Між Китаєм і США. Що буде з "українським питанням" у 2024

Китай

У грудні 2023 року базова китайська соціальна мережа Weibo розіслала своїм користувачам повідомлення, суть якого зводилась до заклику: годі навіювати негатив з економічних питань. Це, насправді, найважливіша ознака часу в Піднебесній після майже двох років повномасштабного російського вторгнення до України. Пекін, який своєрідними рефлекторними методами підбурював Путіна до нападу на Україну (в якості тестового майданчика для власного нападу на Тайвань) ще на початку лютого 2022 року, загрузає у своїх господарських та соціальних проблемах, а також змушений оглядатися на зростання напруження у власному геополітичному оточенні.

Втім, надто глибоке занурення у внутрішні проблеми для Сі Цзинпіна, чиє становище на вершині китайської системи влади після дворічних провалів поступово стає непевним (або радше, розмивається), також є небезпечним. Зокрема через те, що виходів з китайської стагнації лише два. Або лібералізація, яка підірве панування КПК, тобто умовний шлях Горбачова. Або подальше закручування гайок – "повернення до цінностей Мао", над яким працюють всі пропагандистські ресурси Китаю. Крайнім проявом останнього може стати своєрідний роялістський реакціонізм із неминучим зростанням перспективи "маленької переможної війни" в якості стабілізатора режиму. Втім, цього партія теж не витримає, і наслідки можуть бути вкрай неприємними для самого Сі.

Щоб пройти поміж краплинами дощу, Пекіну конче треба повернутися на сімбіотичний для КНР американський ринок та/або відновити, посилити експансію в рамках "Одного поясу, одного шляху" (BRI). На це вказує і характер нещодавньої зустрічі — на американській території – китайського лідера із президентом США Джо Байденом та, особливо, з американським бізнесом. Це може виглядати парадоксальним, але надії китайців сьогодні пов'язані з перспективами Байдена-кандидата. Адже, якщо судити з досвіду президентства його попередника у 2017-2020 роках, у разі своєї потенційної перемоги Дональд Трамп, який станом на грудень 2023 року є майже безальтернативним фаворитом внутрішніх партійних перегонів республіканців, продовжить і поглибить курс на розрив з Китаєм (най би це і робило життя американців дорожчим).

Утім, існує і інший сценарій – раптового, але давно передбачуваного звалювання в агресивний радикальний імперіалізм (що синхронізується із внутрішньою політикою неомаоізму чи, взагалі, відкритого реакційного перевороту), який потенційно може розгорнутися в разі збереження при владі на Тайвані політиків-націоналістів після президентських виборів 13 січня та відвертої підтримки всіх деструктивних рухів у західному світі та будь-де за його межами. Про присутність таких нахилів у нинішній зовнішній політиці Китаю "іншими засобами" свідчить, зокрема, гучний шпигунський скандал у Бельгії, де оперативник міністерства державної безпеки КНР Даніель Ву роками підгодовував відставного сенатора Франка Креєльмана з метою впливу на політичні дискусії щодо Китаю у Західній Європі.

Чи вийде обережний Пекін із зони комфорту у глобальній безпековій грі – почне прояснятися вже в першому кварталі наступного року, а наприкінці 2024-го вималюється конфігурація стосунків із "офшорним" гегемоном – США, полярною силою проти якого Китай поки що ставати не бажає, воліючи діяти чужими руками і ховаючись у присмерку.

Як цей тренд впливатиме на Україну?

Насамперед, слід зазначити, що політика КНР щодо України (в термінології Пекіна - "української кризи" або навіть "українського питання") пережила три етапи, і в середньостроковій перспективі може або роздвоїтися, або певним чином повернутися назад у часі.

За часів попередника Сі Цзинпіна, ліберального глобаліста Ху Цзиньтао, Пекін будував переважно спокійні відносини із пострадянською, поверхнево вестернізованою країною, з якої ще було що "грести" до Китаю.

