Недомодернізм. У Стратегії зовнішньої політики України не виявилося стратегії

26 серпня 2021 року Президент України Володимир Зеленський затвердив Стратегію зовнішньої політики України. В Офісі Президента в черговий раз бундючно заявили, що Україна вперше за 30 років незалежності отримала "системний стратегічний документ щодо зовнішньої політики", який розробило Міністерство закордонних справ за дорученням глави держави.

Versus: стратегія чи концепція?

Стратегія є комплексною, роз'яснили для ЗМІ в Офісі президента, вона складається з 254 пунктів, які детально визначають напрями, параметри і пріоритети зовнішньої політики України. Те, що документ комплексний, як "комплексний обід в радянських їдальнях", стає очевидним вже при побіжному перегляді. Впадає в очі багаторазове повторення, як якоїсь мантри, спеціальних термінів, які логічно віднести до суміжних сфер діяльності держави: від вільного переказу Стратегії національної безпеки (термін "безпека" згадується 77 разів, "загроза" — 26 разів), до Стратегії воєнної безпеки ( термін "зброя" в різних відмінках зустрічається 29 разів, "військовий" — 19 разів), і закінчуючи прямим "копіпастом" Положення про МЗС України (VI розділ Стратегії, Інституційна спроможність).

Взагалі "викликам і загрозам" національної безпеки України присвячений цілий розділ Стратегії з 12 пунктів. Для порівняння, в аналогічному документі сусідів — Концепції зовнішньої політики Російської Федерації (до речі, ім'я держави-агресора названо в Стратегії рівно 100 разів, мантри це або вже камлання — сказати важко) термін "виклики і загрози" використовується всього двічі. І то в глобальному розрізі для світової спільноти. Наша ж країна взагалі згадується півтора рази: "РФ зацікавлена в розвитку всього різноманіття зв'язків з Україною і політико-дипломатичному врегулюванні внутрішньоукраїнського конфлікту".

Залишимо за дужками відвертий цинізм Кремля, але відзначимо принциповий момент: незважаючи на численні цитати з різних документів ООН і ЄС, Стратегія зовнішньополітичної діяльності України за своєю структурою, цільовим і функціональним характером є більш концептуальним документом, ніж стратегічним. Вказані умовні напрямки і пріоритети зовнішньої політики України, але ви не знайдете конкретизації завдань і термінів їх виконання, що разюче відрізняє документ від Стратегії нацбезпеки (вересень 2020) та Стратегії воєнної безпеки "Військова безпека — всеосяжна оборона" (березень 2021).

Швидше за все, розробники Стратегії зовнішньої політики взяли за зразок Глобальну стратегію ЄС по зовнішній політиці і політиці безпеки (липень 2016), де основним пріоритетом є безпека Союзу як захист від зовнішніх загроз для всіх його членів, а власне зовнішня політика вторинна. Слід зазначити, що і "Стратегія національної безпеки США" висвітлює переважно геополітичні і геоекономічні аспекти американської політики — тамтешній політикум вважає, що з внутрішніми викликами американська нація цілком може розібратися з допомогою демократичних інструментів без додаткових стратегій.

У КНР найбільш відповідним за змістом визначення "стратегія національної безпеки" відповідає термін та чжаньлюе, дослівно перекладається як "велика стратегія". У широкому сенсі під "великою стратегією" розуміється "стратегія використання ресурсів держави для досягнення головних національних ідей". Як основу своєї зовнішньополітичної діяльності китайське керівництво розглядає концепцію "життєвого простору і стратегічних кордонів". В цілому, сучасні полководці і гаранти безпеки діють відповідно до доктрин і стратегій, а дипломати більшості країн світу орієнтуються на позиції (по відношенню до держави або організації) і концепції, що визначають системний погляд на зовнішньополітичну діяльність.

В Україні, стверджуючи восени минулого року Стратегію національної безпеки, Володимир Зеленський доручив міністерствам і відомствам "в турборежимі" розробити проекти ще 14 стратегій в різних сферах політики та економіки. МЗС взяв під козирок і створив документ-"химеру": формально стратегію, а фактично концепцію. Втім, в контексті численних "креативних імпровізацій" в політиці, що останнім часом генеруються Офісом президента, різниця не така і істотна.

Автора!

Згідно з повідомленням Офісу президента, до розробки Стратегії було залучено представників провідних аналітичних центрів у сфері зовнішньої політики, Національного інституту стратегічних досліджень, вчені та експерти високого рівня з числа колишніх керівників дипломатичної служби.

Однак в тексті Стратегії ви знайдете багато вказівок на ексклюзивну персональну творчість і оригінальну остаточну авторську редакцію.

