• USD 41.3
  • EUR 43
  • GBP 51.7
Спецпроєкти

Альянс слабких ланок. Чому декларація Лондонського саміту НАТО повинна влаштувати і Москви

З інструменту стримування потенційного агресора НАТО перетворюється на гаранта мирного компромісу з Кремлем
Фото: Getty Images
Фото: Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Саміт в честь 70-річчя НАТО, "самого успішного військового альянсу в історії", що пройшов у Лондоні 3-4 грудня, як у дзеркалі відбилася в серії зустрічей і нарад з різних питань, які Володимир Путін у ці ж дні провів у Сочі. Їх загальний зміст зводився до створення анти-НАТО, а в ході наради з розвитку ВМФ РФ Путін навіть прямо заговорив про лондонському саміті, знову повторивши байку про злом Заході: "Розширення НАТО, розвиток військової інфраструктури поблизу російських кордонів - це одна з потенційних загроз безпеці нашої країни", і, стало бути, Росії на це доводиться відповідати.

Але така версія "вимушеного відповіді", нерідко з згадкою безуспішних спроб СРСР і Росії, вступити в Альянс, що трапилися в 1954, 1983, 1991 і 2002 рр., замовчує про те, що СРСР/Росія завжди виступали по відношенню до Європи так і до світу в цілому, в ролі Орди, навмисної змести західну демократичну модель, принципово відмінну від ординського устрою влади. А все чому НАТО і Росія могли б по московській версії протистояти спільно: міжнародний тероризм, локальні конфлікти і неконтрольоване розповсюдження зброї масового ураження, саме Росією (здебільшого) і породжувалася.

Повернемося, однак, до Лондона, де все розвивалося дуже непросто. Однією з проблем стала реалізація на практиці статті 5 Статуту НАТО, згідно з якою напад на одну з країн Альянсу прирівнюється до нападу на Альянс в цілому, без якої існування організації позбавлене сенсу. Не розвіяла цих сумнівів і декларація за підсумками саміту, оскільки перевірити виконання статті 5 можна тільки на практиці.

До того ж пряме тлумачення статті 5 - ще не найважливіше, оскільки навряд чи хтось стане сьогодні нападати на члена НАТО. Що ж до Росії, то вона давно вже атакує Альянс іншими методами, найважливіші з яких - тотальне насичення цих країн агентурою впливу і масштабний підкуп еліт. Так от, ніяких способів колективного протидії цим атакам НАТО немає. Правда, на порядку денному питання про механізми захисту від гібридних загроз все ж виникла, про що і було згадано у підсумковій декларації, але немає ясності в тому, якими засобами і головне - якими кадрами цей намір можна здійснити. Перед спокусою російського підкупу західні еліти виявилися ледь чи не більш беззахисні, ніж радянська молодь перед бажанням володіти джинсами і записами Beatles, що, як відомо, і згубило СРСР.

У той же час стаття 5 ясно окреслює те, чого НАТО не стане робити - захищати країну, яка не є членом Альянсу. Це відкриває перед Росією широкі можливості, які вона з різним ступенем успіху, і реалізує: вдало в Грузії, у великій мірі вдало - в Україні, невдало - в Македонії, але везіння не буває вічним, на черзі, ймовірно, країни Балтії, хоча вони і члени НАТО. І тут ми знову приходимо до питання про реалізованості статті 5 - про її достатність для забезпечення безпеки периферійних країн Альянсу.

Зараз НАТО прагне прийняти план колективної захисту країн Балтії, але цьому заважають протиріччя з Туреччиною. Сам конфлікт - природний і неминучий, оскільки режим Ердогана не вписується в демократичну модель, але Туреччина забезпечує південний фланг НАТО його. Умовою ж прийняття плану оборони Балтії було виставлено визнання терористами курдських Сил народної самооборони" (YPG), раніше відхилений іншими членами Альянсу, включаючи США. Проте Туреччина - повноправний член Альянсу, з правом вето будь-яких колективних рішень, що фактично дає формальну можливість іншим членам Альянсу не дуже напружуватися з приводу колективної оборони Балтії, а в подальшому і ухилитися від застосування по відношенню до тамтешніх республікам статті 5. До того ж сценарії гібридних переворотів в цих країнах більш вірогідні, ніж пряме напад, і це вже точно блокує статтю 5 за всіма формальними ознаками, оскільки в Статуті НАТО дій на випадок таких ситуацій ще не передбачено.