Але з приходом Сі Цзінпина, який мав "виправити помилки", а саме — фундаментальну залежність Китаю від експорту на західні ринки (що призвело до кризи 2008 року) і провал переорієнтації на внутрішній ринок (що посилило процеси зростання середнього класу за кредитний кошт і врешті-решт штовхнуло би Китай у горбачовський сценарій), ситуація змінилася.

Не варто забувати, що згідно з угодами, підписаними у Пекіні Віктором Януковичем рівно 10 років тому, саме КНР наразі (якщо вважати горезвісний Будапештський меморандум таким, що втратив чинність) є єдиним гарантом того, що по Україні не буде завдано ядерних ударів. До речі, ця лінія проявилася і в напівзабутому китайському мирному плані від 24 лютого цього року. Підкреслена вона і в перемовинах Сі та Путіна у Москві. Китай оточено базами союзників та партнерів США, озброєних ядерними боєголовками, відтак, для Пекіна це чутлива тема.

Втім, головне тут інше: саме за часів Сі Китай почав підмішувати політичні, навіть військово-політичні питання у відносини з країнами, які не є його сателітами. Тоді це був стартовий етап розвитку експансіоністської ініціативи "Один пояс, один шлях" (BRI). Важливо відзначити, що всі проекти економічного співробітництва Китаю з Україною — як згідно із двосторонніми угодами, так і відповідно до м’якої версії BRI, як з об’єктивних причин (зокрема, війни), так і суб’єктивних (патологічна зажерливість і лукавство китайських кредиторів) — провалилися із скандалом.

Так, зовнішньополітичні завдання Китаю щодо України звузилися до:

• викрадення "Мотор-Січі" спершу для спільного проекту із "Вертольотами Росії", а потім просто для себе;
• спроб залякати українську громадськість в андроповському стилі, переслідування активістів, які нібито тренували протестувальників у Гонконгу, що викликало заміну китайського посла;
• спроб примітивного підкупу українського політичного керівництва, а також системного заходу в економіку через придбання українських фінустанов;
• і, нарешті, вивчення досвіду війни – на всіх рівнях, від політичного до практичного, включаючи оцінку ефективності озброєнь, які росіяни створюють на китайській елементній базі – для оцінки власних можливостей силового приєднання Тайваню.

Після провалу бліцкригу, фіаско "мирного плану" (фактично — його імітації, що представляла просте припинення вогню без зобов'язань і зводилася до демонстрації претензій Пекіна на глобальне лідерство) та створення "м’якого" альянсу Китай-Іран-Росія-КНДР, китайсько-українські політичні стосунки майже припинились. Спорадичні контакти топів та особиста участь китайського представника у присвяченій українській Формулі миру зустрічі радників з нацбезпеки в Саудівській Аравії не перебили цього тренду.

Фактично, сьогодні інтерес України на китайському напрямі зводиться, головним чином, до конкуренції з росіянами на ринку імпорту FPV-дронів та запчастин до них. Ще одна площина – ступінь інтеграції КНР із РФ та Іраном в оборонному секторі, а також спробах обходу санкцій шляхом підведення китайців "під монастир" санкцій у випадках, коли з’являється подібна підтверджена інформація. При тому Китай лишається головним імпортером українського зерна, і цей чинник є одним із трьох провідних у забезпеченні роботи зернового коридору. Решта два – успіхи сил оборони України на Чорному морі та зацікавленість Туреччині у надприбутках від сприяння українському сільгоспекспорту.

А що цікавить сьогодні Китай, який неочікувано наштовхнувся на суб’єктність України і альянс західних та незахідних демократій за нею?

