Натиснути на США. Що Зеленський повіз до Європи

За останні два дні – ще чотири країни: Італія, Німеччина, Франція, Велика Британія; а також 40-хвилинна зустріч з Папою Римським Франциском, який нещодавно рекламував якусь таємну миротворчу місію.

Візити до цих чотирьох країн результативні в плані надання Україні військової допомоги, про що європейські лідери повідомили або напередодні приїзду української делегації, або вже за підсумками зустрічі. Хоча, звісно, в цій площині всю підготовчу роботу було проведено заздалегідь, і тепер, вочевидь, ішлося про красиву фіналізацію угод.

Так, після перемовин із прем’єркою Італії Джорджею Мелоні 13 травня Зеленський заявив про домовленість щодо постачання зброї та систем ППО. А перед його приїздом до Німеччини, 14 травня, Берлін оголосив про новий пакет допомоги на рекордну суму у 2,7 млрд євро, що, зокрема, містить 30 Leopard 1, 15 зенітних танків Gepard, ще чотири вкрай ефективні системи ППО Iris-T, близько 200 розвідувальних БПЛА. У Парижі, куди українці прибули надвечір 14 травня, по собі пообіцяли у найближчі тижні десятки ББМ, зокрема важкі AMX-10RC, які ще прозвали "колісними танками".

Щодо Британії, до якої Зеленський прилетів 15 травня, то днями Лондон знов створив прецедент у підтримці України — сповістив про передачу Україні високоточних крилатих ракет великої дальності Storm Shadow (в залежності від модифікації – від 300 до 560 км). На додачу до них Лондон, повідомляє BBC, обіцяє нам "сотні ракет дальнього радіусу дії", сотні ракет до систем ППО і нові ударні БПЛА з радіусом дії понад 200 км. Плюс Ріші Сунак, очільник британського уряду, підтримав надання Україні винищувачів західного виробництва і анонсував старт влітку навчання українських пілотів на F-16.

Підготовка до Вільнюсу

Однак трек військової допомоги і створення авіаційної коаліції, схоже, стало вітриною для доволі чутливих перемовин. Київ працює над створенням "натівської коаліції" під проведення 11-12 липня у Вільнюсі саміту Організації Північноатлантичного договору.

Зокрема, під час візиту Зеленського до Франції разом з Емануелем Макроном було підписано спільну декларацію про підтримку вступу України до НАТО. Як політичний жест цей крок Макрона дуже вагомий. Особливо в контексті його скандальних відвідин лідера КНР Сі Цзіньпіна, після яких французький президент знов розіграв карту антиамериканізму, що є викликом для єдності країн-союзниць.

Франція, як повідомив заступник керівника Офісу президента Ігор Жовква, стала 18-ою країною, з якими Київ має "спільні декларації щодо руху до НАТО".

Правда, варто зазначити, що йдеться не про 18 країн, які підписали стандартні вже спільні декларації. Оскільки їх не 18. Насправді ми маємо загалом різні форми підтримки євроатлантичного руху України (щось на кшталт, "поінформованої згоди" із інтеграцією України до Альянсу) – від, власне, спільних декларацій, до спільних і окремих заяв. І важливо — з різними подекуди формулюваннями і термінами/умовами.

Так, у французькій декларації читаємо: "…Франція повністю підтримує Комісію Україна – НАТО як платформу для подальшого посилення та розширення поточної співпраці, щоб допомогти Україні пройти шлях до євроатлантичної сім’ї відповідно до Бухарестської декларації. Україна та Франція з нетерпінням очікують на розв’язання цих питань на саміті НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року". 

Аналогічні формулювання і в спільній декларації, що було візовано у Берліні 14 травня. Підтримка вступу України до НАТО? Так. Але з акцентом на "Бухарестській декларації", яка в нас має неприємний післясмак, адже саме в Бухаресті у 2008 р. Париж та Берлін заблокували інтеграцію України. Зараз про блокування не йдеться, але й підтримки вступу за прискореною процедурою, тобто без ПДЧ, теж немає.

На чому, наприклад, у відповідній резолюції, ухваленій днями, наполягає польський Сенат.

Ще один приклад відмінностей у формулюваннях, а отже, і позицій наших партнерів, на противагу німецькій та французькій деклараціям – це спільна заява північних країн за підсумками саміту у Гельсінкі, в якому брав участь Зеленський: "Політика відкритих дверей НАТО ґрунтується на Вашингтонському договорі. Україна офіційно подала заявку на прискорену процедуру членства в НАТО у вересні 2022 року. Країни Північної Європи – члени НАТО продовжуватимуть підтримувати Україну на її шляху до майбутнього членства. Ще до набуття Україною членства її безпека має велике значення для Альянсу. Україна й країни Північної Європи – члени НАТО з нетерпінням чекають на розв’язання цих питань на Вільнюському саміті НАТО в липні 2023 року".

Отже, низка країн, передусім країни Балтії, Фінляндія та скандинави, підтримують якнайшвидшу інтеграцію України до Альянсу. Низка країн, серед яких, наприклад, Німеччина і Франція, все ж орієнтуються на ПДЧ.

