Війна неминуча, компроміс неможливий. Чому альтернативою розгрому та демонтажу Росії може бути лише капітуляція Заходу перед нею

Чи можна дружити із крокодилом? Ні, не можна — як і з Росією, але їх можна годувати, доки є чим. Щоправда, коли корм закінчиться, голодні тварюки з'їдять і годувальника. У цьому пожиранні позначиться вся їхня спільна суть: жерти, щоб плодити собі подібних, яких вони, при нагоді, теж зжеруть.

Імітація Альянсу

Серед 16 документів, підписаних у ході саміту Путіна та Сі Цзіньпіна, є й спільна заява, в якій продекларовано антизахідну спілку Москви та Пекіна. А ще, як повідомив Сергій Лавров, Сі Цзіньпін вважав за справедливі вимоги Росії до США та НАТО щодо нерозширення останнього.

Чи можна назвати цей китайсько-російський союз, що намітився, відповіддю НАТО? І так, і ні: ні Росія, ні Китай не мають досвіду рівноправних альянсів, і навіть будучи залучені до них Заходом у період 2МВ, виявлялися нездатними оперувати в рамках такого партнерства. У нинішньому союзі Росії неминуче призначено роль навіть не молодшого партнера, а скоріш слуги. Проте путінський режим намагається зберегти обличчя — а китайський старший брат поки що не бачить потреби дотискати Кремль, розставляючи всі крапки над "i". Крім того, подробиці відносин Москва — Пекін тут радше другорядні. Москва шукає впливового патрона, намагаючись дотриматися видимості паритету, з боку ж Пекіна цей напівсоюз-напівнайм, який намітився на послужіння (але швидше все-таки найм), виглядає як м'який ультиматум Заходу, насамперед англомовному: або ми домовимося до компромісу, або Пекін буде тією чи іншою мірою підтримувати агресивні устремління Москви. Якою саме мірою, це вже за ситуацією. Саме з цієї причини в документі немає жодного положення, яке зобов'язує Китай до чогось. За фактом це та сама модель, яку використовує Кремль, маніпулюючи "ЛДНР", тільки на місці Донецька з Луганськом опинилася сама Москва.

Тим часом московський ультиматум, адресований США, спочатку був задуманий як привід до війни у разі відмови від капітуляції. В надії (безпідставній!) зберегти простір для переговорів американська сторона не хотіла відкритої публікації своєї відповіді. Але в сучасному світі приховати щось неможливо. У Молдові незабаром випливли чернетки документа.

Потім уже в остаточному вигляді його опублікувала іспанська El Pais, а Держдепартамент США підтвердив автентичність витоку.

Висловлюючи готовність розпочати чергову розрядку напруженості між Росією та Заходом, автори відповіді висунули логічні контрпропозиції, звернені до Росії: відведення військ з України, Грузії та Молдови та відмову від "агресивної ядерної риторики та небезпечних дій".

Ця симетрія негайно викликала істерику у російських пропагандистів: так, Соловйов заявив, що "тільки намисто не запропонували" (і, точно, треба було надіслати Захарової намисто!). Хоча неофіційний характер публікації і завадив мідовській діві виконати ритуальний танець із шаблями, суть кремлівської реакції була зрозумілою: Москві не потребує правового виходу із ситуації.

І тому слідом за витоком El Pais Росія знову підняла ставки, запланувавши на лютий навчання, що імітують початок ядерної війни. Оскільки відрізнити навчальний пуск від бойового неможливо, такі навчання є очевидним способом тиску на Захід для утримання його від спроб прийти на допомогу Україні. Наразі Кремль продовжує нарощувати на кордоні з Україною армійське угруповання, чисельність якого досягла половини сухопутної армії РФ, а до Середземного моря увійшла ударна група кораблів російського ТОФ.

