Невизнаний Батька. Що робити Україні з губернатором Північно-Західного краю

Вчорашня таємна інавгурація Олександра Лукашенка завершила процес трансформації Білорусі не в союзну навіть, а в сервільну Російській Федерації державу. Незважаючи на надзвичайну лояльність білоруської опозиції Кремлю, керівництво РФ не вважає за потрібне примушувати правителя номінальної все ще республіки до відходу на спокій хоча б формально. Очевидно, зміна влади на вимогу вулиці виявилася для Володимира Путіна і його оточення фобією, занадто сильною, щоб нею знехтувати заради дотримання міжнародних правил пристойності. Тим більше що стосунків ні з ЄС, ні з англосаксами це все одно б кардинально не поліпшило. І потім, нерукоподаваний на Заході останній диктатор Європи (сам-то Путін — диктатор євразійський) — куди кращий кандидат в губернатори Північно-Західного краю, ніж будь-хто з його опонентів. Які так і норовлять примазатися до європейських цінностей, а тому свідомо неблагонадійні. Іншими словами, тепер Москва тримає Лукашенка на короткому повідку і в строгому нашийнику.

Уже цього одного було б достатньо для перегляду нашої політики на білоруському напрямку — але не можна не брати до уваги і тих послідовних антиукраїнських кроків, які робив офіційний Мінськ. І якщо арешти і видачу українських громадян ФСБ РФ можна з натяжкою назвати справою минулою, відпущені "вагнерівці", "спіймані бандерівці", обшук автомобіля посла, "оборонна" активність в безпосередній близькості від наших кордонів, низка антиукраїнських висловлювань самого Лукашенка, нарешті, "хасидський тролінг" - за сукупністю цього вистачає, щоб почати вибудовувати відносини з Білоруссю на основі прагматизму, як зазначено в нещодавно прийнятій Стратегії національної безпеки.

Сьогодні цей прагматизм має на увазі, що Київ може більше не звертати уваги на формально суверенний статус білоруського режиму. Тому заява глави українського МЗС Дмитра Кулеби про відмову визнавати Лукашенка в якості легітимного лідера РБ є кроком у правильному напрямку.

Однак тут звертають на себе увагу кілька моментів. Вибір майданчика для цієї заяви — офіційна сторінка міністра в твіттері — безумовно, відповідає світовим трендам. Разом з тим дипломатичний протокол все ще не передбачає введення в документообіг постів у соціальних мережах. І поки позиція не знайшла більш формальний вигляд, залишається поле для маневрів. Тим більше що заяви в соцмережах часто використовуються в якості пробних куль для виміру суспільних настроїв: публіка схвалює — рухаємося далі, критикує — відкатуємо назад, посилаючись на особисту точку зору.

Але, припустимо, невизнання Лукашенка буде підтверджено і в більш традиційних формах (відзначимо, однак, що стандартної процедури тут немає). Що далі? Чи зможе, скажімо, Володимир Зеленський зустрітися з ним? Зможе, звичайно, але сенс? Роль "нейтрального" посередника у відносинах з Москвою білоруський правитель грати вже не може — хіба що транслювати сигнали Кремля в стилістиці "Мойша насвистів". Але таких трансляторів — які заразом з кремлівським незмінно охороняють власний інтерес — вистачає і без нього. Відповідно, Мінськ не може більше виконувати функції переговорного майданчика в однойменному форматі. І хоча канцлер Австрії Себастьян Курц запропонував в цій якості Відень (а раніше звучали й інші варіанти), і глава ОПУ Андрій Єрмак, і сам президент Зеленський продовжують наполягати на цьому питанні — відверто флюгерська позиція глави ТКГ Леоніда Кравчука тут навряд чи має значення.

Те, що зустрічі зараз відбуваються в форматі відеоконференцій, навряд чи може тут вважатися вирішальним аргументом: в нинішніх обставинах навіть сама географічна прив'язка формату дозволяє Мінську користуватися іміджем "донора безпеки" в Східній Європі, що саме по собі — розкішний подарунок режиму Лукашенка. Правда, справедливості заради варто відзначити, що і Відень — альтернатива так собі з огляду на характер зв'язків Австрії з РФ, обсяг кримінально-політичних фінансових потоків, що йдуть в республіку з пострадянського простору, і кількість австрійських дозволів на проживання і паспортів на руках у представників російських еліт. Ще один пікантний момент — питання присутності представників ОРДЛО в переговорному процесі. Росія, безумовно, не відмовиться від вимоги його забезпечити, але в той же час їм заборонено в'їзд на територію ЄС. Виняток з цього правила створить небажаний прецедент, причому небажаний тим більше, що російська пропаганда отримає прекрасну можливість для маніпуляційних на грунті "де-факто визнання ДНР і ЛНР". Це, однак, не переважує необхідності винесення Мінська за дужки мінського формату. Але поки можна констатувати дисонанс між позицією Михайлівської і Банкової.

