Новий розділ. Чому у війні з Росією назріла ревізія цілей та коштів

Вкрай складний наступ ЗСУ, майбутні вибори в США і передбачувані дії Трампа в Білому домі, якщо він переможе, вихід Росії із зернової угоди, удари по українських портах і удари у відповідь України, неоднозначна зустріч у Джидді і наростаючі проблеми всередині Росії… Все це утворює картину нової реальності, що вимагає перегляду завдань, що стоять перед нами. Кінцева мета, зрозуміло, залишається такою самою: ліквідація Росії як сили, що несе глобальну загрозу демократії, правам людини, і, за великим рахунком, існуванню людства.

Наступ: повільно, затратно, закономірно

Нинішній український наступ, без панування в повітрі, без далекобійних ракет, у достатній для розгрому тилів противника кількості, без насичення передових частин засобами розмінування та фронтового ППО за стандартами НАТО взагалі неможливий. Методики НАТО не передбачали й масштабу мінування смуг оборони, які сьогодні зламують ЗСУ. "Коли цієї весни Україна розпочала масштабний контрнаступ, західні військові чиновники знали, що Київ не має ні підготовки, ні зброї — від снарядів до бойових літаків, які необхідні для витіснення російських військ. Але вони сподівалися, що мужність і винахідливість українців візьмуть гору", — пише The Wall Street Journal.

Як тут не згадати класику: Рядовий Іванов, вогонь! — Немає патронів, тш політрук! — Ти ж комуніст, Іванов! … і кулемет застрочив із новою силою.

Честь і слава нашим героям, які навіть за таких умов просуваються вперед. Але заміна частини військової допомоги на їхню мужність та винахідливість обходиться нам дуже дорого. Якщо Росія спалює в "СВО" покидьки, то ми, на жаль, втрачаємо найкращих. При такому витратному способі нам може не вистачити людських ресурсів для звільнення всієї окупованої території, не кажучи вже про повоєнне відновлення. А щоб викинути окупантів, використовуючи перевагу в озброєнні та техніці, і мінімізувавши втрати в людях, рівень західних поставок має бути за кількістю — на порядок більшим, а за номенклатурою — якісно іншим.

Але допомога приходить повільно, і в недостатніх обсягах, а по ряду позицій взагалі не поставляється. Цифри західних ЗМІ, тієї ж The Washington Post, про військову допомогу США приблизно в $43,1 млрд не враховують, що за фактом зброї та військової техніки з цієї суми надано лише на $17,54 млрд. Більша ж частина допомоги хоч і виділена, але ще не матеріалізована у вигляді постачань, що дійшли до ЗСУ.

Немає сенсу дорікати цьому Захід – він такий, який є, із залежністю від короткого електорального циклу та бюрократичною неповороткістю. До того ж, загальний обсяг допомоги, наданої Україні, перевищив за 18 місяців $160 млрд, щоправда, з тим самим застереженням: якщо навіть виділено, не обов'язково одразу отримано. Проте це все одно багато: так, Україна стала найбільшим одержувачем допомоги від США з часів Другої світової війни. Тобто в епоху локальних воєн.

Але військові витрати Росії становлять у середньому $12,1 млрд. на місяць, України — $3,8 млрд., без урахування західної допомоги. І навіть із західною допомогою Україна не виходить хоча б на 50% російських витрат, закриваючи розрив мужністю та винахідливістю, а отже, рівнем втрат.

Питання, багато чи мало допомоги отримує Україна, упирається у сприйняття російсько-української війни на Заході. Для локального конфлікту допомога, яку отримує Україна, досить велика. Для війни, порівнянної з початком 2МВ, за участю однієї з найбільших армій світу та тенденцією до розширеного продовження – недостатня. Глобальне продовження передбачає неминучість залучення країн, які мають глобальний вплив, та екзистенційну основу конфлікту, який не можна завершити win-win, або заморозити, як 70 років тому було заморожено локальну війну в Кореї. Китай це усвідомлює та нарощує потужність ОПК. Втім, він, як і Росія, входить до групи країн, які атакують сучасний світовий порядок. А на Заході все ще є думка, що в Україні все можна вирішити локально, засунувши Росію в межі 1991 року. Можливо, отримати від неї якісь компенсації, добитися видачі десятка-другого військових злочинців, прийняти Україну в НАТО – але це вже не точно. Після чого, вважаючи проблему вирішеною, з полегшенням повернутися до ностальгічного business as usual із Москвою. На Заході не сформовано бачення війни в Україні як останньої відстрочки для підготовки до великої війни, в якій буде зроблено спробу знесення західного світопорядку.