Передовсім, Китай вже домігся мінімального результату своєї інтриги: залежність РФ від його промислової бази зростає, а з нею росте і міжнародний авторитет КНР. В загальних рисах ця схема була опробувана на КНДР. Але тут слід наголосити: в жодному з цих випадків не йдеться про васальні відносини. Пекін добре знає: васали зраджують частіше за молодших партнерів, пов'язаних спільним інтересом. І хоча він не надто задоволений путінською авантюрою (а на погрози застосуванням ядерної зброї та спроби радіаційного шантажу, попри звичайну практику, відреагував жорстко і прямо), загалом російський сценарій Холодної війни 2.0 цілком відповідає цілям Китаю. При тому, однак, провал російського бліцкригу явно розчарував Піднебесну: затягування війни збільшують супутні ризики для неї. Відтак Пекін дедалі менше зацікавлений у тріумфі Росії. Обмежена перемога тим більше бажана, що наразі Китаю з ризиком для власної економіки доводиться підтримувати високий рівень напруги в стосунках із Заходом у цілому і США зокрема. Підвищений драматизм традиційних уже інцидентів за участю американських кораблів у Південно-Китайському морі – яскраве тому свідчення.

Водночас, для будь-яких помітно рішучих кроків у Східній Європі Пекін очікуватиме на завершення принаймні "гарячої" фази російсько-української війни, обмежено підживлюючи російську сторону, затягуючи її і надалі "в юань" (але без наміру створити справжню зону конвертованого юаня через ризики імпорту інфляції). Тієї самої політики Пекін дотримуватиметься і щодо Ірану, який озброює Росію проти України.

Загалом же подальші дії Китаю на українському напрямі залежать від того, який варіант розвитку буде обрано в якості основного у внутрішній політиці.

У разі втілення загального "ліберального" (за мірками КНР) сценарію у своїй внутрішній політиці ("перебудови"), Пекін повернеться до політики ділових пропозицій, оцінюючи статус України як запрошеної до переговорів про членство в ЄС. Наразі для цього у Китаю є ізольовані від моря та інших дружніх режимів (і тим неповноцінні) Угорщина та Сербія.

За радикального ("неомаоїстського") сценарію Китай розпочне повномасштабні постачання зброї і технологій як Росії, так і Ірану, а також КНДР, зламавши печать на скриньці Пандори і сподіваючись на своїх агентів впливу у політичних колах Заходу.

Поки що ліберальний сценарій більш вірогідний. Але тривожний стан китайської економіки та соціуму не дозволяє відкидати другий. Відтак, Україні слід посилювати зв’язки з проамериканськими країнами Південно-Східної Азії, зокрема і Китайською Республікою. Сьогодні для цього історично найкращий момент.

США

Вже скоро "святкуватимемо" десятиліття інтеграції українського питання до порядку денного американської внутрішньої політики. Якщо на мить зазирнути до анамнезу, який мав місце в цих відносинах до 2014 року, то їхніми піками були:

●      Сумновідомий візит Джорджа Буша-старшого до ще не суверенного Києва.

●      Неприємна кухонна метушня із позбавлення розореної депресією України ядерної зброї (яку вона, за певним виключенням для тактичного арсеналу, все одно не могла контролювати та утримувати) із підписанням марнозвісного Будапештського меморандуму (який, попри свою імпотенцію, є ледь не ключовою цеглинкою масштабної угоди про нерозповсюдження ядерної зброї і технологій). Під час останнього дійства, а також 6 років потому, наприкінці свого терміну, на закриття Чорнобильської АЕС (і на знак солідарності із переобраним Леонідом Кучмою та свіжопризначеним прозахідним прем’єром Віктором Ющенком) до Києва навідувався Білл Клінтон.

●      Знов-таки, вже наприкінці своєї 8-річної каденції, у березні 2008 року, приїздив до України і Джордж Буш-молодший, який, з огляду на його тодішній почт і охорону, переплутав Київ з Багдадом. Візит цей був ідеологічно розхристаний, бо з одного боку Ющенко з популістських мотивів вивів український контингент з Іраку, а з іншого – авторитету Буша не вистачило для отримання України ПДЧ на Бухарестському саміті НАТО, який став тим перехрестям, з якого історія повернула на чергову світову війну.