Розмови про те, чи хоче чи не хоче Путін воювати, що супроводжуються воркуванням "ну, звичайно, не хоче, він же розумна людина", виглядають вже відвертим знущанням. Путін — ніяка не "розумна людина", а кримінальний відморозок, що відірвався від реальності і впав у старчий маразм. Його оточення зараз стурбоване боротьбою за спадкоємство престолу і бачить у війні з Україною лише елемент цієї боротьби. Росія розграбована путінським режимом до нитки, її населення перетворено на натовп агресивних зомбі. Депутати російської Держдуми на державних телеканалах багато років закликають до ядерної війни проти України, розширюючи вікно Овертона і даючи Заходу час утвердитися на думці про те, що ядерне бомбардування України Москві потрібно буде пробачити, а Україну — списати в ім'я миру в усьому світі, оскільки інша реакція призведе до глобальної ядерної війни.

Економіка Росії зруйнована, Москва – лише вітрина, ще у кількох містах-мільйонниках ледве теплиться життя, ну і Чечня висить на дотації як постачальник поліцейської сили і, можливо, новий центр федеральної влади. Все інше в РФ вже померло, і війна проти України об'єктивно вигідна будь-якій владі, щоб списати економічні провали. Якщо під час війни влада формально зміниться, нові фронтмени привласнять собі всі перемоги, списавши прорахунки на старих. Про найкращий варіант для Кремля і мріяти не можна.

Європейські і перш за все німецькі еліти корумповані Кремлем і готові до ролі його адвокатів. А Сі Цзіньпіну, до ноги якого тиснеться наляканий Путін, сьогодні вигідно штовхнути його до війни з Україною. Коли Заходу стане не до Китаю, Сі під шумок зможе вирішувати проблеми з Тайванем. Не військовим шляхом, він же не відморозок, як Путін, а мирно, змушуючи Тайбей прийняти курс гонконгізації, нехай і розтягнутої на десятиліття, і з гарантіями для тайванських еліт. Закривши питання з Тайванем, Сі зможе скомандувати Путіну "до ноги", отримавши лаври миротворця ще й на Заході.

А ще, у разі війни з Україною вартість послуг із приховання від санкцій кремлівських активів різко зросте — і московська агентура в Європі бачить у цьому можливість для збагачення.

Список сил, які зацікавлені у війні проти України, можна розтягнути ще сторінки на три. Але й того, що перераховано, достатньо, щоб зрозуміти: війна потрібна багатьом, і якщо навіть Путін не нападе до кінця лютого — початку березня, це не означатиме, що Кремль не хоче війни. Не тільки Кремль, а все населення Росії, за вирахуванням, можливо, мізерних часток відсотка, хоче війни з Україною. Але, щоб її почати, потрібні відповідні за багатьма параметрами умови, які ще не склалися, а боєздатність угруповання, що пересиділа в очікуванні, швидко знижується. Однак відведення військ не означатиме скасування війни. Її початок просто перенесуть в очікуванні нового вікна можливостей.

Росії не потрібен мир, їй потрібен casus belli, а на додачу до нього потрібен деморалізований Захід. Але Кремлю треба підтримувати у Заходу ілюзію того, що чергова жертва буде останньою і що на ній московський крокодил зупиниться. Цей номер вдався з Молдовою, потім із Грузією, і зараз Кремль намагається повторити його з Україною. Москва розгойдує ситуацію, ловлячи вікно можливостей, але обмежена у часі, оскільки тримати ударне угруповання у готовності довго неможливо. Якщо напад на Україну не буде вчинено протягом місяця-півтора, його відкладуть на 6-8 місяців. Так чи інакше, але Кремль не відмовиться від спроби роздавити Україну силою, і справа тут не в Путіні та його фантазіях, а в устрої самої Росії.

Зовсім не Путін породив сучасну Росію, агресивну та нацистську. Росія така за своєю природою, це вона породила Путіна. Наступний російський лідер теж буде путіним, навіть якщо його прізвище буде Шойгу, Кадиров чи Навальний. Він просто не може бути ніким іншим.

