Солодко-гіркий мирний Нобель. Як нагородження іранської дисидентки знову зганьбило Нобелівський комітет

51-річна Наргес Мохаммаді – віце-президент Центру захисників прав людини в Ірані, заснованого лауреатом Нобелівської премії миру 2003 року Ширін Ебаді. В даний час Мохаммаді знаходиться у відомій своїм жорстким режимом в'язниці Евін у Тегерані, але і там не припиняє боротися. Минулого року, у листі, переданому з в'язниці, вона докладно розповіла, як жінки, затримані під час антиурядових протестів, зазнавали сексуального та фізичного насильства. Нагадаю, що протести 2022 стали відповіддю на смерть після побиття в поліцейській дільниці 22-річної Махси Аміні, заарештованої на вулиці за відсутність хіджабу.

Мохаммаді також написала і передала на волю книгу "Білі тортури: інтерв'ю з іранськими жінками-в'язнями", в якій розповіла про власний досвід та досвід 12 інших ув'язнених у одиночних камерах.

У відповідь на непохитність Мохаммаді іранська влада порушує проти неї нові справи, і дає нові терміни. Загалом, починаючи з 2010 року, її засуджено до 31 року ув'язнення. Востаннє їй додали 16 років у 2016 році. Чоловік Мохаммаді, політичний активіст Таги Рахмані, поїхав до Франції з двома їхніми дітьми у 2012 році, відсидівши загалом 14 років. Мохаммаді також мала можливість виїхати, але вона не побажала їй скористатися. Вона не бачилася з чоловіком та дітьми вже багато років. Раніше Мохаммаді вже нагороджувалась правозахисними преміями: у 2009 році – Олександра Лангера, у 2018 – Андрія Сахарова.

Безперечно, Мохаммаді – людина виняткової стійкості, і премію заслужила. Хоча, з іншого боку, її доля, на жаль, не є унікальною і схожою на долі багатьох політв'язнів у тоталітарних країнах. Того ж таки Лю Сяобо, лауреата Нобелівської премії миру 2010 року.

Звичайно, добре, що нагородили живу людину, а не, наприклад, організацію. Або кілька бляклих фігур, "ні про що", зате політкоректних, вибір яких не загрожує бюрократам з Норвезького Нобелівського комітету (ННК) будь-якою критикою, як, наприклад, у 2014.

Добре добре, але є в цій історії дві дивності.

По-перше, всі джерела пишуть з посиланням на ННК, що Нобелівську премію Мохаммаді "вручили". Але вона не могла бути їй "вручена"! Мохаммаді сидить у в'язниці в Ірані. Її не випускали з в'язниці, щоб вона поїхала за премією і повернулася назад. І представників ННК до тюрми до неї теж не допускали. Премію присудили – так. Та не вручили. "Вручили" – суто бюрократична відписка-відмазка.

А по-друге, чому саме зараз? Їй у 2016 році накрутили такий термін, аби вона гарантовано не вийшла із в'язниці живою. Чому не підтримали одразу? Чи був натовп інших гідних? Ану, подивимося, кого нагороджували з 2016-го.

У 2017 – Міжнародний рух із заборони ядерної зброї (ICAN). Нагородження організації завжди від безсилля. І, до речі, це цілком суперечить ідеї та духу Нобелівської премії миру. Зрештою, після 2014 року і розтоптаного Росією Будапештського Меморандуму таке нагородження виглядає просто непристойно.

У 2018 — хірурга Дениса Муквеге та активістку Надю Мурад "за спробу припинити використання сексуального насильства як зброю у військових конфліктах". І як? Припинили?

У 2019 прем'єр-міністра Ефіопії Абія Ахмеда Алі, за припинення війни з Еритреєю після 20 років боїв. Своєрідна така історія була… Були навіть масові протести проти цього нагородження. Деталі посилання.

У 2020 — Всесвітню продовольчу програму, ще одне знеособлене нагородження.

У 2021 — головного редактора російської "Нової газети" Дмитра Муратова та засновницю філіппінського видання Rappler Марію Ресса. За "зусилля щодо захисту свободи слова та самовираження, що є основною умовою для демократії та міцного світу". Ще одне політкоректне та зручне для бюрократів із ПНК "ні про що".

2022 року ННК зрозумів уже на трьох, нагородивши білоруського правозахисника Алеся Біляцького, російську правозахисну організацію "Меморіал" та українську правозахисну організацію "Центр громадянських свобод". З урахуванням усіх супутніх обставин (знову ж таки, доступні на засланні) це виглядало вже відвертим бюрократичним знущанням нам самою ідеєю Нобелівської премії миру.

І раптом, у 2023, лауреатка — жива людина, яка бореться і страждає. Тільки рептильно-примирливе "вручили" псує враження. Це "вручили" відразу нагадує, що є ННК, докладно описаний в мемуарах Гейра Лундестада.

А після освіження в пам'яті спогадів і перегляду попередніх нагороджень стає зрозуміло і те, що досягнення Мохаммаді тут ні до чого. Вибір, як завжди, чисто апаратний: норвезьким бюрократам цього року дозволили штовхнути Іран. Не дозволили б — вони знову розмазали б нагороду по кількох організаціях, максимально її знеособливі.

Отже, хоча премію Мохаммаді заслужила, але… як завжди, від нагородження "мирним Нобелем" залишився неприємний присмак бюрократичної затхлості та запізнілості. До самої Мохаммаді, яка веде боротьбу за дуже важких умов і, скажімо прямо, без шансів перемогти, це не стосується. До ННК — належить повною мірою.

Ось, до речі, ще питання: а чому Нобелівською премією миру завжди – ну чи майже завжди, якщо йдеться не про організації, і про рідкісні винятки, нагороджують лише мучеників? Знову ж таки, за духом премії її слід було б присуджувати переможцям, з головою вбитого ними дракона в іншій руці. Звісно, не щороку така кандидатура є, але цього року вона була! Ільхам Алієв, президент Азербайджану, цілком реально, без жодної імітації, з мінімальним застосуванням сили та в повній відповідності до всіх норм міжнародного права врегулював тридцятирічний конфлікт у Карабаху. Наскільки можна судити, врегулював остаточно, без ймовірності його рецидиву. У новітній історії це безпрецедентне досягнення, а ще — предметний урок для любителів устрою гібридно-невизнаних "народних республік". До речі, і стусан Ірану теж – але тут проблема була в тому, що не лише Ірану. ПНК, певна річ, на таке ризикнути не міг.