Місія Генова. Як боротися з рашизмом, що пустив коріння в Європі

Свою заяву Момчилова зробила в ефірі передачі " Контракоментар з Асеном Геновим ", і вона не була несподіваною. Літня медіа-номенклатурниця, кулуарно переобрана на черговий термін у квітні цього року, завжди була провідником прорадянських і через це проросійських думок. Це нікого не хвилювало — щонайменше настільки, щоб учиняти із цього приводу публічний скандал. Приводом для вибуху стала згадка Бучі у рамках російської версії – як української дезінформації. Тут уже пролунала буря: два посольства, України та США, заявили протест. Можливо, таких протестів буде ще більше. Іншими словами, Момчилова настала, як на міну, на гарячу тему, до якої підвів її Генов. Якби вона була розумніша — пішла б від слизького питання. Хоча, не виключено, що Момчилова пішла на скандал свідомо, впевнена у стійкості свого становища, і бажаючи продемонструвати його, щоб виправдати очікування її прихильників, пов'язані з нею.

Верхівка проросійського айсберга

Момчилова існує зовсім на вакуумі. У квітні її переобрання забезпечили представники президента Румена Радєва та партії ГЕРБ у ЄСМ.

Але пов'язувати переобрання Момчилової з позицією Радєва і, тим більше, ГЕРБ було б просто перетримкою. Та й такий союз виглядає дивним, оскільки Радєв перебуває у затяжному конфлікті з лідером ГЕРБу, Бойком Борисовим. Представники президента та ГЕРБ у ЄСМ могли діяти просто за інерцією. Можливо, бачачи, що вибори голови зайшли в глухий кут, вони, за відсутності керівних вказівок, вирішили зберегти статус-кво. До того ж, ЄСМ, як і всі такі органи, які намагаються керувати тим, чим, залишаючись у рамках демократичної пристойності, керувати майже неможливо, швидше за все, той ще гадюшник, а голову в ньому обирають із його складу. Момчилова могла бути просто найменшим злом з вибору – один Бог знає, які чудовиська могли зберегтися в цьому болоті.

Сама Момчилова – типова тітка-апаратниця, цей типаж живе за будь-якої влади і здатний висловлювати будь-яку думку. Справа, таким чином, не в ній, а в тих, хто, зрештою, тримає її на плаву, і цим визначає її поведінку.

Прагматичний постсовок

Болгарія – член НАТО, і в рамках спільних дій Альянсу передає Україні зброю. Вона також допомагає українським біженцям. Загальний обсяг допомоги – близько 0,7% ВВП – сьоме місце у списку донорів за цим показником. І хоча в абсолютних цифрах Болгарія знаходиться в списку донорів на 25 місці, але вона невелика і небагата країна, а 0,7% ВВП – це дуже серйозно. Крім того, Болгарія продає Україні зброю. Але змушена робити це не безпосередньо, а через посередників, долаючи опір проросійських сил. Іншими словами, проросійській сили в Болгарії — фактор, з яким доводиться рахуватися всерйоз.

Болгарське суспільство вже не перший рік глибоко розколоте. У парламенті — перманентна політична криза та коаліційне пекло, а чергові — позачергові вибори нічого не змінюють. Низи з наявного набору нікого вже особливо не хочуть, верхи нічого нового запропонувати не можуть, парламент щоразу виходить клаптиковим, і коаліціада йде новим колом. Це породжує специфічну практичність болгарської політики, здатну знаходити компроміси там, де це видається неможливим. З поправкою на таку практичність і слід сприймати, наприклад, заяви Радєва, зроблені ним у 2021 році, перед другим туром президентських виборів, про те, що "на даний момент Крим російський", а Росія, хоч і не може бути для Болгарії моделлю розвитку, але не може бути і ворогом. З нею потрібно шукати діалог, оскільки накладені на Кремль санкції не працюють, а отже, потрібні прагматичні підходи.

