Справжній націоналіст. Як пакистанець Хамза Юсаф став першим міністром Шотландії

До великого списку, до якого входять прем'єр Ріші Сунак, глава МВС Суелла Браверман, мер Лондона Садік Хан, Саджид Джавід, який очолював кілька міністерств у різних урядах, екс-міністр МВС Приті Патель і кілька десятків інших, дуже відомих у Великій Британії політиків з колоніальним корінням, днями додався лідер Шотландської національної партії (SNP) Хамза Юсаф

Юсафа було обрано головою SNP на з'їзді 27 березня, що натомість подала у відставку Ніколи Стерджен. Наступного дня, 28-го, шотландський парламент обрав його замість Стерджена на посаду першого міністра Шотландії (глави уряду). І, нарешті, 29-го, його було затверджено на чолі шотландського уряду королем Чарльзом III.

Мусульманин та шотландець

Список із кількох десятків імен – це лише фігури першого ряду. Підрахунок британських регіональних політиків, громадянських активістів, письменників, музикантів (так, Фредді Мерк'юрі, але не він один!), художників, учених, які ведуть походження від вихідців із колишніх колоній, піде спочатку на сотні, а потім на тисячі. Ніхто з них не вважає себе "представником меншин" – ті мають свій, окремий список. Всі вони позиціонують себе як британці та виступають у такій якості незалежно від зовнішності, раси та імені, даного в рамках сімейних традицій. Хоча, звичайно, "шотландський націоналіст Хамза Юсаф" навіть у такому списку виглядає інтригуюче. І нікуди не дінешся: голові SNP за посадою належить бути саме шотландським націоналістом, і ніяк інакше.

Про фальшиву гру на публіку заради кар'єри мови тут немає – достатньо поглянути на біографію Юсафа. Уродженець Глазго та син іммігрантів у першому поколінні, які знайшли у Шотландії порятунок від національної та расової нетерпимості, він виявив інтерес до громадянської активності ще у школі. Причому, починав Юсаф як лояльний до Британії мусульманський активіст, противник ісламського екстремізму.

Продовжуючи позиціонувати себе як мусульманин, 20-річний Юсаф вступив у 2005 році до SNP, будучи вже студентом Університету Глазго. Там він вивчав політологію та був президентом Асоціації студентів-мусульман. Безпосередньо до вступу до SNP його підштовхнула позиція партії, яка виступила проти війни в Іраку, і приклад Башира Ахмада, члена SNP, а з 2007 року ще й першого мусульманина в парламенті Шотландії. У 2007-09 роках, до смерті Ахмада, Юсаф працював його помічником, потім був помічником у інших депутатів, включаючи Енн Маклафлін, Ніколу Стерджен та Алекса Салмонда, який тоді був першим міністром. Потім став секретарем SNP у зв'язках із громадськістю і, нарешті, у травні 2011 року був обраний до шотландського парламенту, ставши його наймолодшим депутатом у свої 26 років. При цьому Юсаф вважав за потрібне підкреслити свою британо-пакистанську ідентичність. Прийшовши до присяги одягненим у традиційний шервані, він прочитав її текст двічі: англійською, а потім, урду. Все це було зустрінуто з повним розумінням іншими депутатами, ЗМІ та просто громадянами.

Далі все розвивалося досить звичайно: кар'єра політика та сходження, сходинка за сходинкою, до лідера SNP та глави уряду Шотландії. При цьому Юсаф завжди проявляв себе одночасно і мусульманином, і шотландцем – і це нікому не різало очей та слуху.

Єдність у різноманітності

Кар'єра Хамзи Юсафа зовсім не унікальна в британській політиці, тож про неймовірний збіг обставин тут говорити не доводиться. В наявності, скоріше, британська норма — норма терпимості та визнання права на приватне життя. До особистих обставин політика чи чиновника, якщо він справляється зі своїми обов'язками і не прагне епатувати публіку, навмисно, дражнячи її та кидаючи прямий виклик усталеним правилам поведінки, нікому в Британії немає жодної справи. Точніше, справа саме є, оскільки темні конячки в політиці не вітаються, але людині, яка успішно вписалася у свою громадську роль, легко дозволять бути за її межами такою, якою їй завгодно.

