Не поспішайте їх ховати. Чому Макрон не стане могильником НАТО
Не встигли влягтися пристрасті, викликані діагнозом "смерть мозку", який поставив НАТО французький президент Еммануель Макрон, як він спровокував нову хвилю обурення. Проте цього разу його слова зачепили лише частина партнерів по Альянсу. І, зрозуміло, Україну.
На спільній прес-конференції з генеральним секретарем НАТО Йєнсом Столтенбергом в Парижі президент Макрон заявив наступне: "НАТО - це колективний оборонний альянс. З чим і з ким він бореться? Хто наш спільний ворог? Які у нас спільні теми? Це питання, які заслуговують уточнення, і вони є стратегічними. Є Росія сьогодні нашим ворогом, як я іноді чую? Або Китай? Мета НАТО - позначити їх як ворогів? Не згоден! Наш спільний ворог - тероризм, який спокусився на кожну з наших країн".
Цей пасаж цілком очікувано збурив публіку у країнах Східної Європи - насамперед балтійських республіках і Польщі, а в Україні взагалі викликав шквал обурення. Ще б: такі речі напередодні грудневого саміту НАТО в Лондоні і зустрічі в нормандському форматі у нас однозначно трактуються як угодовство з політикою Кремля і ознака наміру злити і Україну, і Балтику, і взагалі Східної Європи. Тим більше, що протягом останніх місяців - з серпневої зустрічі з Володимиром Путіним у Брегансоне - Макрон демонстрував все зростаюче дружелюбність до РФ і все більший цинізм у європейських справах. Ратував за повернення РФ в ПАРЄ, торпедував розширення ЄС на Балканах, посварився з союзниками, відродив міф про пришестя золотого століття єдиної Європи від Лісабона до Владивостока. Ну і по дрібниці - невмотивовано невтішно висловився про Україну, попутно продавивши зустріч нормандської четвірки на російських умовах. І ось тепер цей пасаж. Та ще й посилений заявою, що він, Макрон, анітрохи не шкодує про діагноз НАТО: мовляв, це "корисне попередження" членам Альянсу. Загалом, зрада зрадная.
Правда, наша публіка зовсім випустила з виду інша гучна заява, зроблена на тій же прес-конференції: Макрон відкинув пропозицію Путіна ввести мораторій на розміщення ракет середньої і малої дальності в Європі. Москва звернулася з такою пропозицією до лідерів країн НАТО після виходу США з договору РСМД внаслідок розгортання Росією ракет 9М729 для комплексів "Іскандер", дальність яких перевищує дозволені їм 500 км. Більше того, французький президент запропонував включити це питання до порядку денного майбутнього саміту Альянсу: "Ми ні в якій мірі не прийняли запропонований Росією мораторій. Але ми розглядали його як основу для дискусій". А ще - не настільки сенсаційне, як у серпні, але все-таки скандальне: з Москвою необхідно вести "стійкий, тверезий і жорсткий" діалог, "Росія є географічною частиною Європи", а "створення нової архітектури безпеки вимагає нових відносин з Росією" і "мова йде про інтереси безпеки" європейських країн, які "тісно пов'язані" з російською політикою в Європі. Ось тепер повна зрада.
Отже, про що це все? Насамперед відзначу те, про що вже неодноразово писав: скандальні висловлювання Макрона значною мірою зумовлені двома факторами. Перший - своєрідний комплекс де Голля (в чиєму кабінеті, до речі, Макрон любить працювати): амбіції реформувати Європу і "Зробити Францію знову великої", тим більше, що кон'юнктура того, начебто, сприяє: епоха Ангели Меркель йде, Великобританія ганебно випилюється з ЄС, Дональд Трамп в поті чола працює над трансатлантичним розколом. Другий: спроби провести ліберальні реформи в соціалістичному по суті і духу суспільстві зазнають краху, а разом з ними сиплеться і президентський рейтинг, а каденція Макрона вже перетнула екватор і пора задуматися про другий термін. У цій ситуації погладжування національної величі (імперські фанаберії ріднять французів з росіянами) може виявитися виграшною стратегією.
Тепер, власне, про те, що говорить і має на увазі Макрон. Тут відразу варто відзначити: він не відкрив Америки, кажучи, що НАТО не повинен вважати ворогами ні Росію, ні Китай. Це взагалі загальне місце в публічній риториці Альянсу та аналогічні за змістом заяви можна знайти у будь-якого з його генсеків, починаючи, якщо мене пам'ять не підводить, як мінімум, з Хав'єра Солани. Це не цілком казуїстика: як організація колективної оборони і безпеки після розпаду Варшавського блоку у випадках з державними акторами НАТО вважає за краще говорити про виклики та загрози, уникаючи однозначних жорстких формулювань на кшталт "ворог" - принаймні, в публічній площині.