Тому в 2008-2014 роках (а з практичної безпекової точки зору аж до 2015-16 років) Україна випала з американської зовнішньої політики, яка за Барака Обами перейшла до фіксації втрат, віддаленої (офшорної) гегемонії, точкових військових ударів, спроб збалансувати стосунки із Китаєм, Росією (до 2014 року), і тими різноманітними регіонами, що сьогодні називаються "глобальним півднем".

З погляду пересічного американського виборця, така політика була виправданою після загрузання США у конфліктах в Іраку та Афганістані (які США не прагнули ані завоювати, ані фрагментувати, ані залишити), що, зрештою, призвело до посилення Ірану, Китаю та Росії. До цього додалася ще й "лівійська справа", яка, зроблена начебто з урахуванням досвіду минулих кампаній, теж звелась до сумнівної розбудови демократії і закінчилась фактичним розпадом країни.

"Голубина" (хоч і з винятками) зовнішня політика Барака Обами остаточно зазнала краху наприкінці 2013 року, коли він в останній момент відмовився від ракетного удару по Башару Асаду (який і дотепер живий-здоровий ірано-російський клієнт). Це спровокувало безпрецедентний тиск Москви на Єреван (успішний) і Київ (марний), а надалі – анексію Криму Росією і її вторгнення на Схід України. З цього моменту Україна трагічно-тріумфально повертається до американського порядку денного. Спершу у дипломатичному, згодом економічному і нарешті внутрішньополітичному, найбільш чутливому, аспекті.

Спрямовані одночасно проти України і влади демократів у США інтриги Москви в Америці, зокрема і руками найближчого оточення спочатку кандидата, а надалі й президента Дональда Трампа, зробили з України гарячу картоплину американського політичного життя, яку обидві системні партії перекидають одна одній. Не забуваймо, що саме українське питання призвело до першого імпічменту Трампа, чиї "капо" ще у 2020 році займалися, у чотири руки з російською резидентурою, брудними політичними інтригами в Україні.

А за президентства Джо Байдена Україна, по суті, перетворилася – особливо з весни минулого року – на його головний зовнішньополітичний проект. І навіть більше – саме вона може стати центральним елементом його legacy (буквально "спадок", але цей термін у політичній площині має масу вимірів як практичного, так і символічного характеру).

Беручи до уваги виборчий рік у США, що тільки розпочався, важливо розуміти, що навряд чи Байден (який бере участь у кампанії лише через участь Трампа, щодо якого система правосуддя США виявилася занадто повільною, обережною і поблажливою) мріяв про велику затяжну європейську війну в якості такого проекту. Втім, на цій стадії особливого вибору в Байдена уже немає – як немає і в України.

На шальках терезів, з одного боку, успішний вивід за Байдена економіки США з ковідного шоку, потужне промислове зростання та масове створення робочих місць (далеко не в останню чергу завдяки стрімкому розвитку ОПК, який спричинила російсько-українська війна), його принциповість на світовій арені, яка сприяла певному відновленню позицій Америки та посиленню її впливу в Європі та Південно-Східній Азії. З іншого боку – роздратування американського суспільства, його отруєння соціальними мережами (до яких підхід американської юстиції є занадто толерантним) похідні від футурошоку, а також явище, яке Нуріель Рубіні назвав globotics – викидання з ринку автоматизацією "білих та блакитних комірців".

Виборців Демпартії кількісно більше, але непряма система виборів здебільшого нівелює цю перевагу, а боротьба, як і чимало циклів поспіль, розгорнеться за штати так званої Середньої Атлантики та так званого Середнього Заходу. В яких, попри зусилля перепрофілювання як часів Обами, так і пафосного протекціонізму Трампа, а також стимулювання за доби Байдена і дотепер усе не слава Богу.               

