Шпагат на трьох. Навіщо Байден вирушив у близькосхідне турне

Джо Байден прибув на Близький Схід з першим візитом як президент США. Його турне очікувано розпочалося з Ізраїлю – головного союзника та партнера Сполучених Штатів у регіоні. У Єрусалимі президент зустрічається не лише з владою Ізраїлю, але також представниками Індії та ОАЕ, чиї окремі кроки у низці випадків здійснювалися на користь Москви.

У програмі також зустріч із керівництвом Палестини, а потім із головним союзником в арабському світі – кронпринцем Саудівської Аравії Мухаммедом бін Салманом.

Цілей, які Білий дім прагне вирішити цим турне, кілька.

Насамперед Джо Байден продовжує справу Барака Обами та Дональда Трампа — поступове скорочення присутності США на Близькому Сході, що у свою чергу вимагає створення повноцінної і, головне, функціонуючої міждержавної системи безпеки. На противагу Ірану, звісно, що як через своїх проксі, так і безпосередньо прагне розширити свій вплив у Сирії чи Ємені.

Як і його попередники, Байден в основі близькосхідного альянсу, який деякі вже прозвали близькосхідним НАТО, бачить Ізраїль, Саудівську Аравію та інші арабські монархії, що орієнтуються на Ер-Ріяд; Йорданію, а також, можливо, Туреччину.

Завдання непросте. Але зрушення у цьому напрямі є. Ті ж саудити та ізраїльтяни ще за Трампа активізували дипломатичні контакти.

Щоб поставити крапку у проекті "близькосхідного НАТО", адміністрації Байдена потрібно обійти всі підводні камені регіональних взаємин і мінімізувати ризики ескалації.

Тому Байден не тільки гарантує Ізраїлю максимальну протидію спробам Тегерана наростити ядерний потенціал та зміцнення американо-ізраїльського співробітництва у сфері безпеки та оборони, а й, як повідомляє "Голос Америки", "задобрить" лідера Палестини Махмуда Аббаса програмою фінансування лікарень у Східному Єрусалимі та іншими проектами, які покликані прискорити економічний та технологічний розвиток Палестини.

Очевидно, ще однією темою для формальних та неформальних розмов у ході турне Байдена буде спільна робота над обрізанням нафтових можливостей Росії. Вона полягає в тому, щоб домовитися з усіма провідними гравцями на ринку про встановлення граничної – максимальної – ціни на російську нафту, при тому, що Москва зіграла в енергетичну кризу та спровокувала стрибок цін, збільшивши свої доходи.

Над механізмом, який, як раніше повідомив прем'єр Японії Фуміо Кісіда, вже готовий, працювали країни Групи семи. Впровадження механізму, звичайно, потребує згоди великих виробників та споживачів нафти.

І в цьому плані дуже показовою є участь у відповідних переговорах китайської сторони. За інформацією The Wall Street Journal, голова Держради КНР Лю Хе та міністр фінансів США Джанет Єллен вже поспілкувалися на цю тему та домовилися домовлятися.

Єллен каже, що перший раунд був продуктивним. Той факт, що Пекін згоден продовжувати, свідчить про його зацікавленість або як мінімум готовність розглянути такий механізм.

Чому?

З одного боку, Китаю, на перший погляд, не потрібні ліміти для ціни на російську нафту, адже Росія, котра втрачає західні ринки, вже продає КНР її з дисконтом понад 30%. І альтернативних ринків збуту в Росії не так вже й багато. Тим більше, що Індії, яка всупереч застереженням Вашингтону, все ж таки наростила експорт російської нафти, обіцяно $2 млрд на вирішення проблем продовольчої безпеки. А це особливо актуально у світлі блокади експорту українського зерна Росією.

З іншого боку, Китай – це та держава, яка займається плануванням на десятки років уперед. Так, зараз у Європі та США тренд на відмову від російських енергоносіїв, які фінансують убивства українців. Однак у майбутньому ситуація може змінитися.