У пошуках виходу європейці обрали щодо Анкари варіант сумнівної компромісу: не визнаючи формально YPG терористичною організацією, утрималися і від засудження операції Ердогана в Сирії, переклавши відповідальність на США і особисто Дональда Трампа. Туреччина виграла двічі: домоглася бажаних поступок, але може продовжувати наполягати на визнанні YPG терористами, блокуючи план оборони Балтії - і цим набирати очки ще й на московському напрямку, де Ердоган також дуже активний.

Реклама на dsnews.ua

Звичайно, говорити про майбутній союз Москва-Анкара немає підстав, оскільки протиріч між Росією і Туреччиною занадто багато, але в ході торгу з Москвою Ердоган може до певних меж здавати інтереси Альянсу. З іншого ж боку факт такого торгу змусить НАТО і ЄС закрити очі на багато що з того, що за інших обставин не зійшло б Ердогана з рук, приміром, на підписання з урядом національної згоди Лівії на чолі з Фаизом Сарраджем меморандуму про взаєморозуміння щодо демаркації морських зон між двома країнами, що сталося якраз під саміт в Лондоні, і викликало велике невдоволення Греції, теж входить до НАТО.

Можна сказати, що Туреччина - єдина слабка ланка НАТО? На жаль, немає. Чого варта одна тільки традиційна тактика Франції: маневрувати до останнього моменту, щоб у підсумку швидко опинитися на правильній стороні. Вона не зазнала змін з часів Другої світової, коли комбінація проамериканського де Голля, прорадянської "Нормандії", лавирующего Петена, паризької богеми, закоханої в німецьких окупантів і добровольців з дивізії СС "Шарлемань", дозволила французам здивувати світ і в першу чергу німців, увійшовши в клуб переможців. Історія з візою, виданою вбивці Зелімхана Хангошвили, а також база ГРУ, виявлена у французьких Альпах, і використовувалася для операцій за межами Франції, породжують до непристойності яскраві асоціації з цього приводу.

Втім, і віза, і навіть база - зокрема. А те, з якою легкістю Еммануель Макрон, заявляв раніше, що ні Росія, ні Китай не є ворогами НАТО, погодився на їх визначення у підсумковій декларації головними загрозами Альянсу поряд з тероризмом, - це тенденція. Як, втім, і те, що ні Україні, ні Грузії в підсумковому документі саміту місця не знайшлося. І хоча Альянс таки прийняв рішення про надання нам допомоги в зміцненні обороноздатності - це далеко від ПДЧ. І дуже далеко від союзництва.

Економічні суперечності: між США і ЄС у цілому, США і Францією, США і Німеччиною; боротьба Німеччині за СП-2 і безліч інших конфліктів інтересів між членами НАТО перетворюють його в Альянс слабких ланок. Але ця слабкість для Європи сьогодні і зручна, і прибуткова, і зараз немає ніяких ознак того, що вона відмовиться від неї, поширивши принципи колективної оборони на гібридні види агресії. Однак мозок НАТО, що б не говорив Макрон, цілком собі живий, раз йому вдається зберігати хоча б зовнішню цілісність. А ось наскільки функціональний - стане ясно через рік, коли експерти, як планується в декларації, представлять якесь нове бачення перспектив і цілей НАТО.

А між тим, крім наради з питань ВМФ, Путін провів у Сочі також зустріч з сербським президентом Олександром Вучичем, сімнадцятий за рахунком і третю в цьому році. Москва хоче утримати Сербію в ролі довгою московської руки, вистачає до центру Європи, зірвавши або уповільнивши її зближення з НАТО. А на 6 грудня, вже після Лондонського саміту, в Сочі, запланована щорічна зустріч Путіна з представниками німецького бізнесу, причому за два дні до неї, глава комітету Бундестагу у економіці та енергетиці Клаус Ернст заявив в інтерв'ю "РИА Новости", що Україна у відповідь на підтримку санкцій США проти "Північного потоку-2" може втратити допомоги ЄС.

Але мистецтво політика полягає у вмінні обставити поступку як перемогу, а поразку як перемогу, обійшовши неприємні запитання. Майстер-клас такого роду і показали автори підсумковій декларації, яка сповістила про крепнущем єдності НАТО, і його готовність боротися за все хороше і проти всього поганого. На полях ж декларації виразно прочитується зміна природи НАТО, все більш схожого на свою протилежність, не-НАТО, гаранта мирного компромісу з Кремлем.

Втім, і ця трансформація природна, оскільки західна демократія переживає кризу, заміщаючи бюрократичними симулякрами. А ніяких принципових розбіжностей в рядах міжнародної бюрократії, що західній, російській, які не можна було б вирішити мирно і компромісно, давно вже немає.

    Реклама на dsnews.ua