Втім, у тому чи іншому вигляді формування цієї, так би мовити, проукраїнської "натівської коаліції", все ж відбувається. На сьогодні підтримку євроатлантичному рухові України висловили: Бельгія, Естонія, Ісландія, Італія, Канада, Латвія, Литва, Норвегія, Нідерланди, Німеччина, Північна Македонія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Чорногорія.

Тиск на США

Після вступу до НАТО Фінляндії кількість країн в Північноатлантичному альянсі досягла 31. 32 буде разом із Швецією, яка також інтегрується за прискореною процедурою, що "буксує" через позицію Анкари. Хоча вона може змінитися вже після другого туру виборів, якщо на них програє Реджеп Таїп Ердоган. Та навіть у випадку його перемоги Стокгольм та Анкара цілком можуть порозумітись відносно швидко.

З цих 31+1 країн точно проти Угорщина. Хоча, мабуть, не варто вважати це "ні" принциповою позицією: його природа дещо складніша і вкладається в загальну канву зовнішньої політики Віктора Орбана. Його уряд продовжує успішно руйнувати відносини з союзниками, зокрема і з тим, з якими ще до російської повномасштабної інвазії, об’єднувався у протистоянні зі Старою Європою — з Польщею. Варшава, нагадаємо, і без того не приховувала свого розчарування політикою Орбана щодо Росії, але минулого тижня Будапешт перетнув межу дозволеного, коли 9 травня новопризначений головнокомандувач ЗС генерал-лейтенант Габор Бородні в ефірі угорського телебачення, просуваючи "миротворчі" ідеї нинішнього уряду Угорщини (яка, нагадаємо, під час Другої світової війни воювала на боці Третього Рейху) щодо України, назвав вторгнення Німеччини до Польщі в 1939 р. "локальним конфліктом", який би, за його словами, не перетворився б на Другу світову, якби його було також залагоджено "мирним процесом". Очікувано це викликало обурення в Польщі, яке Боронді одразу ж особисто кинувся "гасити" зустріччю із польським послом Себастьяном Кечіком.

Проте слово, як то кажуть, не горобець, назад не вернеться. У випадку уряду Орбана обурливі паралелі Боронді – це черговий цвях у труну угорської ізоляції всередині ЄС та НАТО. У "труні" рух обмежено, як відомо, тобто Будапешт звужує свій власний простір для маневрів у взаємовідносинах з країнами Європи, альтернативою яким Росія аж ніяк не може бути. Тож у питанні підтримки членства України в НАТО в цьому контексті ще не все втрачено.

Далі. Є певні сумніви щодо згоди Болгарії. Але, найвагомішою все ж є позиція нашого головного партнера – Сполучених Штатів. А вона наступна: робимо все для захисту суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України, а про НАТО поговоримо після перемоги.

Для деяких союзників позиція США є орієнтиром. Як, наприклад, для Великої Британії, яка попри неймовірну підтримку і величезні обсяги допомоги для України, у питанні нашої інтеграції до Альянсу все ж акцентує увагу на гарантіях безпеки, що, схоже, вже є "планом Б" для Києва.

Угорські демарші, сумніви Софії – все ж не є ключовими перешкодами. Інше – жартівливе — розшифрування абревіатури НАТО — Needs Americans To Operate – з’явилося не просто так.

Якщо Вашингтон не змінить свого ставлення до членства України, то радше за все вступ дійсно буде відкладено до ліпших часів.

Відповідно, Києву необхідно зараз створити достатній тиск на Сполучені Штати через залучення європейських партнерів до цієї "натівської коаліції" і особисті контакти українських урядовців з представниками адміністрації Джо Байдена, зокрема з його радником з питань нацбезпеки Джейком Саліваном.

Варто визнати, момент обрано вельми вдало. По-перше, на носі саміт Великої Сімки, й українське питання там буде ключовим, а Київ звірив годинники з усіма її учасниками (тут варто згадати, що останніми тижнями Банкова активно комунікувала і з посольством Японії).

По-друге, якщо Вашингтон відмовить на саміті у Вільнюсі, це рішення може дискредитувати США в очах союзників, передусім серед країн Східної Європи, більшість яких чудово розуміють, що Україна сьогодні є щитом від російської навали; і які за негативного сценарію почуватимуться незахищеними.

По-третє, зараз спостерігається зміцнення позицій США, Великої Британії, Австралії, Японії, Південної Кореї в Індо-Тихоокеанському регіону всупереч Китаю. Разом з цим в регіон "заходить" і НАТО. Але збільшення присутності Альянсу виглядатиме сумнівним, коли північноатлантична спільнота "просідає" у себе вдома – в Європі.

Тому, якщо Банкова дійсно ставить на ці чинники, то турне насправді дуже добре розраховане. Щонайменше його початок – у Північній Європі, яка разом з Балтійськими країнами де-факто формує дугу найрішучіших опору російській агресії і підтримки України.