У той же час НАТО зараз переживає глибокий ціннісний криза. Основоположний принцип Альянсу - один за всіх і всі за одного, сформульований в сумнозвісної Статті 5, - все частіше ставиться під сумнів. Це пов'язано з декількома факторами. По-перше, НАТО більше не є клубом однодумців: авторитарний зрушення в ряді держав (Туреччина, Угорщина, Польща) призвів до того, що Альянс перестав бути співдружністю ліберальних демократій. По-друге, зворотною стороною національного егоїзму і супутнього йому курсу на Realpolitik (або, в більш м'якій формі - політики прагматизму), демонстрований більшістю перебувають у ньому важкоатлетів, є те, що замість єдиної оборонно-безпекової політики формуються фактично кілька регіональних. Так що про єдину карті загроз для НАТО зараз можуть говорити хіба що дуже великі оптимісти. І якщо для країн Балтії і Причорномор'я безумовної такою загрозою є Росія, то у французів бачення зовсім інше: для Парижа традиційно осередком загроз є південне і східне Середземномор'я - Великий Близький Схід і Африка.
Цю думку повністю поділяє Анкара, в основному - Італія з Іспанією, значною мірою - США. Які, втім, все більш вступають у протистояння з КНР. Загалом, точка зору визначається місцем сидіння. Так що Макрона можна вважати не так могильником, як реаніматором НАТО, що намагаються за допомогою неодноразово випробуваного засобу - боротьби з тероризмом - повернути Альянс до якогось спільного знаменника.
Втім, краще цього не робити. Просто в силу тієї обставини, що повернення статус-кво Макрону ні до чого. У П'ятої Республіки завжди було особливе думка щодо НАТО, а Макрон багато в чому веде себе як послідовний голліст. До речі, саме де Голль першим в 1959 р. озвучив тезу про простір безпеки від Лісабона до Владивостока, вщент розгромивши "англосаксонське НАТО, з США у ролі гегемона і виступивши проти концепції стримування СРСР. Власне, де Голль був предтечею політики розрядки та "загальноєвропейського дому", і Макрон намагається реанімувати саме її.
Його міркування цілком зрозумілі і аж ніяк не зводяться до спроби розвалити НАТО: блок хоч і дещо одряхлів морально, фізично ще досить сильний, і заміни йому не передбачається. Той факт, що блок ніколи ні з ким не воював (гуманітарні інтервенції і операції зі встановлення і підтримання миру не в рахунок), служить як мінімум психологічним аргументом на його користь. Крім того, у плані організації, взаємодії, бойових, фінансових, технічних і технологічних можливостей його просто нічим замінити, і збройні сили ЄС, за створення яких виступає Макрон, в осяжній перспективі не мають шансів заповнити ці лакуни.
Але європейські члени НАТО є дійсними і потенційними членами Євросоюзу, який ще з початку століття Берлін і Париж ідеологічно послідовно підводили до перетворення у своєрідну конфедерацію, супергосударственное освіта з відповідним рівнем автономії прийняття рішень. Зокрема, в області безпеки. І тут позиція Трампа повністю відповідає прагненням Макрона. Як сказав зовсім інший діяч в зовсім інших обставинах, "беріть стільки суверенітету, скільки можете забрати". І взагалі, "бери або плати" (знову-таки, з іншої опери, але дуже показове).
В умовах наростаючої американо-китайської (насамперед економічної) конфронтації Євросоюз опиняється між молотом і ковадлом. ЄС не готовий вступити в неї, а й заявити про себе як про третій, альтернативний центр сили не може: ресурси не дозволяють. Проте ресурси - це те, що є в Росії. Стало бути, "від Лісабона до Владивостока". І якщо Середземномор'ям займуться Париж ко, то що поганого в тому, щоб, наприклад, Чорне море займалася Москва? За умови, звичайно, паритетних розмінів.
Ось тільки швидше Франція знову грюкне половинкою дверей НАТО, як при де Голлі, чим цей план буде реалізований. По-перше, тому, що консенсусний принцип прийняття рішень в Альянсі нікуди не подівся, і голос Парижа цілком дорівнює голосу Бухареста. По-друге, у разі подальшого посилення внутрішньої кризи НАТО, звичайно, може стиснутися в розмірах, але підкріплений економічно військовий союз між США (а також Канадою та Великобританією) і Триморьем (в широкому контексті) нікуди не дінеться - в силу об'єктивної зацікавленості сторін у такому альянсі. Для України, до речі, це дуже важливий момент: нам варто було б перестати циклиться на євроатлантичну перспективу як риторично, так і концептуально, і почати опрацьовувати ініціативу системи союзничеств поза НАТО. Втім, для цього принципово важливо якщо не зовсім відмовитися від риторики "щита європейської цивілізації" і моральної обов'язки Заходу підтримувати Україну, то хоча б почати поєднувати її з прагматичним підходом до питань регіональної кооперації в галузі оборони, безпеки і ВПК (у цьому контексті відсилаю читача до інтерв'ю з генералом Беном Ходжесом).
В-третіх, тому що віри російському керівництву немає, а надійних гарантій виконання своїх зобов'язань Москва надати і не хоче, та не може. Зрештою, деголлева ідея про розрядку дійшла ніяк не до Хрущова, з Брежнєвим, а аж до Горбачова. І цього разу, очевидно, буде так само. Так що поборсавшись у визионерском миротворчості до наступних виборів, Макрон цілком може охолонути. Але до того нас чекає ще чимало дивовижних історій.
