Нові спілки, старі конфлікти. Яким був 2021 рік у міжнародних відносинах

У 2021 р. пандемія коронавірусу, як і раніше, залишалася одним з основних факторів, на безлічі, якщо не на всіх рівнях, що визначають як життя простої людини, так і політику урядів, включаючи зовнішню. Щоправда, світ все ж таки приспустив маску на підборіддя, не забуваючи про загрозу та реагуючи на нові варіанти та штами, але й не зациклюючись більше на ній так сильно, як у 2020 році.

У геополітиці за минулий рік сформувалися нові тенденції та вектори.

Чинник Байдена

У багатьох питаннях, що спричиняють непрості будні нашої планети, політикоформуючим фактором стали поразка на президентських виборах у США Дональда Трампа і, відповідно, прихід до Білого дому демократа Джо Байдена.

Незважаючи на поляризацію їхніх виборчих кампаній та розбіжності у поглядах, як не парадоксально, нова адміністрація не пішла шляхом масштабного перегляду зовнішньої політики.

Байден не так відкотив зовнішню, а й внутрішню політику Трампа, як піддав її глибокій редакції. Причина тому — яка-небудь, але стабільність і наступність, що притаманна американській державній моделі.

Тому нова адміністрація, наприклад, повною мірою не відкинула національний егоцентризм Трампа, залишившись, однак, прихильною до принципу скорочення присутності Сполучених Штатів у різних точках світу з метою не допустити "імперської перенапруги".

Було проведено зовнішньополітичну диверсифікацію ресурсів. Найбільш яскравою ілюстрацією цього стало виведення американських сил з Афганістану, після чого владу в країні блискавично захопило угруповання "Талібан". Тим самим Вашингтон побічно сприяв зростанню напруги в Центральній Азії, що, у свою чергу, не на руку ані Китаю, ані Росії.

Виведення американських військ із Афганістану було заплановано ще попередниками Байдена, зокрема адміністрацією Барака Обами, тобто з участю самого Байдена. Проте саме колишній віцепрезидент Обами довів справу до кінця, очікувано розділивши своїми діями всіх на прихильників та критиків цього кроку. Особливо після того, як таліби почали активно демонтувати демократичні інститути та порядки, паралельно заробляючи на продажі сусідам кинутої американцями військової техніки.

У той же час перегляд пріоритетів дозволив Білому дому перегрупувати вивільнені ресурси та перекинути їх на найважливіші напрямки.

Байден під час виборчої кампанії багато разів декларував прагнення врятувати від краху відносини між Штатами та Європою.

Після інавгурації він відразу ж, поряд із протидією пандемії, розпочав зшивання трансатлантичного партнерства через діалог з ЄС, у тому числі використовуючи НАТО як переговорний майданчик.

Ключовий момент: Вашингтон вперше за десятиліття відмовився від зневаги до намірів Європи стати більш автономною та незалежною від США силою, чого так домагалися Німеччина чи Франція. Лейтмотив наступний: сильніша і відповідальніша Європа — це плюс для оборонного потенціалу як НАТО, так і США.

У той же час Білий дім, крім підтримки НАТО і ЄС, знайшов спосіб інтенсифікувати безпекові процеси з урахуванням неоднорідності та роз'єднаності багатонаціональних структур. Штати активно розвивають та оновлюють відносини з окремими країнами з числа своїх найближчих союзників: Великобританією (Нова Атлантична хартія), Німеччиною (Вашингтонська декларація), Австралією та Великобританією (союз AUKUS), Японією та Індією (QUAD), Україною (Вашингтонський м.) (Військова допомога).

У деяких випадках Вашингтону доводилося кардинально переглядати свою політику. Йдеться про угоду, укладену Байденом і Меркель у Вашингтоні, в якій було закріплено відмову США санкційно переслідувати безпосередньо "Північний потік-2" та європейські компанії. Такою була ціна подолання трансатлантичного розколу — однак така гра в пас із Берліном принесла плоди. За нинішнього керівництва він стає реальним опонентом використання газопроводу як геополітичної зброї. Вимога відповідності умовам Третього енергопакета та явне затягування сертифікації СП-2 – тому свідчення.

І таким чином Штати створюють багаторівневу архітектуру безпеки для стримування Китаю — як у Європі, так і в Тихоокеанському регіоні — у рамках задекларованого Байденом позначення Китаю як головного супротивника Сполучених Штатів.

Безстроковий Сі

У свою чергу Китай на противагу Штатам також радикалізує свою зовнішню політику, демонструючи готовність до масштабного суперництва зі США та їх союзниками.

Відбувається це на тлі планомірного знищення останніх перешкод для безстрокового правління голови КНР Сі Цзіньпіна, який чітко дав зрозуміти, що планує залишити свій слід в історії Китаю — не менший, ніж Мао Цзедун і Ден Сяопін.

Цементування його влади, з одного боку, супроводжується дресурою партійного апарату та внутрішніми репресіями, а з іншого — Пекін став помітно агресивнішим на міжнародній арені.