Наприклад: "Геополітичне становище України робить її важливим енергетичним і логістичним хабом в регіоні". Деякі мислителі ще на початку минулого століття вважали Україну "геополітичним перехрестям", однак назвати державу новомодним терміном "хаб", як термінал в аеропорту, — і сьогодні новаторське рішення для офіційного документа. Або таке несподіване судження "На тлі поширення COVID-19 і глобальної економічної рецесії існують передумови для утвердження України як гаранта продовольчої безпеки".

Все стає більш-менш зрозуміло, коли ми доходимо до пункту Стратегії про те, що її реалізація буде здійснюватися з дотриманням "людиноцентричності", "прагматизму" і "адаптивності" — принципів, що відносяться до класичної парадигмі постмодернізму в зовнішній політиці.

А фраза з арсеналу постмодерністів "пропагандистські наративи" остаточно переконує нас, що за новаторською Стратегією варто неординарний кар'єрний дипломат і політик, автор книги "Війна за реальність: як перемагати в світі фейків, правд і спільнот", глава МЗС Дмитро Кулеба.

Дуже характерно, що міністр заявляє, що Україна вперше отримала стратегію зовнішньополітичної діяльності, зміст якої можна систематизувати за трьома основними темами: "Перше — Україна активний учасник міжнародної політики. Друге — Україна формує архітектуру безпеки для себе, регіону і світу. І третій. Україна — це країна нових економічних можливостей. Ці три принципи, три підходи будуть закладені в кожен крок, який ми будемо здійснювати на зовнішній арені". Всі три принципу відносяться до основних постмодерністських підходах в міжнародних відносинах: симуляція, розмитість цілі, конструювання реальності.

Разом з тим, в Стратегії досить наративів, що суперечать і заперечують парадигму постмодернізму, а саме: холізм, націоналізм, історизм. Мова про зовнішньополітичні підходи, які після початку російської агресії проти України, Брекзіта і перемоги Дональда Трампа на виборах в США західні дослідники визначають, як неомодернізм.

Заперечення заперечення?

Тим, хто не хоче гуглити і шукати в Вікіпедії значення термінів для розуміння наративів, у всіх сенсах "новаторської" Стратегії, спробуємо коротко пояснити на трьох простих прикладах. Неомодерністи у зовнішній політиці (консерватори, націонал-демократи), незмінно акцентують специфічні національні інтереси країни на противагу глобальному універсалізму постмодерністів (у нас — лібералів, яких опоненти іноді зневажливо звуть "соросятамі"). Так, в ході останньої виборчої кампанії в США Дональд Трамп заявляв про "велич Америки", а Джо Байден, навпаки, говорив про "американський лідерство". Якщо постмодерністи старанно руйнують стіни по лінії протистояння "свій — чужий", то неомодерністи не менше старанно ці стіни відновлюють (як, наприклад, угорський прем'єр Віктор Орбан).

Якщо лідери постмодернізму черпають натхнення в фантазійних картинах глобального майбутнього людства, то неомодерністи набагато охочіше звертаються в пошуках політичних орієнтирів до національного минулого. Звідси відродження, здавалося б, давно забутих "великих наративів", особливо помітне в путінській Росії і Китаї товариша Сі. А значить, рішучий розрив з постмодерністським універсалізмом, підвищена увага до національних міфів і відкрита або завуальована заявка на винятковість.

Для постмодернізму головною розмежувальної лінією в світовій політиці вважається вододіл між демократією і авторитаризмом (до слова, саме про це говорив Байден у своїй першій промові на президентській посаді). Відповідно, наступ демократії і витіснення авторитаризму на узбіччя формується глобальної цивілізації сприймається як основний зміст процесу світового розвитку. Для більшості неомодерністів питання про демократію і авторитаризмі йде на другий план, поступаючись місцем куди більш важливого для них питання економічної вигоди від співпраці з автократичними режимами.

У Стратегії зовнішньої політики України наративи неомодернізму, властиві політиці Порошенко і ось уже півроку Офісу Зеленського, химерним чином переплітаються з наративами відомства Дмитра Кулеби, як би заперечуючи один одного. Наприклад, пункт 36. "Посилення націоналістичних, популістських і радикальних (як правих, так і лівих) рухів в державах негативно впливає на міжнародну політику і стабільність". Слід зазначити, що останні посилення лівих рухів в світі спостерігалося півстоліття тому.

Або взяти пункт 136. "У відносинах з Республікою Білорусь Україна буде послідовно демонструватися солідарність з білоруським народом в прагненні розвивати європейську, демократичну і правову державу. Інтересам України відповідає розвиток прагматичного українсько-білоруського торговельно-економічного співробітництва". Економічні відносини з Мінськом з відомих політичних причин МЗС України заморозив на початку травня першим на континенті. Це і є установка постмодерністів на холізм "зовнішня політика цілісності", коли зовнішня політика з служниці економіки в одну мить перетворюється на примхливу пані останньої.

