Сіра зона і буфер. Чи потрібна Україні заявка на ПДЧ НАТО
Гаряча дискусія навколо питання подачі заявки на отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО насправді піднімає інший пласт проблем, які слід зрозуміти і Україні, і Альянсу
Заклики подати повторну заявку на отримання ПДЧ на саміті НАТО в Лондоні в грудні цього року, щоб показати свою відданість євроатлантичної інтеграції, наштовхуються на аргументи, що Україна зробила це в 2008 р. і немає сенсу знову стукати в стіну, якщо в ній навіть немає дверей.
У січні 2008 р. тодішній міністр закордонних справ України Володимир Огризко передав генсеку НАТО Яапу де Хооп Схефферу так званий лист трьох, підписаний президентом Віктором Ющенком, прем'єр-міністром Юлією Тимошенко і головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком. Лист декларував готовність України розпочати виконання Плану дій щодо членства в НАТО.
Однак замість позитивної відповіді Києву Альянс пішов на поступки Москві. У квітні 2008 р. на саміті організації в Бухаресті відбувся один із найбільших провалів західної політики на пострадянському просторі. Президент Росії Володимир Путін, який особисто прибув на саміт НАТО, домігся від Німеччини і Франції блокування надання Україні і Грузії ПДЧ, продемонструвавши виключне право Росії на вирішення долі пострадянських країн.
Виступ Путіна на Бухарестському саміті взагалі є зразком традиційної імперської політики Росії і складається з відвертих концептуальних моделей майбутнього поведінки РФ на пострадянському просторі. У квітні 2008 р. російський лідер прямо заявив про неприйнятність вступу Грузії в НАТО, оскільки, за його словами, "...для наших грузинських друзів, звичайно, це один із способів відновлення територіальної цілісності, як вони думають. Причому з допомогою сили, під прикриттям НАТО ". І пригрозив країнам Альянсу: "...Ведемо себе дуже відповідально, дуже виважено і вас ЗАКЛИКАЄМО вести себе також акуратно". Вже в серпні 2008 р. Путін продемонстрував, що йому сподобалася "акуратна" слабкість НАТО в Бухаресті, і відкрито напав на Грузію.
Щодо України промова Путіна взагалі складалася виключно з брехні і загроз. Про третини російського населення і 17 млн росіян, що проживають в Україні. Про Крим, в якому "цілком тільки російське населення проживає". Про створення України виключно шовіністичне поданні Москви: "Україна в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує, вона була створена за радянських часів; вона отримала території від Польщі — після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії — і зараз ще не всі вирішені прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією. Значить, від Росії величезні території отримала на сході і на півдні країни". І далі пряма неприхована погроза: "Це складне державне утворення. І якщо ще внести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на грань існування самої державності". У 2014 р. Путін виконав свої погрози, як тільки отримав можливість на тлі ослаблення української держави.
Рішення Бухарестського саміту щодо України і Грузії можна назвати гібридним. З одного боку, Альянс пообіцяв двом країнам, що вони стануть його членами і отримають ПДЧ. З іншого — заперечує можливість початку формальної і практичної реалізації процесу вступу. Фактично, НАТО тоді визнав виключне право Росії на контроль над пострадянським простором. І скільки б західні політики не намагалися виправдати свої дії і довести, що рішення саміту в Бухаресті не має прямого відношення до агресії Росії проти Грузії і України, факти говорять про зворотне. Але якщо у випадку з першою Москва практично відразу перейшла до активних дій, то щодо другої був певний "перехідний період", в роки правління Віктора Януковича, коли, поряд із загальним ослабленням оборонних можливостей України, у Конституції було закріплено положення про "позаблоковий статус", начебто анулювавши заявку на ПДЧ.
Тепер — на тлі символічного візиту в Україну генсека НАТО Йенса Столтенберга — повернемося до сьогоднішнього дня й сьогоднішньої дискусії про доцільність подачі заявки щодо ПДЧ на саміті у Лондоні, який відбудеться в грудні. Суто формально, з боку України тепер наявності колізія: порошенковская поправка про курс на євроатлантичну інтеграцію "анулює анулювання". Але справа зовсім не в цьому. За останні 11 років після Бухарестського саміту відбулися колосальні зміни в європейському просторі безпеки. Росія окупувала території Грузії та Україні, відкрито анексувала Крим, завершує перетворення Азовського моря в "російське озеро", веде відкриту неоімперську війну в Сирії і здійснює експансію в Африці. Іншими словами, військово-політична обстановка навколо НАТО радикально погіршилася.
Ще більш глобально — світова система знаходиться в стані загострення конкуренції між головними центрами сили (США–Китай) з відповідним переформатуванням євроатлантичної, європейської і євразійської середовища безпеки. При цьому країни Західної Європи (насамперед, Франція і ФРН) розглядають можливості використання РФ як інструменту у протистоянні з Китаєм і США. Відповідно, відбувається розмивання традиційної "ціннісної" бази Європейського співтовариства з трансформацією до застосування так званої Realpolitik, заснованої на силі і прагматизмі.
Сама Організація Північноатлантичного договору знаходиться в стані стратегічної розгубленості. Курс адміністрації Дональда Трампа на "справедливий" розподіл витрат і відповідальності всіх членів організації з одночасними роздумами європейських союзників про необхідність здобуття "стратегічної автономії" на тлі одноосібних дій Туреччини і Брекзита створюють складну суміш векторів, яка не дозволяє НАТО відкрито взяти на себе відповідальність за стримування агресії Росії і стабілізацію ситуації навколо Альянсу.
