Медійні системи залпового вогню. Як Путін загрався в "Цивілізацію", що сказав Байден і до чого тут Скабеєва

Генрі Кіссінджер, який щонайменше з часів Бухарестського саміту НАТО регулярно дратував українців своїми закликами поважати Росію, був достатньо самокритичним, аби визнати: "Бути ворогом Америки небезпечно. Бути її союзником – згубно". Якби українська громадська знала цей вислів, вона, певно, згадувала б його щоразу, як з'являються новини щодо темпів військово-технічної допомоги Україні і постачань критичних озброєнь.

Найсвіжіший раз – буквально вчора, коли Джо Байден прокоментував ситуацію із передачею Україні реактивних систем залпового вогню (РСЗВ, вони ж MLRS). Київ регулярно наголошував на гострій потребі в таких системах ще з початку квітня. Вашингтон поки не ухвалив остаточного рішення з цього питання, але таки почав схилятись до того, щоб задовільнити прохання України. Щонайменше, Пентагон однозначно за. Проблема в тому, що це рішення – політичне. Захід (про колективний Захід завжди легко говорити публіцистам, та річ у тім, що більшою мірою його єдність – продукт піару, а не однодумства) ще не визначився, чого він прагне більше – щоб Росія не виграла чи щоб Україна перемогла. При тому з його порядку денного досі не знято третю опцію: мирного врегулювання "конфлікту в Україні" (лапки важливі) в той чи інший спосіб.

І поки ця третя опція лишається на столі, питання передачі нам будь-яких важких озброєнь проходитиме через процедури багаторазового зважування всіх "за" і "проти" – тому що другою принциповою задачею Заходу є не дозволити ескалації конфлікту та його виходу за межі України. Те, що це вже сталося в економічній, інформаційній, кібернетичній, культурній та політичній площинах, не співставно з ризиками розширення зони саме бойових дій.

Власне, цим і зумовлена заява президента Байдена. "Ми не збираємося посилати в Україну ракетні системи, які можуть завдати удару по Росії", – сказав він журналістам у понеділок, повернувшись до Білого дому з вік-енду у Делавері. Принаймні так переклали його слова наші та російські ЗМІ.

Однак насправді достеменно неясно, що саме мав на увазі Байден. Адже цілком очевидно, що, суто формально, завдати удару по Росії можна й стоячи на кордоні – просто кинувши на той бік ручну гранату. Уточнений переклад байденових слів "We are not going to send to Ukraine rocket systems that can strike into Russia" вказує, що Україні не передаватимуть ракетних систем, здатних завдавати ударів "углиб Росії". Та "вглиб" – це скільки?

Американські РСЗВ – гусенична M270 та її високомобільний колісний варіант M142 (HIMARS) – залежно від типу боєприпасів мають дальність до 32км (М26), 45км (М26А1/А2), 70км (М30/31), 300км (MGM-141 ATACMS) і 500км (перспективна PrSM). Останній варіант за визначенням поза питанням. Під характеристику "вглиб Росії", таким чином підпадає тільки MGM-141.

Як би то не було, навіть без цих ракет американські комплекси мають більшу дальність стрільби, ніж майже всі зразки ствольних та реактивних систем, які наразі має Україна – і в рази вищу точність. Між тим, 70 км від Харкова – це Бєлгород, від Миколаєва – більша частина Херсонщини. Зокрема і Олешки, де росіяни розгорнули "Іскандери". Це порушення логістики в оперативних тилах ЗС РФ.

А якщо Байден робив наголос на "ми не відправлятимемо"? Тут цікаво те, що практично одночасно Польща та Австралія заявили про намір купити системи HIMARS та високоточні боєприпаси для них. Причому перша збирається придбати одразу півтисячі пускових. Звісно, контракти розраховані на роки, але цілком імовірно, що якась частина цих систем опиниться в Україні. Таким чином, не можна виключати, що Білий дім зайнявся тим, що називається "plausible deniability" (правдоподібне заперечення) – тобто створенням легенди про непричетність до певних дій. В даному разі – до передачі Україні озброєнь, здатних принципово змінити хід бойових дій.

"Разумно!", — як написав у своєму телеграм-каналі заступник голови Радбезу РФ Дмітрій Мєдвєдєв. Подальший коментар теж заслуговує на увагу: "Иначе при атаке на наши города Вооружённые силы России исполнили бы свою угрозу и нанесли удары по центрам принятия этих преступных решений. Часть из них находится совсем не в Киеве. Что дальше, объяснять не надо…"

Звісно, в цій риториці немає нічого нового. Російське керівництво погрожує Заходу ядерними ударами кожного разу, коли зриваються імперські плани Кремля. Та тут є один симптоматичний момент: фактичне визнання того, що жорсткої реакції на передачу MLRS не буде. Не просто улюбленим, а єдиним прийомом міжнародної політики, до якого систематично вдається путінський режим, є підвищування ставок (блеф та шантаж – його різновиди). Ядерна зброя – це хід ва-банк. Та неготовність його здійснювати й необхідність реагувати на чужі дії – це вкрай неприємна "вилка". Тому "відкат" під виглядом "наїзду" став одним з провідних ноу-хау російської пропаганди останніх місяців.