З іншого боку, нові члени британського суспільства, в першому-другому поколіннях, ще не сприймають цей рівень особистих свобод як щось, дане від природи і само собою зрозуміле. Вони розуміють його найбільшу цінність, і бачать у ньому шанс — відчинені двері до соціального ліфта. І, за наявності бажання та здібностей, роблять крок у ці двері — і успішну кар'єру, породжуючи немислимі досі поєднання соціальних типажів. Сума таких немислимих раніше поєднань якраз і гарантує британському суспільству його постійне та унікальне поєднання властивостей: гнучкість та міцність, що дають змогу вистояти у найважчих обставинах; вміння знаходити внутрішні компроміси в безнадійних, здавалося б, ситуаціях, примиряючи непримиренне і органічно переплавляючи їх у щось нове, і, нарешті, абсолютне неприйняття всякого тоталітаризму. Насамперед – як безцеремонного та неприпустимого втручання у приватне життя. Змінюються часи, люди, моди, карта світу, але ідея права кожного на особистий простір, куди не сміє вторгатися ніхто, залишається. Власне, саме ця ідея і є Британія. Решта минуще: вчора одне, сьогодні інше, а завтра третє. Кільт змінюють шервані та тюрбан, але, можливо, і не змінюють, а органічно поєднуються з ним. Людина, одягнена в них, грає на волинці, бо шотландець. Це природно, і ніхто довкола не здивований.

Слідуйте за Британією

Саме британське суспільство, з його специфічним набором пріоритетів, і є основою та ідейним центром того, що ми зазвичай називаємо "Заходом". США в цьому плані таки периферія, нехай і найближча до центру, але вже розбавлена іншими, менш гнучкими, традиціями. США — місце, де зосереджена сила та ресурси Заходу, здатні розвернутися у будь-якому напрямку. Натомість Британія незмінно обирає цей напрямок першою, подаючи США приклад. І, якщо ті погоджуються з ним, і розвертаються слідом, то вже потім, за ними, у розворот входить і решта Заходу.

Чи завжди це спрацьовує? Ні. Але якщо спрацьовує – веде Захід до успіху. Британія першою посіла непримиренну позицію щодо гітлеризму, визнавши неможливість компромісу та "мирного співіснування" з ним, на що дуже сподівався Гітлер. А, США, після деякого зволікання, наслідували її приклад, що й визначило результат 2МВ. Але, коли Черчілль, після капітуляції Німеччини, порушив питання про необхідність розгрому слідом за нею і СРСР, і не зміг переконати в цьому американців, пів-Європи на півстоліття занурилося в глуху радянську ніч, ще темнішу й моторошну, ніж переможений гітлеризм. Британці з найбільшим скептицизмом поставилися і до наступних варіантів "мирного співіснування", які, після Гітлера, з другої, і далі спроб, підсунули Заходу спочатку СРСР, потім Китай, потім путінська Росії. Але решта Заходу купилася на них, і Британія теж помалу піддалася загальному повітрю. Натомість зараз вона першою — і найбільш послідовно — випльовує ці гачки, раніше за всіх на Заході визнавши неможливість компромісу та "мирного співіснування" з путінізмом, який зрівняла з гітлеризмом.

Ніхто, зрозуміло, не ідеальний, але на будь-який нацизм і тоталітаризм у британців просто ідеальне чуття. Вони бачать та розпізнають їх миттєво, під будь-якою маскою. Характеристика "не Гітлер, але гітлеруватий і гітлеричний" була виписана Путіну Його Величністю Чарльзом III ще під час перебування принцом, навесні 2014 року. Тоді, коли пів Європи на чолі з Меркель, і Обама в Білому домі були готові "виявляти розуміння" і потурати кремлівським хотівкам.

Тож у будь-якій незрозумілій ситуації, коли відразу не зрозуміти: чи це вже маленький гітлер, чи ще ні, – сміливо запитуйте у британців. Вони, як правило, в курсі — хоча зовні їхня обізнаність і проявляється, іноді, дещо своєрідно. Втім, тільки на перший погляд, а так, у її проявах, є своя, залізна логіка.