Російські спостерігачі ОБСЄ як зброю. Пустити не можна відмовити
Незважаючи на те, що Росію з українських виборів відверто женуть у двері, агресор намагається пролізти через вікно, використовуючи для цього організаційні інструменти міжнародного права.
Втручання "за правилами"
З нинішньої випала з цивілізованого світу Росією адже як? Коли Кремлю вигідно, він волає до міжнародного права, а коли немає - апелює до Realpolitik і гібридним рішенням свого сервильного Конституційного суду: мовляв, будемо самі вирішувати, які договори вище нашого "права", а які - ні. Здавалося б, між іншим, а чому б взагалі не відрубати всі зв'язки з глобальною та міждержавної (це дещо різні сфери) системою права - з ревом вискакуючи з барлоги під настрій?
По-перше, в силу безсмертної формули монтера-філософа Мечникова з "Дванадцяти стільців" - згода є продукт, при повному непротивлення сторін. Міжнародно-правова договірна база - улюблене вираз досвідчених чиновників - це складний гобелен угод, у якому все пов'язано з усім і розрив з яким загрожує великими втратами, ніж приналежність. Цю сумну істину вже пізнали на собі і США Дональда Трампа, і продовжує триматися за континент слабеющими руками сумнівного проекту "угоди про вихід" Великобританія.
По-друге, Росія - не СРСР з його умовної економічної автаркією. Це експортер енергоносіїв, іншої сировини, а також застарілого зброї, чия валюта не є ні резервною, ні регіональною, ні навіть повноцінно вільно конвертованою. Крім того, РФ тотально корумпована, нею керує і володіє верхівка поріднився з числа представників криміналітету, морально деградованих офіцерів КДБ і правоохоронних органів, в основному вивозять валютну виручку в розвинені країни і офшорні юрисдикції. Індекс Джині - різниця в добробуті між верхніми і нижніми десятьма відсотками населення - в РФ-один з найвищих у світі.
Звідси випливає, що Москва кровно зацікавлена в приналежності до цього самого міжнародного співтовариства з його бережним ставленням до капіталів і прав особистості, ставленням, в якому російська влада відмовляє власним підданим і населенню численних окупованих нею територій. Однак до середини 2010-х, після того як криза 2008 р., за великим рахунком, не став для російської еліти приводом для переосмислення, нафтогазові доходи вдарили їй у голову.
Тому, по-третє, простір міжнародного права в його організаційному шарі початок використовуватися Кремлем на межі (а чим далі, тим більше за гранню) зловживання.
Основними інструментами цих зловживань, а саме - втручання у внутрішню політику інших країн як з кримінальними, так і з усе більш ідеологічними (реваншистскими) інтересами - став ряд відомих інститутів.
Це, само собою, система установ всередині ООН, звідки співзасновника та члена Ради Безпеки поки що важко вижити.
Це міжнародні правозахисні та журналістські організації - у них по-старому Москва використовувала в якості корисних ідіотів (а все частіше - платних агентів і "акціонерів" власних проектів) політиків, активістів і репортерів лівого спектру, а також вічних борців з "корпораціями", Ізраїлем та США. У цьому сенсі показовими є, наприклад, багато персонажі з відповідної італійської та французької середовища - деякі з них були підгодовані або завербовані СРСР ще в ранні 80-ті роки.
Нарешті, це інститути Європи, за межами, власне, ЄС - ніби СЕ, ПАРЄ та ОБСЄ. Ще не так давно в подібній ролі могло виступати і "Партнерство в ім'я миру", різноманітні організації, в які можна було входити без членства під парасолькою постійного представництва. Приміром, у 2000-е подібним представником РФ при НАТО був нині одіозний Дмитро Рогозін - зять відомого розвідника ПГУ КДБ СРСР. На цій інституціональній основі можна було (та й сьогодні неважко) створювати найрізноманітніші міжнародні неурядові організації, навіть доводити їх до статусу міжнародних і, так-так, реєструвати від них спостерігачів на виборах у різних країнах.
Але сьогодні у РФ з цими каналами стало сутужно (нещодавно навіть німецький міністр оборони заявила, що європейці довго закривали очі, але обманюватися більше не стануть - разюче різкий виступ для офіційного Берліна). Тому в хід у Луб'янки і контрактників Кремля (зразок PR-фірм, "молодіжних" форумів, ЗМІ "путінського кухаря" Пригожина) пішли варіанти простіше і надійніше.
Перш за все, є регіональні аналоги - в ОДКБ, приміром, є і інститут, і парламентська асамблея. А вже апарат Міжпарламентської асамблеї СНД (не забудемо про активно відроджуваному сьогодні Союзній державі РФ і РБ - ми ж не можемо просто так не пустити на вибори, скажімо, офіційного спостерігача від Білорусі) як набив руку в освяченні потрібних Кремлю підсумків виборів! Або - місцевій еліті, союзної Кремлю. Або - нищівній критиці результатів, раптом Росію не влаштовували. Тим більше що паралельним курсом в таких справах йшла якась CIS-EMO, ну а в класі "труба нижче та дим порідко" майже або повністю фальшиві спостережницькі організації прикриття.
Та ось біда - Україна так і не стала частиною ОДКБ, ЕАС-Євразес, а з інститутів СНД за останні роки коли тихо, а коли ривком - вийшла. І, крім використання "відвертих" іноземців та їх організацій (якогось франко-російського форуму, один з керівників якого, "друг Криму", раптово змінив Дерипаску в раді директорів "Русала"), у Москви, за великим рахунком, залишився один великий інструмент інфільтрації України - ОБСЄ.