Ідейна основа Росії

В основі Росії була і залишається сакралізація Держави, Государя та його Волі. Ця тріада вичерпує зміст будь-якої російської ідеології і не змінювалася ні в Російській Імперії, ні в СРСР, ні в РФ. Обгортки змінювалися, від панслов'янства до світової революції та до "об'єднання розділеного російського/радянського народу". Але всі спроби розбавити, пом'якшити чи підмінити будь-яку з трьох перерахованих скріп незмінно запускали розпад Росії. Коли ж його вдавалося зупинити, залишок, що вцілів, піддавався склеюванню тільки тими ж принципами, застосованими в більшій концентрації. Так СРСР виявився тоталітарнішим і репресивнішим, ніж РІ, а РФ буде тоталітарнішим і репресивнішим, ніж СРСР.

Інших варіантів утримання Росії від розпаду Кремль не має. У світі без дідів на ціпках, вічної гонки за минулим за відсутності майбутнього, тотальної брехні і тотальної ж злиднів, що списується на вічну боротьбу з "ворожим оточенням", Росія не потрібна нікому, і в першу чергу не потрібна самим російським. Але поки що Росія все-таки є, вона нікого не визнає собі рівнішою. А це означає, що будь-які договори з будь-ким Кремль розглядатиме лише як поле для казуїстики та обману чергового ворога, оскільки в нього не буває ні друзів, ні союзників.

Історія російських міжнародних відносин не знає жодного міжнародного договору, який би Росія віроломно не порушила. Це випливає із російської ментальності. Договір передбачає юридичну рівність сторін, але ідея юридичної рівності з Кремлем суперечить концепції російської влади. Це становище найчастіше не розуміють західні партнери Москви, мораль яких заснована саме на юридичній рівності суб'єктів, що домовляються.

Проте московську суть добре розуміє Пекін. Отже, хоча Москва сподівається надути і його, на неї чекає жорстокий облом. Втім, з практичної точки зору це слабка втіха для нас. Китай, безумовно, поглине і переварить Росію, але це станеться ще не скоро. Наші нагальні завдання набагато коротші.

Що робити?

Становище серйозне, але зовсім не означає, що ми маємо капітулювати, до чого нас схиляють російські пропагандисти та корумповані Москвою західні "миротворці". Всупереч усім прогнозам про "взятий за 72 години Київ" і цілком реальну перспективу ядерних ударів по нашій території, ми повинні готуватися до опору. Чим довше ми протримаємося наодинці, тим більше шансів, що війна, розпочата Росією проти нас, перетворитися на війну Антирашистської коаліції проти рашизму – нового видання нацизму.

Гарна новина: московське видання нацизму — дешеве, розраховане на слабкі, скалічені пропагандою уми. У нацистській Німеччині рівень технологій був найвищим, так що якби отримав Третій Рейх ресурси СРСР, перемога Заходу була б зовсім не очевидною. У умовах допомоги СРСР, не менш огидному, ніж гітлерівська Німеччина, але технічно відсталому, зате здатному поставити гарматне м'ясо для перемелювання німецьких людських ресурсів, виявивився найменшим злом.

Московський же рейх набагато слабший за гітлерівський. Якби Захід вірно оцінював ситуацію із самого початку і не допустив стабілізації РФ на уламках СРСР, а сприяв її розчленуванню на дрібні держави, та їхньому ядерному роззброєнню в обмін на продукти харчування, сьогоднішньої проблеми могло б не бути. Але Захід дозволив Росії розростись у небезпечне чудовисько – тупе, злиденне, відстале, убоге у всіх сенсах, з швидко вимираючим населенням, але з зростаючим ядерним потенціалом. Війна з РФ неминуче трапиться, і справа не в українській проблемі, а в тому, що Росія, загажуючи та розграбуючи захоплені нею простори, постійно потребує експансії. Звичайно, теоретично Росію і сьогодні можна дотиснути економічно, не доводячи справу до війни. Але час втрачено, і Захід, більша частина якого досі не усвідомила того, з чим насправді має справу, швидше за все, просто не встигне.