Енергійна підготовка Заходу до такого конфлікту все ще може запобігти йому, перевівши в економічну та дипломатичну форму. У таких видах протистояння місто-Захід завжди перемагає тоталітарно-патріархальне поселення, яке мне себе теж-містом. Але щоб переконливо готуватися, Заходу потрібно перезапустити ОПК у режимі воєнного часу. Це вимагає перегляду системи держзамовлень із коротко- на довготривалі, без чого інвестиції в ОПК не підуть, і виробництво упреться в стелю, розраховану на ведення лише локальних воєн. Крім того, конфлікти-затравки, що вже почалися в рамках глобального протистояння, повинні завершуватися переконливою перемогою прозахідних сил, з гранично важкими і довготривалими наслідками для сторони, що програла, щоб іншим не кортіло.

Розворот економіки та громадської думки на військові рейки — принципове політичне рішення, яке загрожує безліччю проблем. А, у разі успішного запобігання 3МВ, виникне питання про те, навіщо знадобилися мільярдні витрати на виробництво величезних запасів зброї та зворотну конверсію промисловості, якщо війни все одно не було.

Втім, ще далеко. Захід поки не бачить настільки серйозного супротивника в четвірці країн, що утворили ядро антизахідного блоку: це РФ, КНДР та Іран, що тиснуться до Китаю. Питання може закрити лише розгром щонайменше трьох з них, виставлених в авангард. Китай поки що вичікує, він ще не впевнений в успіху, але погана економічна ситуація всередині країни може підштовхнути Сі Цзіньпіна до зниження планки неприйнятного ризику.

Мета КНР на цьому етапі – контроль над Тайванем. Якщо операція вдасться, то подальше розширення сфери впливу Китаю буде стрімким, поріг застосування військової сили критично знизиться, а антизахідний блок приросте країнами, які зараз вичікують, щоб приєднатися до переможців.

Війна в Україні стала для Китаю джерелом відомостей про Захід: про реальну потужність та можливості розширення його ВПК, а також про політичну готовність боротися, або хоча б серйозно витратитися на озброєння України. У Пекіна багато претензій до авантюрних, без аналізу наслідків для Китаю, дій Москви, але він успішно використовує її для розвідки боєм. У розрахунку розширення військового протистояння із Заходом, Китай тримає у резерві КНДР та Іран, якими має намір за потреби маніпулювати, а на випадок затяжної економічної війни розширює вплив у Центральній Азії, включаючи Пакистан та Афганістан, цементуючи її навколо себе, і націлюючись на перетворення цих країн у своїх сателітів.

Отже, військова допомога Україні недостатня для сталого переходу до наступальних операцій, наприкінці яких має настати рішуча поразка Росії. Захід до розширення допомоги до достатнього обсягу та номенклатури виробів ще не готовий, ні політично, ні фактично. На що ж розраховували ті, хто наполяг на наступі недоозброєної української армії? Ідея ця, всупереч поширеній думці, виходила від Києва, і була… Ні, не можна сказати, що невірною. Але, безсумнівно, вкрай неоднозначною і пов'язаною з великими ризиками. Не лише військовими, а й інформаційними, оскільки очікування, які надто широко анонсований наступ посіяв у суспільстві, як українському, так і західному, виявилися сильно завищеними, і відірвалися від реальності. Тут, до речі, слід зазначити, що за всій повазі до свободи преси, і право суспільства знати, що відбувається, публічність обговорення військових планів і графіка постачання озброєнь було б доречно урізати.

Рішення наступати, яке, без особливого, до речі, ентузіазму, і, після довгих вагань, підтримали союзники, мало, як політичні, і військові виміри. З політичної точки зору було бажання ОП повторити успіх весни-літа 2022 року, і вирости в очах союзників, продемонструвавши ефективність їх допомоги. Чи не зайвим було підняти і настрій в українському суспільстві. У результаті інформаційну складову сильно перевантажили. Що стосується військових планів, які теж виявилися завищеними, то в них, мабуть, зійшлося багато факторів: ейфорія від збільшених можливостей ЗСУ, пам'ять про колишній успіх, який все ж таки був скоріше військово-політичним, ніж суто військовим, і, нарешті, об'єктивна необхідність посунути лінію протистояння у бік Росії. Були недооцінені і можливості російської армії, яка, незважаючи на втрати кадрового складу та спад радянських військових запасів, за 18 місяців війни стала ефективнішою, хоча завалювання противника м'ясом залишається її головною тактикою. Незрозумілим чином була недооцінена і довжина мінних полів, хоча не помітити щільне та масштабне мінування було неможливо.

У результаті маятник хитнувся від ейфорії до зневіри, чим, природно, користується російська пропаганда. Але й без неї критичних оцінок вистачає. Західні ЗМІ, жодного разу не проросійські, дорікають ЗСУ за нехтування стандартами НАТО, розмірковують про стомлену націю, і, неминуче, спираються на питання про те, що робити далі? Чи потрібно нам нарощувати допомогу Україні, чи варто подумати про відміну її до перемир'я ціною втрати частини територій.

Звичайно, не всі на Заході погоджуються з цим. У багатьох публікаціях докладно пояснюється, чому припинення вогню вздовж демаркаційної лінії в корейському стилі не спрацює для України. Проблема в тому, що публікацій, які аргументовано пояснюють, чому це не спрацює для Заходу практично немає.