Втім, активність МЗС в перебудові білоруського вектора нашої зовнішньої політики неминуче буде дисонувати і з діяльністю Кабміну. По-перше, тому, що неузгодженість дій і нездатність різних міністерств грати в команді — хронічна хвороба українських урядів, і уряд Дениса Шмигаля — на жаль, не виняток, швидше навпаки: хвороба безумовно прогресує. Але ціннісний розворот, позначений Кулебою, його колеги будуть ігнорувати і саботувати не тільки з цієї причини. Тому що, по-друге, в обставинах кризи розкидатися будь-якими надходженнями в бюджет — розкіш недозволена. Так, в торгівлі з Білоруссю протягом щонайменше останніх п'яти років Україна демонструє негативне торговельне сальдо — більш ніж в два з половиною рази. Але податки з торгово-економічної діяльності Мінфін все ж отримує. Але ж є ще "схематоз" і "контрабас" — причому не тільки на рівні прикордонних човників. Білорусь давно перетворилася на перевалочну базу, яка одержує маржу з торгівлі підсанкційними товарами. Причому білоруські ярлики йдуть в обидва кінці — і на схід, і на захід. Перекриття цих схем — включаючи сіру і чорну торгівлю з РФ — безумовно, зіпсує життя багатьом, в тому числі впливовим особам, і питання тут в тому, чи зважиться на це українська влада. Втім, Олександр Лукашенко вже продемонстрував готовність вирішувати подібні питання в односторонньому порядку, заборонивши ввезення всіх польських товарів. Очевидно, в розрахунку, що Москва ці втрати відшкодує. Відповідно, і до такого повороту Кабмін теж повинен бути готовий. Причому вкрай бажано, щоб "плани B, C і D" виявилися реальнішими донбаських симулякрів.

Те ж вірно і щодо оборони на білоруському напрямку. Розпрощавшись навіть з імітацією нейтрального статусу, Білорусь, яка і раніше була союзницею РФ, цілком логічно розглядати в якості російського плацдарму і потенційного агресора — тим більше в світлі заяв Лукашенка про намір укласти нові збройові контракти з РФ. З великою часткою ймовірності, до порядку денного повернеться і питання про розміщення в РБ формувань фронтової авіації ВКС РФ. У зв'язку з цим було б доцільно розвивати оборонне співробітництво з Польщею і Литвою, включаючи відпрацювання бойової взаємодії, нарощування обміну розвідінформацією, даними моніторингу повітряної обстановки і т.д. Природно, проблема насичення військ сучасними системами ППО, в тому числі ПЗРК, яка гостро постала внаслідок російської агресії, нікуди не поділася. Як, до речі, і питання інтеграції в структури НАТО.

У той же час Україні пора всерйоз зайнятися підтримкою громадянського суспільства в Білорусі — в цьому питанні покладатися на те, що Захід (насамперед — Литва, Польща, Німеччина, США, ЄС) про це подбає, буде в корені невірно. Ресурси на це потрібно вишукувати як мінімум з тієї причини, що інтереси України крім України ніхто відстоювати не буде. Російські антиукраїнські ідеологеми в стилі "проплачений Майдан", "печеньки Держдепу" і "зовнішнє управління", які в повній мірі проявилися в ході білоруських протестів, в найближчому майбутньому лише посиляться, а прагнення білорусів до свободи і демократії ім, по суті, ніяк не суперечить. Тобто, навіть в разі "ідеального шторму" для режимів в Москві і Мінську ставлення білоруського суспільства до української держави в цілому залишиться таким же — тобто, скептично-негативним. Це, до речі, аргумент проти запуску програми надання притулку білорусам, які біжать від політичних переслідувань. Який лише посилюється досвідом російських дисидентів з їх спробами виліпити з України "іншу Росію". У той же час необхідно передбачити і всіляко спростити можливість інтеграції лояльних до України супротивників режиму Лукашенка в наше суспільство. Крім усього іншого, такий підхід дозволив би створити випробувальний полігон для відпрацювання механізмів м'якої сили в роботі з діаспорами — причому не тільки сторонніми в Україні, а й українськими в світі. Цей напрямок досі залишається ахіллесовою п'ятою нашої зовнішньої політики.

Паралельно — причому це навіть більш важливо — необхідна системна комунікація з суспільством українським. В даному контексті — з тієї його третю (31,3%), яка, за даними КМІС, симпатизує Олександрові Лукашенку. Вважаю, що чимале число тих, хто схвалює його політику, — це люди, незадоволені нинішніми українськими реаліями і які ностальгують. Не дивно, якщо вони відчувають позитивні емоції і від способу Володимира Путіна. Слово "образ" тут є ключовим, хоча ступінь впливу на цю аудиторію кремлівської пропаганди я оцінювати не беруся. Але її посилення за рахунок включення білоруських медіаторів (не тільки офіційних ЗМІ, а й обивателів) точно нічого хорошого українській державі не обіцяє. Втім, це окрема тема. Так чи інакше, такі настрої є не тільки електоральною загрозою нинішньої влади, а й базою для перезапуску проекту "російської" України зразка 1991-2013 рр.

Загалом, нинішня криза у відносинах з Білоруссю, як і будь-яка інша, відкриває масу можливостей. Але для їх реалізації — знову ж таки, як зазвичай, необхідна політична воля.