Як наслідок, нам необхідно зближуватися з меншою частиною Заходу, що помалу усвідомлює реальний масштаб проблеми: з Великобританією та зі США. І з Польщею, як із природним ворогом Росії, таким самим, як і ми, попутно ховаючи скелети в наших історичних шафах, що заважають максимальному взаєморозумінню. Нарешті, потрібно завзято, знову, і знову, і знову, озвучувати і аргументувати реальну ситуацію, що формується самим фактом існування Росії, долаючи відторгнення неприємних істин і домагаючись їхнього усвідомлення та прийняття.

Ситуація ж із Росією така:

- Вона нездатна до соціальної еволюції в принципі і ніколи не зможе стати ні демократичною, ні правовою. Після кожного занепаду Росія відроджуватиметься лише у тоталітарній формі.

- Через цей факт Росія ніколи не буде й домовоспроможною. Вона не готова і ніколи не буде готова до співпраці та компромісів. Слабка Росія вестиме проти Заходу та своїх сусідів таємну війну, прагнучи розкласти та підірвати їх зсередини. Набравшись же сил, вона переходитиме до фази відкритої агресії. Як наслідок, конструктивні компроміси тут неможливі. З Росією є лише два варіанти: капітуляція перед нею чи її капітуляція. У другому випадку Росія має бути демонтована та стерта з політичної карти.

Зрозуміло, краще було б зробити це економічними засобами, загнавши Кремль у технологічну та фінансову блокаду. Але сприятливий момент уже втрачено. Отже, треба морально готуватися до війни, не відводячи погляду від неприємної перспективи, а, навпаки, ясно даючи зрозуміти всім росіянам, що кара за її розв'язання буде пропорційна тяжкості провини, а відповідальність буде колективною.

Росія однорідна у своїй агресивності. Це важливе становище, яке Заходу, через принципову цивілізаційну відмінність, особливо важко усвідомити. Однорідність означає, що якби Путіна в результаті неймовірної операції вдалося замінити в Кремлі на Навального, Ксюшу Собчак, Абрамовича або на кого завгодно ще, то і в цьому випадку, після нетривалої смути, все повернулося б на круги своя. Включно з підготовкою війни проти України. І коли голова "Загальноросійських офіцерських Зборів" генерал-полковник Леонід Івашов висловлює тривогу щодо підготовки Кремлем удару по Україні, це не означає, що він подався до миротворців. Івашов просто розігрує "партію паніки". Сьогодні він заражає панікою нестійку частину Заходу, лякаючи її неминучістю війни, оскільки активного опору ця частина Заходу не готова. Завтра, у разі програшу Москви, він та його оточення виступлять у ролі "нової, іншої, доброї Росії", яка нібито завжди була проти поганого Путіна.

Так от, не треба вестись на дешеві номери. Жодної "хорошої Росії" немає і не може бути. Гарною Росія може стати тільки після трибуналу над її верхівкою на зразок Нюрнберзького і примусового поділу на кілька держав, відданих років на 50-70 під зовнішнє управління, доки там не складуться умови для появи демократичних інституцій. Але це, мабуть, буде вже не Росія.

І останнє: річ, повторюю, зовсім не в Україні. Здача нас Москві не задовольнить її апетити і не закриє російської проблеми як такої. Закрити цю проблему може лише стирання Росії із політичної карти. Це неприємна процедура, пов'язана з великими ризиками та витратами, – але, на жаль, інших варіантів немає. Інакше з карти світу буде стерта не лише Україна, а й значна його частина Заходу, яка вважає себе сьогодні в безпеці.

Давайте ж говорити про все це прямо і голосно. Політкоректно оминати ці неприємні моменти вже неможливо. На таку делікатність не залишилося часу.