Для нас із цього випливають два висновки. Перший: не варто забувати про те, що ми зараз затиснуті між двома жорнами. Окрім, як від Заходу, нам нема звідки чекати допомоги, але якщо нас перемелють, Захід забуде про нас того ж дня. А якщо Захід не побачить, що це його війна, за його виживання, то нас і перемелють, оскільки допомога "маленькій гордій країні", в чужій для Заходу війні, результат якої не має для нього принципових наслідків, рано чи пізно буде обрізана. Тобто, єдина наша надія – протриматися до того моменту, коли Захід переосмислить бачення цієї війни, до того ж, на рівні практичних дій, а не експертних міркувань.

Втім, і тоді не варто розслаблятися. Ставлення до нас уже не рівне до Чехословаччини 1938 року, коли наші союзники були впевнені, що Україна не протримається і тижня, а й статусу Польщі, через напад на яку Великобританія та Франція оголосили Німеччині війну, ми поки не досягли. До речі, Польщу все одно віддали на зґвалтування Сталіну, про що нам теж треба пам'ятати.

Другий висновок випливає з першого: за нинішнього рівня військової допомоги наступу на сильно укріплені смуги надто дорого нам обходяться. Можна погодиться з тим, що нинішній наступ був викликаний крайньою необхідністю вийти на більш вдалі позиції, але другий такий самий буде явним перебором. Ми можемо просто надірватися. А щоб ціна наступів на російські лінії оборони була хоч якось прийнятною, підготовка і постачання ЗСУ повинні, як мінімум, відповідати методичкам НАТО, без поправок на "масовий героїзм". Поки цього немає, ми повинні знаходити менш затратні для нас альтернативи, досить болючі для москалів, політично прийнятні для Заходу, і посильні для нього, як і раніше, слабкого ВПК.

Собачатина Кімовщина глибокого заморожування нам не підійде

Як уже сказано, 70-річчя заморозки Корейської війни з 38-ї паралелі, на тлі труднощів українського наступу та проекції Кореї на Україну, викликало безліч публікацій про неминучість перемир'я по-корейськи, зважаючи на очевидний пат. Цей масовий вкидання виглядає підозріло — хоча щирі ідіоти, що пишуть "від щирого серця", теж ймовірно, зробили в нього свій внесок.

Офіційна кремлівська пропаганда відреагувала повним неприйняттям цієї ідеї, на кшталт "ні, тільки війна до повної денацифікації, всіх українців треба вбити за сатанізм". Проте ідея розкрутки корейського варіанта, схоже, виходила від однієї з веж Кремля. Москва пролобіювати її вкидання із Заходу, про те, щоб отримати найкращі позиції при наступному торгу.

Для Росії такий перепочинок зараз вкрай бажаний. Вона б дозволила взяти паузу для подальшого зміцнення лінії оборони на захопленій українській території. Уникнути широкої мобілізації перед стартом електорального циклу: у вересні в РФ призначено місцеві вибори, а наступного року дурдом знову проголосує за Путіна. Тому і "СВО", а не війна: під час війни вибори не проводять, а без них статус світового ізгоя та міжнародного карного злочинця доповнить відсутність навіть примарної легітимності. Ще, скориставшись паузою, можна наробити ракет із контрабандних комплектуючих, прикупивши щось у КНДР та Ірану. Ймовірно, у Китаю теж, але Пекін тримає покерфейс за мир у всьому світі, і на прямий конфлікт із Заходом через Росію не йдеться.

Окупанти ведуть заміну населення на окупованій території: витісняють українців та завозять власні покидьки, а також набрід, законтрактований у Центральній Азії. Крім того, неврегульована територіальна суперечка та перемир'я без мирного договору заблокували б вступ України до НАТО. Але, навіть якби Україна змирилася зі втратою частини територій, як була змушена змиритися Фінляндія, і була б прийнята до НАТО у урізаному вигляді, це не принесло б тривалого миру. Неіснування України має для Росії екзистенційний характер. Перевівши дух після Першої української, Москва неминуче почала б Другу, як це було з Чечнею, незалежність якої була для Москви неприйнятною меншою мірою, ніж існування України. Саме з цієї причини існування Росії у нинішньому вигляді є неприйнятним для нас. А НАТО… а що НАТО? Навіть якщо Україну приймуть до Альянсу, статтю 5 його Статуту можна тлумачити дуже широко, а ОПК залишиться на рівні мирного часу… І ми повернемося до вихідної точки, але на найгірших умовах.

І ще: за всіх труднощів українського наступу пата все-таки немає. Україна видавлює окупантів, хоч і повільно, і дуже дорогою ціною.

Словом, заморожування конфлікту нам не потрібне. Нам потрібно багато зброї — значно більше, ніж сьогодні, багато снарядів та ракет — і продовження війни. Але щоб допомога нам стала достатньою, потрібно дочекатися зміни позиції Заходу, і сприяти цьому, наскільки можливо.