Тому політика НАТО щодо Росії характеризується "пасивним стримуванням", спрямованих на демонстрацію серйозності намірів щодо силового відсічі у випадку загрози членам НАТО, і в той же час недопущенням створення умов для прямого збройного конфлікту з РФ, що потребує активації статті 5 Вашингтонського договору НАТО.
Іншими словами, Альянс буде максимально уникати прямого зіткнення з РФ, навіть якщо та буде створювати ситуації "на грані" (зразок агресії 25.11.2019 р. проти кораблів ВМС України в Керченській протоці). Тобто НАТО в даний час має головним завданням (яка в принципі цілком відповідає її первісного мотиву існування) забезпечення оборони членів організації при послідовному утриманні від кроків (в тому числі зворотних), здатних спровокувати силову реакцію Росії, що, безумовно, знизить рівень безпеки членів.
В цих умовах Україна, яка, на жаль, не є членом НАТО (втративши кілька шансів на вступ протягом 2000-х років), займає місце в сірій зоні, виступаючи буфером між ЄС/НАТО та російської агресивної неоимперией (яка водночас розглядається європейцями як джерело ресурсів і військовий інструмент вирішення конкретних завдань як регіонального, так і глобального масштабу, зокрема, у протистоянні з Китаєм).
Така реальна ситуація. На жаль. Вона набагато гірше, ніж в 2008 р., коли НАТО в Бухаресті не пішла на загострення відносин з Росією із-за Грузії і України. Тому в даний час вступ України і Грузії в Альянс буде розглядатися більшістю членів організації як чинник, який радикально підвищить загрози і ризики для Альянсу, внесе дисбаланс і знизить ефективність цього військово-політичного блоку з точки зору виконання свого головного завдання — забезпечити безпеку країн-членів.
Тобто говорити в даний момент про реальність вступу України (і, найбільш імовірно, і Грузії в НАТО не доводиться взагалі. Ситуація зміниться тільки тоді, коли зникне головна причина дестабілізації і агресії в Європі — нинішня Російська Федерація, а більш точно — Московська неоимперия. І хоча зараз цей сценарій видається малоймовірним, насправді внутрішні процеси в РФ говорять про постійне посилення факторів, які можуть призвести до дезінтеграції цієї великої багатонаціональної території. Втім, це окрема тема для дискусій і досліджень.
Що робити в поточній ситуації Україні? Як мені здається, власне сам факт подання або неподання заявки на ПДЧ жодним чином не змінить ситуацію, хоча, безумовно, буде мати значення в контексті наших внутрішніх політичних процесів. Просто кажучи, це символічний жест Urbi et Orbi: залишаємося ми зацікавлені у відстоюванні національного суверенітету чи згодні змиритися зі статусом російської зони впливу. Повторенням слова "НАТО" ми не переможемо Росію і не забезпечимо відновлення територіальної цілісності і суверенітету. У той же час варто чесно визнати, що дрейф у фарватері світових і регіональних процесів без визначення власної ролі, цілі, національних інтересів призведе до закріплення нашої держави як буфера між НАТО і все більш агресивною Росією.
З огляду на це, Україні потрібно сформувати нові підходи до реалізації власних національних інтересів, відійшовши від "наївного" розуміння європейської зовнішньої політики як заснованої на демократичних цінностях, і виходити з того, що країни Європи (так само як і США) будуть діяти в найближчому майбутньому в рамках концепції Realpolitik,орієнтованої на реалізацію власних національних інтересів. При цьому Росія (яка порушує міжнародне право і діє як агресор і окупант) може розглядатися світовими центрами сили як корисний інструмент для реалізації власних інтересів як на глобальному, так і на регіональному рівні.
В України не залишається іншого виходу, як виробити прикладну концепцію національної геополітики, яка б врахувала глобальні і регіональні процеси зростання конкуренції головних центрів сили і небезпека об'єднання між Європою і Росією для реалізації власних інтересів за рахунок інтересів України. Найбільш ефективним в цьому плані може бути вибудовування союзницьких відносин поза НАТО (до моменту вступу України в Альянс) з США, Канадою, Великобританією, країнами Балтії, Польщею, Румунією, а також створення "поясу добросусідства" навколо України, що означає забезпечення максимально позитивних, ефективних і взаємовигідних відносин з Польщею, Словаччиною (а також Чехією), Угорщиною, Молдовою, Румунією, Болгарією, Туреччиною, Грузією і Білоруссю (яка, незважаючи на сучасну військово-політичну близькість з РФ, рано чи пізно стане близьким союзником України).
Це створить об'єктивні умови для перетворення України якщо не в регіонального лідера, то, принаймні, в країну зі своїм баченням розвитку нашого регіону та недопущення зміщення нашої держави в сіру зону між Європою і агресивною Росією (внутрішній розвиток якої в найближчі 10 років буде характеризуватися появою деструктивних тенденцій).
На цьому тлі розвиток Збройних сил України на основі стандартів НАТО залишатиметься базовим і головним фактором забезпечення національної безпеки, відновлення територіальної цілісності і суверенітету. Тільки побудова сучасних, навіть інноваційних ВМС забезпечить безпеку в Чорному і Азовському морях. Тільки наявність ракетного зброї стримування та ефективної протиракетної і протиповітряної оборони може гарантувати, що російські агресори не будуть планувати подальшого просування в глиб території України. Іншого рецепту для нашої держави зараз немає. З заявкою про ПДЧ чи без неї.
Михайло Самусь — заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння з міжнародних питань