Маразм чи розрахунок. Навіщо Лавров образив Ізраїль

Після вигнання з міжнародного медіапростору російських телеканалів МЗС РФ перетворилося на основне джерело зовнішньої пропаганди. А його очільник, Сергій Лавров, відповідно, — це аналог Дмитрія "Попелу" Кисельова для закордонної публіки. Відтак, сенсу порівнювати його з аристократом Йоахімом фон Риббентропом просто немає – от якби зовнішню політику Третього Райху курував його колега по шибениці Юліус Штрайхер, тоді порівняння було б адекватним. Тим більше з огляду на те, що расизм властивий путінському міністру тією ж мірою, що й гітлерівському гауляйтеру.

Щоправда, у першого проблема: те, що перший міг собі дозволити говорити прямо, другому доводилося приховувати – хоч і не надто успішно (вікопомне "Дебіли, блд" сказане під час прес-конференції з саудівським міністром, було радше виявом гидування, ніж оцінки розумових здібностей).

Та творці Райху Четвертого – не реставратори, а реконструктори. І в своєму прагненні відтворити ідеальне минуле в теперішньому заганяють себе дедалі глибше в глухий кут.

Рашизм інкорпорує стилістику та практики нацизму, "русскій мир" – зубожілий клон "лебенсрауму" у радянській обгортці. Тривалий час путінський режим не наважувався показувати цю покруч назовні, цілком усвідомлюючи, що навіть натяк на нацистські наративи в сучасному світі сильно звужує коло друзів. Натомість імітація боротьби з нацизмом (в дусі класичного радянського циркового номеру "боротьба нанайських хлопчиків" – до чого тут расизм, здавалося б) дозволяла виправдовувати реконструкцію сталінізму. І паралельно – таврувати нацистами потенціальні об'єкти агресії.

Однак із вторгненням в Україну цей концепт посипався, а Буча й Маріуполь його доламали остаточно. Просто тому, що той, хто поводиться як нацист, виглядає, як нацист, говорить як нацист – той, вочевидь, нацистом і є. Але запасного сценарію в російської пропаганди нема – і тому доводиться перекривати абсурд іще більшим абсурдом, великий скандал – іще більшим скандалом. І от Лавров порівнює Володимира Зеленського з Гітлером, згадуючи про "єврейську кров" останнього й пояснюючи, що "найзапекліші антисеміти, як правило, євреї".

Це чудова пастка для Кремля, адже за тією ж логікою призводить чи то до виправдання, чи то до заперечення Голокосту. Інша річ, що в західному світі, до якого політично й культурно відноситься також Ізраїль, у Росії просто не лишилось союзників.

Керівництво Ізраїлю досі проводило вкрай обережний – на межі ганьби – курс стосовно Росії, згадати бодай жалюгідну реакцію на обстріл Бабиного Яру і відмовки щодо неможливості постачань Україні зброї.

Звісно, таку позицію легко можна пояснити державними інтересами: адже у відповідь цілком могла статись чергова серія терактів від ХАМАСу чи, скажімо, нове загострення в Сирії. Однак не реагувати на висловлювання Лаврова Ізраїлю буде вкрай важко. Для України це чудова можливість спробувати знову заговорити про, скажімо, "Залізний купол".

Однак слід розуміти, що Лавров надто давно сидить в кріслі міністра закордонних справ, і усвідомлює, до чого може призвести подібна заява – якщо, звісно, вона не ознака старечого маразму. Відтак, не виключено, що подібна провокація цілком входила в плани Кремля, а слова з інтерв'ю італійському телеканалу Mediaset насправді призначалися, приміром арабській аудиторії – за підтримку якої на тлі війни в Україні Росія продовжує боротись. При тому, що грошей на арабських тролів у Москви все ще вистачає, це може бути початком чергового розіграшу антисемітської карти на Близькому Сході – і розпалювання нового арабо-ізраїльського конфлікту (попри те, що іранська загроза змушує їх триматись на одному боці). Таким чином, це цілком може бути спробою шантажу світу винесенням війни в Україні на міжрегіональний рівень. Власне кажучи, Кремль останні вісім років систематично намагається це робити, розхитуючи Балкани, зриваючи мирні процеси в Лівії та періодично роздмухуючи полум'я сирійської війни. По суті така спроба актуалізувати шаблони холодної війни, дестабілізувавший Близький Схід, лишається для РФ єдиною можливістю втриматися у статусі постачальника енергоресурсів до Євросоюзу та уникнути посилення санкцій в цій галузі.

Та от біда, серед державних гравців в такому розвитку подій зацікавлених – окрім Росії – просто нема. І якщо Лавров видав цей пасаж свідомо, то це може вказувати або на повну віртуалізацію російської зовнішньої політики, або на розпач, який змушує хапатися за найменші можливості.

Та-таки віртуаліазція або розпач, зрештою, штовхає росіян і до безглуздих кроків власне в Україні. Відновлення пам'ятників Леніну в окупованих Новій Каховці та Генічеську, вивішування реплік "знамен перемоги" в Херсоні та інших захоплених містах – це не лише спроба обґрунтувати антифашистський (а відтак – і радянський) наратив для внутрішньоросійської публіки, яка його, зрештою, не надто сильно потребує. Це також намагання пробудити сантименти й купити лояльність тієї частини суспільства окупованих територій, яка ностальгує за "совком". Воно накладається на прагнення щось "звільнити" від українців "до числа", теж, по суті своїй типово совкове. Але неможливість досягти тут бодай якихось успіхів примусила машину пропаганди залучати того-таки Лаврова, щоб він пояснив уже російській публіці: "наші військові не будуть штучно підганяти свої дії під якусь дату, включаючи День Перемоги". Що ж, тепер лишилось дочекатись, коли той-таки Лавров через інтерв'ю на китайському телебаченні пояснюватиме співгромадянам про те, що демілітаризація Криму відбувається за планом – і без зняття санкцій, які дуже позитивно впливають на російську економіку.