Навряд чи випадково, що через лічені години після Мєдвєдєва в ефірі своєї програми "60 минут" Ольга Скабеєва видала цей пасаж: " "Пожалуй, пришло время признать, возможно, что "спецоперация" России в Украине закончилась, в том смысле, что началась самая настоящая война, причем война Третья мировая. Мы вынуждены заниматься демилитаризацией не просто Украины, а всего Североатлантического Альянса".

Знов-таки, теза про те, що на території України Росія воює проти Заходу, зовсім не нова – її на російських ток-шоу полюбляли щонайменше з часів Помаранчевої революції. Останніми ж місяцями до неї долучився наратив "проксі-війни" Заходу проти Росії. Нове в пасажі Скабеєвої інше: теза про закінчення "спецоперації". Якби йшлося про раціональну політику, тут можна було б припустити натяк на можливість згортання "операції" – мовляв, Росія програла не Україні, а цілому Заходу. Але Росія та раціональність несумісні. Тож, разом із аналогічними висловлюваннями "опозиціонера" Ігоря Гіркіна ("Стрєлкова") це може свідчити про підготовку російської громадськості до зняття термінологічного табу, а разом із ним – до мобілізації і оголошення воєнного стану в РФ. Тим більше що секретар РБ РФ і екс-директор ФСБ Ніколай Патрушев ні з того ні з сього взявся за розгон ще одного старого наративу – про "польські зазіхання на Західну Україну", посилаючись на трішки підзабуті вже слова Анджея Дуди про те, що "між Польщею та Україною більше не буде кордонів". Відтак, Росія, вочевидь, має готуватись до чергового визвольного походу. Про те, що попередній 102 роки тому закінчився "Дивом на Віслі", Патрушев, звісно, забув.

Інша річ, що без показових чисток генералітету та уряду, а також покращення роботи репресивної системи перехід до воєнного стану в Росії перетвориться на фікцію. Особливо з огляду на дедалі глибший конфлікт генералітету з міністром оборони Сєргеєм Шойгу та людьми, яких він привів з МНС, а також на дедалі гостріше протистояння "яструбів" і "голубів" в російському істеблішменті – і обопільне невдоволення діями Володимира Путіна. Перші вимагають рішучих дій та переконливої перемоги. Другі – рішучих дій та укладання миру.

Сам Путін тим часом, якщо вірити публічним заявам британської розвідки, дедалі глибше занурюється в деталі операцій, часто приймаючи тактичні рішення рівня від полковника до бригадного генерала. Це не лише чергова ремінесценція на пізнього Адольфа Гітлера з його недовірою до власних офіцерів та втечею від економічних труднощів, очевидних оточенню (особливо після неминучого ухвалення 6 "нафтового" пакету санкцій ЄС). Водночас це продовження гри в історичну реконструкцію: подібно всім російським самодержцям, незалежно від титулатури, він перевів країну на режим повного ручного керування. Симптоми цього переведення були очевидні й раніше, особливо під час численних "прямих ліній", на яких Путін опікувався несправною каналізацією та житлом для ветеранів. Та тепер він пішов іще далі, уподібнившись гравцеві в "Цивілізацію" Сіда Мейера, замкнувши на себе практично всі системні процеси в державі.

Для нас у цьому ключі важливі дві речі. Перша: незалежно від подій за межами Росії (включаючи українські фронти) вона йде шляхом незворотної деградації через накопичення системних помилок, які неможливо виправити, не усунувши запобіжник системи. Тобто – Путіна. А тут шанси мізерні – і зводяться радше до незапланованої евтаназії, ніж до замаху.

Друга: війна буде тривати доти, доки ЗС та ВПК РФ не вичерпають останні резерви. Умовно кажучи, поки не закінчаться офіцери середньої ланки та можливості для виробництва озброєнь, які не потребують імпортної сировини, розходних матеріалів та технологій. Тож (не враховуючи стрілецької зброї) раритетні Т-62 – не останні гості з минулого, яких ми побачимо.

При цьому мирні перемовини, якби раптом вони й почались, не приведуть до жодного результату – вони слугуватимуть в кращому разі імітацією доброї волі, в гіршому – свідченням законсервованих імперських фанаберій.

Можна було б додати третій пункт – про те, що дні Путіна при владі та в житті добігають кінця. Чи навіть уже минули. Британські таблоїди пишуть, що його замінили двійником, опасаючись бунту. Що ж, перетворення прізвища Путін на перехідний титул для позначення російського монарха – кумедний сюжет. Але боюсь, не в тій альтернативній реальності, в якій живе нинішня Росія.