Величне століття. Навіщо Ердоган достроково оформляє "султанат"
Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган заявив про рішення провести в країні дострокові президентські і парламентські вибори, хоча до останнього часу заперечував таку можливість. "Дострокові президентські і парламентські вибори відбудуться 24 червня", — сказав турецький президент в минулу середу. Напередодні, після зустрічі з президентом, голова Партії націоналістичного руху Туреччини (MHP) Девлет Бахчелі закликав владу країни провести дострокові президентські і парламентські вибори 26 серпня. За словами Бахчелі, 26 серпня (Туреччина в цей день відзначає річницю битви при Манцикерте) громадяни країни можуть вибрати лідера та депутатів, "виклавши тим самим заслужений урок ворогам Туреччини".
Не султан
МНР є ключовим союзником правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР), з якої Ердоган намагається все ж радитися. Після дивної спроби перевороту і наступного введення надзвичайного стану МНР не тільки перестала бути по-справжньому опозиційною, але і зайняла в місцевій політико-партійної системі місце, в щось аналогічне угорському "Йоббику" або російській ЛДПР. У свою чергу, віце-прем'єр Туреччини Бекір Боздаг заявив у минулий вівторок, що правляча Партія справедливості та розвитку, членом якої є і сам Ердоган, теж обговорить можливість проведення дострокових виборів, хоча це вже багато в чому формальність.
В даному випадку цікаво, по-перше, що Ердоган все ще продовжує діяти як партійний політик (за відходить в минуле конституції глава держави не може бути членом партії — але не по конституції нової!), а не небожитель, як його з гіркою іронією називають решти демократичній пресі. По-друге, те, що він передоверил право ініціювати питання дострокових виборів умовного молодшому партнеру, — то націоналістам пообіцяли щедрий "шматок" влади, то чи дають в останній раз пограти в плюралізм. І по-третє, це плутанина з датами — адже раніше уряд взагалі відкидав можливість проведення дострокових виборів.
Першою реакцією на цю заяву стало загальна думка про те, що президент просто не може утерпеть, адже тільки після нових виборів він отримає нові, величезні повноваження, даровані йому продовжують викликати в частині бездоганності сумніви референдумом, хоча, що не влаштовує Ердогана в його повноваженнях в рамках надзвичайного стану, сказати непросто. Можливо, те, що воно не може тривати вічно і за зміненою конституцією парламент може скасувати його одноосібно?
Втім, все складніше.
Конституційна реформа стала результатом складносурядного і важкого компромісу, а також зовсім не є установою в Туреччині монархії, хоча ззовні так може здаватися. По суті, це транзит від парламентської моделі до якогось гібриду французького і американського конституційного устрою (зокрема, посаду прем'єра ліквідується). Тому варто глибше вдивитися в еволюцію системи.
Сам конституційний референдум в Туреччині відбувся 16 квітня минулого року. Але ідею про введення президентської системи запропонував міністр юстиції Джемил Чічек ще в 2005 році, тоді ж вона була підтримана тодішнім прем'єр-міністром Реджепом Тайіпом Ердоганом. З тих пір лідери ПСР відкрито підтримували перехід до президентської республіки, тобто конституційного процесу, вже 13 років.
Після перемоги на виборах 2011 р. ПСР сформулювала і внесла до парламенту відповідні пропозиції. При цьому для вироблення тексту нової конституції був створений міжпартійний комітет, в якому були представлені всі парламентські фракції на паритетній основі. Для затвердження конституції була потрібна одностайна підтримка всіх учасників комітету. За два з гаком роки роботи комітет погодив близько 60 статей нової конституції. Проте розбіжності з приводу питання поділу влади, повноважень президента, децентралізації, освіти рідною мовою (Туреччина фантастично многоэтнична, посперечатися з нею в цьому статусі в регіоні може хіба що Іран) і по першим чотирьом статтям конституції, що описує основи республіки, що привели до виходу правлячої Партії справедливості і розвитку з комітету в листопаді 2013 р. і до формального його розпуску в грудні.
Але напрацьовані пропозиції про перехід до президентської республіки увійшли в передвиборну програму Партії справедливості та розвитку на виборах у листопаді 2015 р., на яких ПСР отримала 317 депутатських мандатів. Для ухвалення конституційних поправок на референдум за них повинні були проголосувати не менше трьох п'ятих від загального числа депутатів (330 голосів).