Радєв – та ще амфібія (політична, природно), як і більшість болгарських політиків – за винятком хіба що тих, хто підгортає зовсім вузьку нішу. Він зробив успішну кар'єру в радянській Болгарії, потім закінчив дві американські військові академії та керував багатьма вченнями НАТО. У сумі це говорить про його здібності, затребувані за будь-якої влади, і про готовність практично прийняти будь-які правила гри. Виходячи з цього ж практичного підходу Радєв вважає, що тиск на Росію коштує занадто дорого і Європі, і Україні. Звичайно, анексія Криму була порушенням міжнародного права, але силове протистояння Росії є вкрай затратним. Як довго Європі доведеться відчувати на собі наслідки своїх санкцій? 5 років, 10 років чи всі 50?

У такій позиції, безперечно, є логіка — правда, дещо короткозора, яка не бере до уваги неминуче зростання московських апетитів у відповідь на зниження тиску на Кремль. Але Болгарія – невелика країна, до того ж внутрішньо розколота. Тактики у її політиці вимушено більше, ніж стратегії, і це виявляється у схильності до прагматичних компромісів "тут і зараз".

Радєв, повторюю, узятий як приклад. Решта болгарських політиків, на який би електорат, прозахідний, чи проросійський, вони не спиралися, теж мають постійно пам'ятати, що необхідний для формування уряду мінімум — 120 мандатів у парламенті – може бути лише коаліційним. Причому, виходячи із реальної ситуації, така коаліція не буде ні стерильно-прозахідною, ні стерильно-проросійською. За найкращого сценарію вона буде прагматично-проболгарською, з чисто тактичним горизонтом бачення.

Сьогодні, коли співпраця з ЄС та НАТО обіцяє більше вигод та безпеки, ніж співпраця з Кремлем, Болгарія крок за кроком віддаляється від Росії. Вона пресує місцевих "русофілів" та їхніх кремлівських наймачів, штовхає путінських псевдоісториків, переходить з російського газу на азербайджанський, жене поганою мітлою літак Лаврова, пачками висилає російських дипломатів, що розшпионилися, відмовляє у візах росіянам і помалу душить кремлівську агентуру. Сам Радєв ввічливо, але водночас і вкрай жорстко ставив на місце патріарха Кирила, який розхамився напередодні заходів, присвячених 140-й річниці оборони Шипки в 2018 році , але, поставивши, знову став називати його "людиною інтелігентною, православною, яка любить свою Батьківщину". для діалогу та взаємин із Росією".

Немає жодного сенсу засуджувати болгарських політиків за таку позицію, оскільки вона єдино можлива в тій ситуації, яка існує в Болгарії. Політиків робить електорат, а значна частина населення Болгарії ще не вийшла з пострадянської люмпенізації, через що продовжує тяжіти до Росії. Політики, які обираються, в тому числі, і цією частиною населення, не можуть цього не зважати. А якщо зовнішні умови зміняться, і зближення з Росією стане вигідніше з практичної точки зору, то Болгарія без проблем розгорнеться до Москви. І знову розгорнеться від Москви, якщо умови знову зміняться протилежні. Іншої Болгарії немає — а ту, що є, слід сприймати реалістично.

Європеїзація та демонтаж наслідків радянської окупації, в Болгарії, безсумнівно, йдуть, але це дуже непростий і дуже повільний процес. У ньому немає, і не очікується ніяких великих перемог, зате відбувається безліч дрібних сутичок з окремих питань, і малих перемог у них, а іноді, на жаль, і поразок теж. Перемог, щоправда, більше, але від радянської спадщини Болгарії ще чиститись і чиститись. Зверху до низу, включаючи Момчилову на чолі ЄСМ.

Асен Генов та його місія

Змінювати що-небудь у такій ситуації можна тільки дуже поступово, витягуючи на світ окремі випадки та використовуючи їх як відправну точку для чергового ідеологічного бою. Інакше не вийде: проросійський рух у Болгарії, який підживлюють кремлівські гроші, побудував серйозну лінію оборони. Воно є навмисно заплутаною мережею, з безліччю організацій, зі схожими, і навіть збігаються, назвами, які постійно зливаються, поділяються, реорганізуються, і, таким чином, маскуються.