Щодо впливу виборчого року на Україну, то він, звісно, є прямим. Оскільки Байдену треба входити в найбільш критичний період перегонів, від України вимагатимуть або воєнного успіху, або "залізобетонно зміцненої, непорушної" лінії зіткнення, яка позначатиме неформальне перемир’я, на що Путін, звісно, офіційно чи навіть публічно і з власної ініціативи ніколи не піде.

Так чи інакше, в рамках непростих міжпартійних компромісів, зокрема щодо чутливих для республіканців питань, Україна наступного року отримає необхідне фінансування її економічних та воєнних потреб. Трампісти, своєю чергою, дорікатимуть Байдену третім роком війни (цей аргумент засадничо послаблюється тим, що офіційно США сьогодні ніде не воює – і тим, що 70% американської оборонної допомоги Україні залишається в Америці, стимулюючи виробництво), але ця адміністрація вже не раз довела свою несхильність до задкування в принципових питаннях. Водночас, переважна більшість законодавці від обох партій підтримують подальшу допомогу Україні, і розблокування фінансування для неї – справа часу. Питання посилення кордону з Мексикою не протиставляється цьому, хоча часом саме таке враження формується в ЗМІ. Криза нелегалів у США вже перетворилась на елемент гібридної війни, і безпосередньо пов'язана із подіями в Україні, як криза біженців у ЄС була із ними пов'язана в 2015. Тому в контексті потреб нашого спротиву ця проблема є суто технічною – і суто внутрішньою.

Ізоляціонізм, іманентно притаманний частині прихильників Республіканської партії, з 1940-х ніколи не ставав основою зовнішньої політики США. Не станеться цього й у 2024 році. Тобто комплексна підтримка України триватиме. На офіційному рівні в публічній площині сигнали однозначні: на порядку денному залишаються підтримка Формули миру, курс на повне відновлення кордонів 1991 року, фіналізація угоди про безпекові зобов'язання, подібні до тих, що має Ізраїль, спільне виробництво озброєнь. Однак питання "заморозки" конфлікту, вочевидь, є запасною опцією. Цей варіант можливий, якщо Вашингтону вдасться домовитись про нові принципи взаємодії з Пекіном, а ймовірність такого сценарію залежить від багатьох – насамперед внутрішніх – чинників у США та КНР.

Кампанія Трампа частково триватиме в судах (рішення Верховного суду Колорадо про недопущення його до виборів у штаті створює надзвичайний прецедент), можливо — у тюремних камерах, і в відеоблогах та соцмережах таких друзів Путіна, як Такер Карлсон та Ілон Маск. Тож усе це українцям та американцям проукраїнських поглядів від обох партій (а їх дотепер – більшість) просто доведеться витримати. Тим більше, що (із деякими відомими винятками на кшталт Угорщини) в українському питанні адміністрації Байдена підставили плече і Європа, і Британія з Канадою та Австралію, і Японія, а також низка інших країн Південно-Східної Азії.

Крім рутинної, але масштабованої роботи з американською громадською думкою та прозорими (що важливо) лобістами тих чи інших політиків, Україна ніяк не здатна вплинути на розклади в американській внутрішній політиці, оскільки її поляризація тягнеться ще від початку минулого десятиліття і має глибоко внутрішні причини.

Тому якось "готуватися" до потенційної, чого не можна виключати, перемоги Трампа в листопаді наступного року насправді немає сенсу – у такому випадку, або Трамп потрапить в обставини, в яких змушений буде продовжувати попередній політичний курс (тут можна згадати, як мінімум, свіжий закон, що забороняє президенту США виходити з НАТО), або американське суспільство опиниться в ситуації, з глибини якої його надовго припинить цікавити навколишній світ.

Матеріал є частиною дослідження "Росія-2024. Політичні, економічні та соціальні перспективи", підготовленого за участі "ДС".