І не тільки в його наступі на демократичні свободи в Гонконзі або концентрації військової сили біля кордонів Тайваню, а й у розширенні присутності та впливу в Центральній Азії, Східній та Західній Європі, Африці та Близькому Сході.

Піднебесна, як і Сполучені Штати, діє одразу на кількох напрямках, спираючись на м'яку силу таких проектів, як "Один пояс, один шлях".

Що видно і через те, як Пекін реагував на рішення Литви відкрити представництво Тайваню, так і на прикладі недвозначних погроз на адресу України через відмову передати Китаю під контроль одного з топових виробників двигунів — підприємство "Мотор Січ".

Поки Штати створюють антикитайські союзи з Лондоном, Токіо або Канберрою, Китай звертається до тих, хто також готовий перевести свої відносини з Пекіном на більш високий рівень.

Як не дивно, незважаючи на досить ефективну "м'яку силу" Китаю, засновану на фінансовій експансії, Пекін, як і раніше, не демонструє особливої зацікавленості у розвитку військово-політичних союзів, обмежуючись наявними. При цьому Росія дедалі активніше демонструє зацікавленість в оформленні такого альянсу з КНР.

Путін хоче бути почутим

Інших способів відповісти на геополітичні маневри колективного Заходу вона не має. Точніше: є гібридна модель поведінки, від якої Кремль не цурається; і є бажання започаткувати показовий броманс. Той факт, що Китай — головний суперник США, нехай і неприємний Кремлю, але все ж таки посилює вагу Росії у світі.

Це не означає, що Вашингтон забув про режим Путіна, оскільки поряд з трансатлантичними та антикитайськими прожектами адміністрація Байдена після вирішення внутрішніх проблем зробила спроби вирішити українсько-російське та російсько-американське питання.

З цією метою 16 червня в Женеві було проведено особисту зустріч двох президентів, а 7 грудня — повторну у форматі відеоконференції.

Переговори, в принципі, є безрезультатними, однак вони потрібні Путіну, щоб продовжувати торг і не допустити виключення Росії зі світового порядку денного з претензією на збереження статусу наддержави.

Звідси брязкання зброєю біля кордонів з Україною восени та взимку поточного року; "червоні лінії" Путіна (вимога гарантувати невступ України до НАТО); економічна інтеграція ОРДЛО з РФ з метою скоротити витрати і натиснути на Київ; блокування роботи "нормандського формату"; міграційна криза на кордонах ЄС, яку Кремль влаштував руками Олександра Лукашенка, та рукотворний дефіцит газу в Європі

До речі про Білорусь. 2021 р. запам'ятається і остаточним поглинанням Білорусі Росією. Початок процесу поклали масові протести 2020 р., а точніше жорстока реакція режиму, через яку він став нерукостислим у Європі.

Лукашенко остаточно втратив суб'єктність у міжнародних справах, перетворившись на інструмент тиску Путіна на Європу.

Стара Європа буксує

Далеко не всі в Європі гідно реагували на нові виклики.

Якщо Польща, Литва, Латвія доклали максимум зусиль для стримування хвилі нелегалів з території Білорусі, а також відкрито (насамперед, Варшава) вели війну з "Північним потоком-2" та чинили опір газовому шантажу з боку Росії, то Західна Європа помітно випала з процесу, рідко виходячи за рамки шаблонних виразів стурбованості та закликів до порушників спокою. Винятком стало запровадження санкцій щодо режиму Лукашенка.

Різкий стрибок цін на газ довгий час не пов'язувався з Росією в контексті дискусії щодо необхідності терміново реагувати на дії Москви, хоча скорочення постачань фіксувалося ще в середині літа. У Німеччині, яка пішла з головою у вибори, зовсім не помічали маніпуляцій РФ до осені.

До речі, парламентські вибори в Німеччині — також важлива віха не лише 2021 року, а й навіть двох десятиліть, оскільки вони ознаменували вихід на пенсію Ангели Меркель після 16 років на посаді канцлера.

У Німеччині, провідній європейській країні, сформувалася, нарешті, різношерста коаліція, в якій вперше за десятиліття не знайшлося місця ХДС/ХСС: до неї увійшли лобісти інтересів великого бізнесу з ВДП, "Зелені", які виступають за жорсткішу лінію поведінки щодо РФ; а також головна сила — СДПН, представники яких досить часто грали на російському полі.

Водночас у ЄС утворився вакуум влади та лідерства, який намагалися заповнити як органи влади Євросоюзу, так і окремі країни-члени.

Німеччина вчиться жити після Меркель, Франція готується до весняних президентських виборів. Еммануель Макрон має намір зберегти президентське крісло ще на п'ять років і тому зараз усю увагу приділяє власній кампанії.

У зв'язку з цим у "новачків" зі Східної Європи з'явився шанс дещо зміцнити своє становище. Хоча Берлін після початку роботи нового уряду та й Париж після виборів не дозволять їх голосам звучати голосніше, про що свідчать правові війни за примат судових рішень.

Висновки

2021 р. був, безумовно, багатим на події та багатообіцяючим у плані глобальних геополітичних змін. Створені та створюються нові союзи, посилюються конфлікти, а отже, 2022-й та наступні роки будуть не менш напруженими.