У перших рядах знаходяться галасливі та агресивні карлики, де за гучною вивіскою — пакет документів та пара-трійка відморожених блогерів із вузьким колом читачів. Їхнє завдання – гучний шум, самі вони – видаткова піхота, яку кидають уперед, крім втрат. За карликами — друга шеренга більших і поміркованих організацій. Вони готують нових юнітів на першу лінію, але пред'явити їм самим щось дуже важко. За ними — ще більші організації, аж до партій, які іноді навіть потрапляють до парламенту, і загальноболгарських об'єднань за інтересами, не обов'язково проросійським. Такі структури, претендуючи на частину загальнонаціонального політичного чи культурного поля, формально не порушують жодних законів, але створюють інформаційне середовище, в якому можуть комфортно працювати вербувальники з другої лінії.

Прорвати цю оборону одним ударом на всю глибину неможливо у принципі. З неї можна лише виривати шматок за шматком, намагаючись робити це швидше, ніж вона зможе відновлювати втрати. Цим і займаються Асен Генов та інші журналісти та громадянські активісти, які ведуть боротьбу з російським впливом. Наразі Генову вдалося ґрунтовно підсікти Момчилову на інформаційний гачок. Але що далі?

А далі має бути боротьба. Два протести від посольств – непоганий актив, але все ж таки недостатній. Потрібна громадська підтримка у самій Болгарії, причому зняття Момчилової з посади голови ЄСМ хоч і очевидна мета, але не головна. А що тоді головне?

По-перше, скандал із Момчиловою – привід привернути увагу до теми російських військових злочинів, яка поступово пішла в інформаційну тінь. Причому вже не лише у Бучі – є безліч нових фактів. По-друге, треба пов'язати російські злочини в Україні на спільну тему з радянськими злочинами, скоєними в Болгарії — як окупаційною владою, так і місцевими колаборантами. Благо, Момчилова дала привід і до цього, заступившись за журналіста Петра Волгіна та його передачу "Неполіткоректна", яку зараз намагаються вилучити з ефіру Болгарського національного радіо (БНР). Волгін же виявився втягнутим у скандал із виправданням "народних судів" — фактично безсудних розстрілів, що практикувалися в 1944 році під заступництвом радянської окупаційної влади. Можливо, він вирішив, що справа давня, і живих свідків не знайти – але нарвався на судовий позов 102-річної Цінки Горанова, чоловік якої зник безвісти 1944 року після виклику до муніципалітету – просто пішов і не повернувся. Разом із ним зникли ще 11 людей, яких убили, скинувши тіла до безіменної братської могили. Чи не так це дивно схоже на те, що творили російські окупанти в Бучі та Ізюмі — буквально один почерк? Відштовхуючись від таких аналогій і треба переконувати болгар, що сумніваються, в тому, що звірства росіян в Україні – реальність, а не вигадка української пропаганди.

Заодно можна порушити і тему складу ЄСМ, збивши пиху з Момчиловою, яка заявляла в лютому, на зустрічі в Брюсселі, що нинішня Рада є "найпрозорішим регулятором у Європі" – але це вже як вийде.

Зрозуміло, це припущення. Що й у якому порядку робити, і чого не робити – вирішувати Асену Генову на місці, йому там видніше. Але чи можемо ми чимось допомогти і Генову, й іншим активістам, які борються з російським впливом та російськими наративами? Причому, не лише у Болгарії. Чимось, крім протесту посольства – звичайно, дуже добре, що він був, і чудово, що українську позицію підтримало і посольство США, але цього мало.

Мені здається, що можемо, звернувшись до німецького досвіду та запровадивши в Україні кримінальну відповідальність за заперечення військових російських злочинів. Так само, як у Німеччині колись ввели відповідальність за заперечення Голокосту. Це створить дуже добрий, правильний прецедент, який згодом зможуть підхопити й інші країни, які підтримують Україну. Не одразу, звичайно. Але, як сказано, боротьба з російським впливом – це надовго.