Між Тарантіно та Освальдом. Чим є вбивство російського посла в Анкарі
Теракт - будь-який теракт - це подання. І як таке підкоряється законам драматургії. Вчора ми стали свідками одразу трьох таких шоу. Два з них - масові вбивства в Берліні і Цюріху - прості і примітивні вироби мас-маркету. Вантажівка, який в'їхав у натовп і стрілянина в ісламському культурному центрі - ці аж ніяк не першої свіжості розігрувалися сюжети з однією-єдиною метою викликати жах і продемонструвати ілюзорність відчуття безпеки обивателя.
Вони такі ж жахливі, як нехитрі. Більше того - повсякденні. Це теракти-маніпуляції. Їх ефект наперед передбачуваний - параноя, ксенофобія, невдоволення владою і, як наслідок, нова хвиля поправения суспільно-політичного дискурсу в Європі. Іншими словами, все те, що відбувалося і без них, тепер стане трохи гостріше, трохи глибше і трохи швидше.
Інша справа - вбивство російського посла в Анкарі Андрія Карлова. Незважаючи на "камерність", він привабливий і емоційно насичений. Те, що декорацією для нього стала фотовиставка "Росія очима турків", так само як і те, що він стався в прямому ефірі, перед камерами відразу декількох каналів - наводить на думки про сучасне мистецтво. Не можна не звернути уваги і на стилістику - яскраве освітлення, контрастна одяг, тріада костюм-пістолет-жест - все це виглядає як відсилання до "Скаженим Псам" Квентіна Тарантіно.
Не беруся категорично стверджувати, що всі ці деталі були продумані заздалегідь. Але на виході вийшов теракт-перформанс. Причому смерть "художника" у фіналі надає йому завершеності, лише підсилюючи це відчуття. І, до речі, наводить на думки про конспірології. Вбивця Карлова Мевлют Мерт Алтынташ, загинув у перестрілці з поліцією, може виявитися турецьким Лі Харві Освальдом.
Чи мають до вчорашнього замаху ставлення турецькі спецслужби, ми, боюся, не дізнаємося. У той же час, постать його виконавця поза сумнівом зручна всім. Колишній поліцейський, залишившись без роботи в результаті чисток, які пішли за спробою військового перевороту 16 липня, і підозрюваний у зв'язках з організацією Фейтхуллы Гюлена - якщо б такого персонажа не існувало, його слід було б вигадати. Адже з одного боку, у адміністрації Ердогана з'являється черговий привід вимагати видачі проповідника у США.
З іншого - вбивство Карлова природним чином дозволяє на час відволіктися від зростаючої напруги між Анкарою і Москвою зважаючи конфлікту інтересів в Сирії - і об'єднатися проти зручного спільного ворога. До того ж непереможного: адже боротьба з тероризмом - заняття саме по собі таке ж безглузде, як і боротьба, скажімо, з множенням. Тероризм - всього лише метод, це навіть не ідеологія. Так як можна хоча би сподіватися перемогти метод?
Втім, є і третя сторона. Замах на Карлова стало квінтесенцією обурення діями Росії в Сирії. Обурення, яке цілком поділяє офіційна Анкара. Але цей теракт виходить далеко за ці рамки - він є виразом обурення всього сунітського світу. Це теракт-відплата. І те, що відплата прийняло форму теракту, служить викриттям нинішньої системи міжнародних відносин, яка продемонструвала свою повну безпорадність.
Померти за Алеппо - не тільки вирок Карлову. По суті, тепер це цілком реальна загроза кожному росіянину. А враховуючи, що переважна більшість російських мусульман - суніти також, це ще й обіцянку - все ще досить туманне, треба зазначити, - нової війни в самій Росії.
Поки, втім, світ допомагає Москві формувати у росіян синдром обложеної фортеці: напад на посла РФ - чергове свідчення того, що перебування за межами Росії стає для її жителів все менш комфортним.
У той же час, на тлі кадрів з десятками брудних знівечених дитячих трупів і стерті в пил кварталів Алеппо смерть Карлова у стерильній атмосфері галереї виглядає як ритуальне жертвоприношення, як спокута. Це теракт-катарсис. І ті емоції, які вихлюпуються на сторінки соціальних мереж, - свідоцтво досягнення цієї мети. Власне, щось подібне вже було після розстрілу редакції Charlie Hebdo: пересмішник або богохульник - у такій постановці питання адже немає нічого раціонального. Але тоді мало місце символічне порушення табу, властивого західній культурі. Вчора було порушено вже табу загальне: недоторканність посла - це наслідок раціонального консенсусу. Замах на нього - це демонстративна відмова від правил.
Це точка в діалозі. Це те саме театральне "Що говорити, коли говорити нічого?", зривається на крик. Вільгельм фон Мірбах, Олексій Майлов, Крістофер Стівенс - вбивство кожного з них був терактом-маніфестом. Таким маніфестом стало вбивство Андрія Карлова. Перефразовуючи Достоєвського, тут можна сказати: відтепер конвенції порушені і все дозволено. Втім, вони були порушені набагато раніше. Про це, сам того, очевидно, не бажаючи, проговорився Володимир Путін, коментуючи смерть Карлова: "він пішов з життя на бойовому посту". Фігура мови? Так, очевидно. Однак вона розкриває сприйняття російською владою сутності дипломатії: в умовах гібридизації "мировойны", дипломатія не може не бути полем бою. Легітимує такий погляд нападу на послів? Не знаю.