Тінейджерів — в депутати
В кінці 2016 р. парламентська МНР, раніше не підтримувала відмови від парламентської форми правління, погодилася співпрацювати з урядом з питання реформи конституції. 10 грудня після досягнення консенсусу між МНР і ПСР по конституційній реформі текст поправок був переданий до парламенту. Комітет з конституційного законодавства парламенту Туреччини остаточно схвалив законопроект 30 грудня 2016 р. В ніч з 20 на 21 січня 2017 р. депутати парламенту схвалили пакет з 18 поправок до конституції. За проголосували 339 парламентаріїв, в основному представляють МНР і ПСР, проти виступили 142 депутата, в основному з Республіканської народної партії або незалежні, п'ятеро проголосували порожніми бюлетенями, два голоси визнані недійсними. Решта депутатів у голосуванні не брали участь, в тому числі представники Партії демократії народів (іноді званої "курдської"), бойкотировавшей голосування.
Проте після невдалого перевороту Ердоган перетворився на домінуючу фігуру в турецькій політиці, і його заповітна мрія — шляхом зміни конституції перетворити країну з парламентської на президентську республіку, скасувавши при цьому пост прем'єр-міністра, — стала здійсненною. Крім того, схоже, що своїх внутрішньопартійних і ультраправих опонентів Ердоган купив збільшенням кількості депутатів у пакеті змін основного закону, а також врахував демографічні зміни — депутатом можна буде ставати з 18 років!
У підсумку рік тому конституційний референдум у Туреччині про перехід до парламентської форми правління на президентську закінчився перемогою його прихильників з незначною перевагою (причому приблизно так в Туреччині вже дві декади завершуються мало не всі голосування, що продовжує доводити те конкуренцію і плюралізм, то спритність рук адміністраторів). "Султанисты" набрали 51,2% голосів, що на 1,25 млн більше, ніж у противників конституційної реформи.
Отже, пакет змін у 18 статей конституції Туреччини передбачає, що президент стає главою державної системи, він буде наділений повноваженнями щодо призначення віце-президентів, міністрів і високопоставлених чиновників. Посаду прем'єр-міністра скасують. Рішення щодо створення, розформуванню, повноважень, обов'язків і структурі міністерств будуть визначатися згідно з указами президента. Право оголошувати режим надзвичайного стану отримає президент, затверджувати рішення глави держави щодо режиму ПП парламент. Глава держави зможе видавати й інші мають силу закону укази, які будуть вступати в силу без схвалення парламенту, але вони можуть бути анульовані, якщо законодавці надалі їх відхилять (так в Україні було в 1996-1999 рр., так звані декретні повноваження президента і перехідні положення Конституції-96).
Президент зможе не залишати лави своєї політичної партії, як це передбачено чинною конституцією. Збільшується число депутатів парламенту — з 550 до 600. Віковий поріг для кандидатів на виборні посади знижується з 25 до 18 років. Рішення про повторні вибори зможуть приймати як парламент, так і президент. Вибори в органи законодавчої і виконавчої влади будуть проводитися в один день. Парламент і президента будуть обирати на п'ять років, при цьому глава держави зможе обіймати посаду не більше двох термінів поспіль. Президент отримує право розпустити парламент, але і сам при цьому повинен бути переобраний. Що, погодьтеся, чесно.
Урок "агентам Заходу"
Ердоган і його прихильники з ПСР пояснювали необхідність прийняття поправок тим, що в умовах стоять перед країною викликів, зокрема терористичної загрози, необхідно підвищити оперативність прийняття найважливіших управлінських рішень. Крім того, влада посилалися на негативний досвід минулого, коли коаліційні уряди в Туреччині часто змінювали один одного, що призводило до хаосу і паралічу державної влади.
У свою чергу, опозиція вважає, що перемога прихильників Ердогана призвела до безконтрольного зміцненню його влади, що дасть йому можливість займати посаду президента країни до 2029 р., а також поляризації суспільства, подальшого погіршення і без того ускладнення відносин Туреччини і ЄС, втечі з країни інвесторів. Крім останнього, все це теж — правда.