За протоколом
Колись ОБСЄ повинна була забезпечити конвергенцію заходу і сходу Європи до Уралу, а то й Владивостока до китайської і корейської кордонів, а НАТО - віджити своє. Але не зрослося, і тепер у складі ОБСЄ та РЄ з його ПАРЄ, знаходиться чимало режимів або вкрай корумпованих країн.
Примітно, що за справу пробивання спочатку просто посилки десанту росіян з фактично недоторканним статусом спостерігача, а потім і по головному каналу ОБСЄ взялися відразу два заступника Сергія Лаврова. Це Олександр Грушко та Григорій Карасін (до речі, першого час від часу пророкують у наступники російському Ріббентропу, але Артур Зейсс-Інкварт або Людвіг Шверін фон Крозиг з нього навряд чи вийде). Так що справа серйозна. Особливо якщо врахувати, що російські "десанти" спостерігачів зазвичай посилюються і союзницькими - вірменськими, білоруськими, киргизькими і т. д. Можна припустити, що цього разу саме їм, формально незалежною і не залежних від Кремля, і буде відводитися роль головної ударної сили" в дискредитації українських виборів по лінії ОБСЄ.
Паралельно йде чергова атака на (по суті) регламентний комітет ПАРЄ, зміна правил представництва в ньому - це не просто збіг. Таке враження, що Кремль вважає українські президентські вибори, на відміну від 2014 і навіть 2010 рр., своїм останнім і рішучим боєм. Тим більше, що незабаром можна буде потренуватися у практично відкритої всім вітрам Молдові на ключових парламентських виборах, хоча там хитромудрий Влад Плахотнюк забезпечив деякі гарантії наступності, протягнувши змішану систему.
І основне питання тепер в тому, чи Україна може чинити опір планам скандализации, дискредитації виборів (та й просто організації провокацій та ведення шпигунства) агентами агресора з недоторканним, по суті, дипломатичним статусом під дахом ОБСЄ і деяких інших структур, як росіянам, так і російським агентам, що формально представляють інші держави? І немає і так.
З одного боку, 21 січня у Центральній виборчій комісії Росії вже повідомили, що подали в МЗС своєї країни перелік осіб, які, на думку Москви, повинні стати спостерігачами на виборах президента України 31 березня від ОБСЄ. Нахабно, але все в рамках правил: українське законодавство не містить норм, що забороняють громадянам РФ бути спостерігачами, і на всіх попередніх виборах їх вистачало. Однак занадто багато росіян, акредитованих по лінії ОБСЄ, цілком може вийти боком. Зрештою, ризик цілеспрямованої дискредитації результатів голосування аж ніяк не виглядає ні надуманим, ні малоймовірним.
Теоретично ЦВК України може відмовити росіянам з ОБСЄ бути спостерігачами на наших виборах, однак не на підставі громадянства. Ця причина, звичайно, може зіграти при перетині кордону, але прив'язка її до статусу спостерігача створить прецедент. Тим більше що неминучий в такому випадку скандал безумовно буде використаний проти України, адже спостерігачі ОБСЄ їдуть тільки в ту країну, яка погодилася прийняти місію.
Тому, з іншого боку, українська сторона, по ідеї, повинна надати всім спостерігачам всебічну допомогу, в особливості, скажімо так, методичну, і головне - забезпечити їх безпеку.
Український ЦВК - головний гравець в цьому процесі - днями в своїй офіційній заяві підкреслив, що Росія здійснює агресію проти України, і попросив міжнародні організації врахувати це при формуванні списків спостерігачів.
Крім того, у Цвк нагадали, що в Україні - сумно, але факт - діє кримінальна відповідальність за перетин державного кордону з метою заподіяння шкоди інтересам нашої держави. На жаль, при всьому гаряче бажання української влади надати спостерігачам можливість заглянути в кожну урну, кордон ніяк не зможуть перетнути особи, яким заборонено в'їзд на територію України (так само, як і зробивши зміну ідентичності і громадянства, - для чого тепер практично всі росіяни, і не тільки вони, проходять біометричний контроль). Все-таки демократія у нас молода, формується у важких умовах нападу члена ОБСЄ і Ради Європи, звідси і неминучі шорсткості...
Міністру Павлу Клімкіну, правда, не вистачило толерантності на подібні шедеври - зопалу він рубонув у своєму твіттері, мовляв, "МЗС України не буде приймати заявки про реєстрацію російських спостерігачів. Вважаю це необхідним, коли мова йде про спостерігачів від країни-агресора і окупанта. До речі, таких чимало прецедентів у практиці ОБСЄ".
МЗС, втім, може, і не буде реєструвати, так і не зобов'язаний - в інших відомств завдання заощадження тендітної української демократії стоїть більш гостро. А щодо прецедентів, так воно звичайно - мало чи сварок між країнами - членами того ж ОБСЄ, в яку входять, скажімо, такі досвідчені демократії, як Таджикистан і Узбекистан? Або такі братні країни, як Кіпр і Туреччина, Албанія з Македонією і Сербією?
Загалом, за час, що залишився до справи захисту спостерігачів, у тому числі від пристріту - будь вони хоч з російської бази в Таджикистані або з числа ветеранів-миротворців з Гюмрі або Тирасполя - необхідно докласти найщиріші зусилля. Які не тільки продемонструють країнам - членам ОБСЄ та інших поважних міжнародних організацій високі стандарти демократії в Україні, але і її здатність захищати себе.
