Новий лідер ЄС? Що означає революційна пропозиція прем'єра Італії

У боротьбу за звання локомотиву політичної трансформації Євросоюзу включився новий гравець. Тривалий час ці лаври належали Ангелі Меркель, але після її відставки місце лишилось вакантним. Еммануель Макрон з його концептом Європи кількох швидкостей та кількох рівнів інтеграції виявився не просто не на часі: зараз, коли на тлі російської агресії проти України, Європа потребує максимальної єдності, подібна конструкція виглядає просто архаїчною. Не кажучи вже про те, що сам Макрон, вочевидь, "не тягне" за своїми якостями – лідерськими та управлінськими, насамперед – на те, щоб підхопити естафету фрау канцлерін.

Між тим, її наступник теж не вирізняється здатністю вести Європу. Гірше того, він продовжує хапатись за уламки старого порядку, за якого раціональність Росії та можливість знайти взаємовигідний компроміс вважались беззаперечною істиною. Поведінка Олафа Шольца останніх днів – зокрема, відмова відвідати Київ після того, як Україна з цілком зрозумілих причин відмовилась приймати його боса Франк-Вальтера Штайнмаєра – вказує не лише на любов до субординації.

Це також і демонстрація неготовності визнавати хибність попередньої політики Німеччини – попри те, що сам федеральний президент, хай неохоче й радше для піару, ніж щиро, свої помилки визнав. Тому посол Мельник мав цілковиту рацію, дошкульнувши йому: "поводитися, наче ображена ковбаса, — це не надто по-державницьки".

Очевидним лідером Європи – з точки зору українців, звісно – наразі виглядає британський прем'єр Борис Джонсон – та от біда, його власний електорат цієї думки не поділяє, а головне – Сполучене Королівство вже давно звільнило місце в ЄС (поза сумнівом, для України) і захопилось блискучими перспективами реалізації проекту "Глобальной Британії".

Відтак, у прем'єр-лізі політиків Євросоюзу просто немає беззаперечних фаворитів. А це означає, що у гравців ліги першої з'явився шанс. І схоже, що першим, хто тим шансом скористався, став Маріо Драґі. Попри поважний вік (74 роки), нинішній італійський прем'єр та екс-голова Європейського Центробанку виявився набагато спритнішим, аніж переважна більшість навіть молодших колег. У зверненні до Європарламенту він заявив, що Європа повинна рухатись до "прагматичного федералізму" – і відійти від принципу консенсусу в ухваленні рішень.

Це революційна по суті своїй заява. Принцип колективної згоди досі лишався священною коровою для європейських інституцій. Його не ставили під сумнів навіть поляки, коли пропонували пропорційну альтернативу принципу "одна держава-один голос". Драґі фактично заявив, що цей принцип заважає розвитку Євросоюзу та шкодить йому: "Ми повинні подолати цей принцип одностайності, який веде до логіки перехрещених вето, і рухатися до рішень, прийнятих кваліфікованою більшістю".

Це означає, що станом на сьогодні, приміром, для ухвалення потрібно, щоб рішення підтримали 15 із 27 членів ЄС, що представляють щонайменше 65% населення союзу – таким чином, їхня колективна позиція зможе долати вето однієї держави. Попередники Драґі у спробах реформування Євросоюзу стикалися з принциповою неможливістю змусити ЄС діяти швидко за наявних правил – особливо це стосувалося реагування на кризи.

Італійський прем'єр же запропонував просто змінити правила. Більше того, "якщо для цього буде потрібно розпочати процес зміни договорів ЄС, ми повинні на це піти", – заявив він. Причина такої рішучості – війна в Україні, яка одночасно становить собою кризу "безпекову, гуманітарну, енергетичну та економічну". З огляду на це, Європа повинна бути достатньо гнучкою, щоб мати можливості ефективно протистояти безпековим, оборонним та політичним викликам.

Слід зазначити, що координація дій – а особливо санкційних політик проти Росії – стала серйозним викликом політичній єдності Євросоюзу. Донедавна низка країн, включаючи традиційні "локомотиви" Німеччину та Францію, воліли радше імітувати санкції, аніж завдавати реальної шкоди російській економіці. Угорщина надалі відстоює свої "червоні лінії" в питанні відмови від російських енергоносіїв, тоді як республіки Балтії та Польща цілком і повністю підтримують позицію України. За таких обставин ефективність та швидкість реакцій Союзу лишаються серйозною проблемою. Як, до речі, і за часів криз біженців 2015 (на південних кордонах) та 2021 років (на кордонах сусідів Білорусі), як і в серпні-вересні минулого року, коли постало питання термінової евакуації людей з Афганістану. А старожил Драґі пам'ятає і менш трагічні, хоч і не менш драматичні ситуації на кшталт дефолту Греції. Тож він чітко знає, проти чого виступає. І знає, що треба робити. Зокрема, він слушно зауважив, що окремі бюджети національних держав можуть просто не потягнути санкційної політики – а відтак вкрай важливо забезпечити негайно виробити комплекс рішень, які дозволять компенсувати неминучі втрати там, де вони будуть надто важкими. Зокрема, ЄС має розширити сферу дії своєї схеми з безробіття, щоб допомогти країнам-членам захистити свої економіки від різкого зростання цін на енергоносії.

Інша річ, чи стане Драґі сили йти далі – і чи набереться в нього достатнє число союзників на цьому шляху. До того ж, якщо принцип одностайності зберігатиметься під час голосування щодо відмови від нього, то результат – принаймні зараз – неважко передбачити. Та попри це, доводиться визнати, що Рим за його прем'єрства примудрився розвернутись на 180 градусів – особливо в питаннях підтримки України й санкційного тиску на Росію. Це разючий контраст з тим курсом, який десятиліттями просував італійський уряд.