Сергія Лаврова, так і, власне, в Кремлі.
Спецоперація з Шаройко - якщо це дійсно спецоперація була проведена в кінці жовтня, якраз тоді, коли деталі візиту Габріеля до Мінська були остаточно погоджені.
І, враховуючи всі супутні обставини, є всі підстави вважати, що ця операція частково досягла успіху.
А якщо відволіктися від конкретної ситуації з Павлом Шаройко (який, будемо сподіватися, все-таки опиниться на волі вже в найближчому майбутньому хоча б тому, що в плани Мінська щодо можливого входження в Раду Європи і співробітництва в рамках Східного партнерства занадто гучний скандал теж не вписується), то українська політика щодо Білорусі, при тверезому погляді, здається дещо дивною.
Можна багато говорити про першому, другому і шостому "ножах в спину" від "на словах дружній Білорусі". В цьому навіть буде частка правди.
Але сподіватися, що Олександр Лукашенко стане голосувати в ООН за резолюцію щодо прав людини в Криму, - дещо наївно. І навіть не тому, що "в Мінську всім заправляє Путін" - а тому, що диктатор, що бореться за права людини, - це винахід швидше російського політичного мегацинизма.
А Олександр Григорович - людина по-своєму простий і по-своєму чесний. І, будучи "вовком", за права "овець" боротися не збирається. От якби резолюція стосувалася неприпустимість зміни кордонів колишніх союзних республік, проведених після розвалу СРСР, - тут і результат міг би бути зовсім іншим. А права людини - це не та сфера, в якій можна налагодити співпрацю з сьогоднішнім Мінськом.
Якщо ситуативний союзник переходить до "ножа в спину" - то це не тільки його "віроломство". Тим більше що у випадку з Білоруссю нам ніхто ніякої підтримки з нашої резолюції і не обіцяв. Це ще і прорахунок людей, відповідальних за зовнішню політику нашої країни, якщо це стало для них сюрпризом. І зайве нагнітання істерії - якщо це не сюрприз, а очікуваний результат.
Української дипломатії доведеться ще дуже добре попрацювати, щоб створити масштабну, і, головне, реалістичну концепцію відносин з Мінськом. Концепцію, яка враховувала б політичну реальність в Білорусі і не вимагала від Олександра Лукашенка неможливих - в його системі координат - дій. Концепцію, в рамках якої Україна могла б користуватися всіма перевагами ситуативної співпраці з Мінськом, не забуваючи при цьому, з якою країною і яким типом правління ми маємо справу.