Час від часу Ердоган відновлює флірт з Європою, але йому не втомлюються нагадувати про несумісність його курсу з європейськими цінностями. Дійсно, надії країни на членство в Європейському Союзі тануть. Так, над кроком з достроковими виборами уїдливо Греція, заявивши, що Туреччина дрейфує все далі від ЄС. Втім, хто б говорив, на даний момент Брюссель нездатний ніяк ущучити Угорщини і Польщі, не кажучи вже про газовому скандалі в Єврокомісії, з якого випливає, що в своїх інтимних відносинах з "Газпромом" бюрократія Союзу спокійно жертвувала інтересами східних країн-членів... Але при всьому своєму флірті Ердоган не робить трагедії з глухого кута на дорозі в ЄС.
Ось і зараз —і це друга причина після свербежу політичного нетерпіння -- він прагне показати, що повністю втілює сподівання турків і ніякі "агенти Заходу" не зможуть вплинути на цю ситуацію. Адже за останні десятиліття Туреччина подолала хронічна бюджетна криза і стала однією з 20 провідних світових економік. В країні в рази зріс середній клас, десятки мільйонів турків за Ердогана стали жити краще. Школи, дороги, лікарні і великі інфраструктурні проекти змінили повсякденне життя в колись злиденній країні, асоційованої з корупцією та інфляцією. Нарешті, релігійні турки, довгий час відчували себе чужими серед секулярної еліти, перестали вважати себе дискримінованими.
Сильний як ніколи
Безумовно, Эрдоганов курс має ще один вимір: це триваючий бунт проти вестернізованій верхівки суспільства, розтягнутий у часі, але не "консервативна революція", як в Ірані 70-х. Просто це швидше правий, а не лівий турецький націоналізм, більш масовий, ніж кемалізму, вовлекший провінційний середній клас. У цьому Ердоган нагадує Путіна, але нульових, а не десятих років, коли після заворушень 2011-2012 рр. розлючений ВВП став спиратися на люмпена. Незважаючи на агресивність турецької влади, цього в Туреччині немає. Або — поки немає.
Раніше планувалося, що чергові вибори президента і парламенту відбудуться в один день -3 листопада 2019 р., після чого пункти положення про президентської системи повинні були вступити в силу в один день. Тепер — раніше на півроку. Крім нетерпіння і зовнішнього ефекту, існують три причини, по яким президент вирішив зробити цей (цілком законний, адже він теж переобирається достроково) хід прямо зараз.
По-перше, в союзі з ультраправими він є практично гарантованим переможцем кандидата справа не буде. Перемогти Ердогану треба в першому турі, інакше можуть виникнути несподіванки. Розгром опозиційних ЗМІ і лівих активістів для Туреччини не новини, президент і сам колись був цілком "лівим екстремістом" і навіть сидів у в'язниці. Далі ситуація може змінитися, а Ердоган — політичне тварина і добре відчуває вітер настроїв. Так, поки що у виборах не може брати участь небезпечний конкурент — нова "Хороша партія". В таборі опозиційних республіканців криза, чекає непростий кастинг. Курдські соціал-демократи ослаблені арештами. А от поки триває надзвичайний стан, армію ще належить очистити від 3 тис. "підозрілих", які, як відкрито заявляє "патріотична" преса, все ще натхнені кемалистским духом.
По-друге, Туреччина явно змінює свої обриси, розширюючись за рахунок Сирії. І хто знає, що далі, не доведеться міняти конституцію ще раз? Тут же і намір показати Трампу і його непостійною адміністрації, що зважати на Близькому Сході, крім ізраїльтян, варто тільки з ним, з Ердоганом, в тому числі і в курдському питанні.
Нарешті, по-третє, у 2023 р., тобто в зеніті нового (а тепер — першого) майбутнього терміну Ердогана Туреччина буде святкувати 100-річчя республіки. До нього чинна влада, що володіє специфічною ідеологією, бажала б підійти "сильною як ніколи" і з правом вносити корекції в кемалистскую і докемалистскую історію, оскільки вважається, що модернізаційному ривка Туреччини вже майже 200 років. Але чи зможе Ердоган і справді проасоціювати себе з новою ерою великодержавності або так і залишиться спритним популістом?