І за будь-яких сценаріїв: Росія повністю програє війну з Україною – відбувається демонтаж чи зміна режиму, нова влада цілком імовірно шукатиме шляхи відновлення відносин із Заходом і буде, знову ж таки, зговірливою, озираючись на злиденну внаслідок авантюр Путіна країну; Росія виграє – Захід посумує трохи, підтримає санкції у роботі деякий час, але енергоносії йому необхідні, тому розпочнуться перемовини; патова ситуація — аналогічно можливе повернення РФ на ринки. А знаючи, що собою представляє нинішня Росія (та й не тільки нинішня), можна очікувати, що незабаром режим Путіна або його наступника почне організовувати нове зростання цін на нафту.

Ось чому потрібні віжки. Усім — для Росії. У тому числі й Китаю, для якого вторгнення РФ в Україну – це шанс остаточно підім'яти під себе багату на ресурси та нестабільну Росію.

Як не крути, для Кремля нафтові плани колективного Заходу дуже погано тхнуть. Враховуючи ще й те, що заклятих друзів, не говорячи вже про союзників, у Путіна практично не лишилося.

Центральна Азія – відмахнулась. А Касим-Жомарт Токаєв і зовсім, схоже, віддав перевагу конфронтації з Москвою у відповідь на її погрози та грубі спроби шантажу. Навіть венесуельському Ніколасу Мадуро більше віри немає, адже Каракас явно прийняв оливкову гілку Вашингтону заради повернення на світові нафторинки.

У рукаві у Путіна залишилися лише самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко (такий собі союзник), маріонетковий режим Башара Асада, фейкові республіки ("ДНР", "ЛНР", Абхазія, Південна Осетія), можливо частково країни Африки, "оброблені" бійцями та технологами Пригожина; частково КНДР та Китай. Хоча останній взагалі негласно підтримує антиросійські санкції та де-факто вичавлює з РФ усі соки.

Тому у відчаї Путін і прямує до Ірану наступного тижня. Його візит безперечно – це відповідь на турне Байдена Близьким Сходом.

Москва зараз намагається втягнути в союз Іран, який уже непогано заробив на експорті нафти до Європи та Азії внаслідок серйозного просідання позицій РФ.

США та Європа, у свою чергу, намагаються цього не допустити. Тому із незапланованим візитом до Тегерану одразу після Путіна сподівається потрапити верховний представник ЄС із закордонних справ та політики безпеки Жозеп Боррель.

Байден же намагається зараз об'єднати близькосхідних партнерів та утримати Іран від зближення з Росією.

Ймовірно, з цієї причини і з'явилася нещодавня заява радника Байдена з питань нацбезпеки Джейка Саллівана про плани Тегерана передати Росії безпілотники, у тому числі ударні.

В Ірані вустами спікера МЗС Насера Канаані дуже поспішно ці слова Саллівана спростували, запевнивши у відсутності Тегерана зацікавленості у новій ескалації в Україні.

В Ірані усвідомлюють хиткість свого становища, коли на Близькому Сході може сформуватися потужне міждержавне формування для протидії режимові аятол; і коли будь-які контакти з токсичною Росією – це крок у бік погіршення відносин із Заходом. До того ж ослаблення РФ обіцяє безліч можливостей.

Втім, і сам Байден перебуває зараз у непростому положенні. Йому доводиться дотримуватися зовнішньополітичного балансу.

З одного боку, дуже важливо не допустити створення стовідсоткового, а не ситуативного союзу Ірану та Росії; і використовувати Тегеран проти Росії на нафторинку Європи, підштовхуючи Іран до повернення до ядерної угоди.

З іншого боку, Штатам також потрібно не дати Ірану надто вже розбагатіти на зростаючому експорті вуглеводнів, що потенційно забезпечило б надходження коштів у ядерні програми та проксі-проекти в регіоні. А це у свою чергу дуже негативно сприймуть союзники – Ізраїль та Саудівська Аравія.