У Стратегії, втім, є не тільки подвійні стандарти. Присутні й такі, що суперечать один одному, наративи. У Пункті 20 говориться: "Сполучені Штати Америки намагаються зберегти роль глобального лідера, яким прагне стати Китай, що створює нові лінії напруги в системі міжнародних відносин". А в Пункті 32, між тим, стверджується: "Протистояння між США і КНР може привести до посилення конфліктогенності і ще більшої дисфункції міжнародного правопорядку".

Незважаючи на те, що поглиблення стратегічної співпраці з США приділено чотири пункти, Стратегія дає "зелене світло" розвитку партнерських відносин з авторитарним Пекіном. Пункт125 говорить: "Розвиток відносин з КНР буде здійснюватися на основі Спільної декларації про встановлення і розвиток відносин стратегічного партнерства між Україною і КНР. Зовнішньополітичні зусилля будуть спрямовані на активізацію політичного діалогу, подальшу лібералізацію торгівлі і візового режиму, практичне наповнення двосторонніх відносин шляхом створення і реалізації спільних проектів в сферах інфраструктури, енергетики, транспорту, промислового виробництва ". У Пункті 144 читаємо: "Україна зацікавлена брати участь в глобальних азіатських проектах, зокрема в рамках ініціативи Китайської Народної Республіки "Один пояс, один шлях", в обсязі, що не перешкоджає реалізації європейської та євроатлантичної інтеграції України". Тобто принцип прагматизму в реалізації Стратегії легко трансформується в економічний детермінізм, коли зовнішня політика стала сприйматися як технічний механізм з обслуговування провладних груп організованих політико-економічних інтересів.

Наративи історизму в Стратегії також містять в собі чимало небезпек і пасток. Можна образно сказати, що постмодерністи сприймають світ як пророцтво, а неомодерністи — як спогад. Звернемося до пункту 173: "Будуть вживатися заходи щодо рішучої протидії на міжнародній арені спробам заперечувати Голодомор 1932-1933 років в Україні як геноцид українського народу, злочини Голокосту і глорифікацію тоталітарних ідеологій". Ізраїль, наприклад, в середньостроковій перспективі точно не визнає Голодомор. Більш того, зіткнення несумісних історичних "наративів" здатне привести до гострих політичних конфліктів, як було нещодавно у відносинах Варшави і Києва.

Симуляція зовнішньої політики

Постмодерністи вважають, що найважливішим феноменом світової політики є симуляція, прагнучи створити новий простір у міжнародних відносинах, де дії, події і їх наслідки не пов'язані з реальною політикою, крім як в штучному медійному просторі і самих симуляції. У тексті Стратегії ми періодично зустрічаємося з віртуальною реальністю, що містить неправдиві наративи, спірні загрози і цілі.

Досить спірною виглядає зовнішньополітична мета України, що проходить крізь різні розділи Стратегії — "залучення Російської Федерації до міжнародно-правової відповідальності". Швидше це засіб.

Багато в чому штучним виглядає наратив пункту 50. "Порушення Російською Федерацією зобов'язань за Будапештським меморандумом підриває міжнародний режим нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки".

П'ять разів на Стратегії згадується новий міжнародний консультаційно-координаційний формат "Кримська платформа", в тому числі з урахуванням положень Будапештського меморандуму, де "особлива увага приділятиметься протидії порушенням прав корінних народів України" (пункт 53). В деякій мірі останні два наратива виглядають пасткою, в яку і самим можна догодити.

А ось вже наявний реальний багатосторонній формат "Нормандської четвірки" згадується один раз — і то побіжно. Мінські домовленості, схвалені Резолюцією РБ ООН, на виконанні яких російською стороною наполегливо наполягають наші західні партнери, в Стратегії не згадуються зовсім. Замість цього Угода пропонує фантазійний сценарій, Пункт 178: "На порядку денному залишається звернення України до Організації Об'єднаних Націй про розгортання на тимчасово окупованих територіях міжнародної операції з підтримання миру і безпеки".

І хоча Стратегія наполягає на своїй "людиноцентричності" (термін, що блиснув і відразу ж вийшов з ужитку при уряді Володимира Гройсмана), питань захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном, відносинам із закордонними українцями, проблематики зовнішньої трудової міграції приділено кілька формальних пунктів в кінці документу. А заяву, що буде відбуватися модернізація інформаційно-телекомунікаційної системи консульської служби України без конкретизації термінів на тлі президентської амбітної програми "держава в смартфоні" виглядає в вищої міри блідо.

Заявлені Офісом Президента претензії на системність і комплексність Стратегії на ділі виявилися еклектикою суперечливих і непослідовних наративів постмодернізму і неомодернізму, їх спірну суму цілком можна визначити як недомодернізм. Відсутність похвальних відгуків про документ від наших партнерів говорить сама за себе. Як справедливо зауважував герой одного з оповідань О'Генрі, "пісок — неважлива заміна вівсу", але крім піску в арсеналі недомодерністов не знайшлося нічого.