Замість Меркель. Чому ослаблений Макрон претендує на лідерство в Європі

Президентська партія "Вперед, Республіко!", яка формально контролює й Національні збори (формально – тому що Еммануель Макрон вже давно змушений миритися з існуванням у партії, в якої далеко розходяться крила), показала слабкий результат на місцевих виборах. Але, всупереч початковим оцінками, їхній підсумок грає на користь подальших політичних перспектив самого Макрона.

Зручний програш

Як не дивно, переконлива перемога "зелених" – коаліції активістів захисту довкілля, які, по суті, не мають національного представництва (і до сьогоднішнього дня не мали подібних амбіцій), дозволяє чинному президенту освіжити свій імідж і оновити порядок денний, в результаті утримавши політичний центр. А це – запорука утримання та збереження влади у французькій політиці.

Крім того, посилення екологічного тренду у Франції здатне як надати цілісності зовнішньої політики Парижа, так і справити ефект на інші країни Союзу. А разом із тим – скорегувати його власне позиціонування в глобальних справах. На чому може ґрунтуватися такий прогноз? По-перше, на природі самої французької політичної системи. По-друге, на перетіканні політичних ідей про перші обриси посткризової Європи — насамперед до спаринг-партнера французів з континентального лідерства, Німеччини. По-третє, на тому, що цей тренд говорить про трансатлантичні відносини в недалекому майбутньому, якщо, звичайно, не станеться чергових потрясінь.

Для початку варто згадати про те, що політичний генезис самого Макрона – це свого роду комбінація, в ході якої абсолютно системного політика вдалося "продати" як "нове обличчя", щоб нацькувати французів на ультраправу подругу Володимира Путіна Марін Ле Пен. Чия партія на цей раз змогла виграти пост мера лише у глибоко провінційному Перпіньяні: якщо такі ж результати націоналісти отримають і на регіональних виборах наступного року, то Марін Ле Пен, яка є найоптимальнішим суперником для Макрона, на президентських виборах 2022-го буде нічого робити.

Небезпеку для чинного французького президента являє його власний потенційний аналог, тільки без накопиченого за роки президентства багажу. Адже влада зовсім не стала для колишнього міністра технологій та державного аудитора весільною подорожжю – з найперших спроб виконати передвиборчі обіцянки його переслідували гострі соціальні кризи. І, здається, якби не мобілізація проти пандемії (яка, щоправда, зробила рейтинг прем'єр-міністра Едуара Філіпа на 10% вищим за президентський – що й послужило, мабуть, однією з причин його відставки і повернення на посаду мера Гавра), Макрона чекала б доля його попередника і "хрещеного батька" в політиці Франсуа Олланда.

Отже, в травні заснована Макроном партія позбулася абсолютної більшості в Національному зборах – нижній палаті французького парламенту. Ряд депутатів оголосили про вихід з пропрезидентської фракції і сформували нову парламентську групу під назвою "Екологія. Демократія. Солідарність" (EDS). Пізніше саме вона стане ядром "зеленої" коаліції, тріумфатора місцевих виборів. Тоді представник нової політичної сили Юбер Жюльєн-Лаферриер написав у Twitter, що уряд країни і більшість депутатів партії Макрона занадто далеко відійшли від її первинних цінностей – зокрема, боротьби із зміною клімату і соціальною нерівністю. Тепер у членів партії "Вперед, Республіко!" в Національних зборах залишилося лише 288 місць. Між тим, в 2017 р., коли Макрон тільки вступив на посаду президента, їх було 314. Для абсолютної більшості в парламенті його партії тепер бракує одного депутата. Такий розвиток подій, втім, був цілком передбачуваним.

Адже Макрон так чи інакше спробував змінити політичний ландшафт країни, в якому традиційно був наявний чіткий поділ на правих і лівих, і об'єднати в одній партії представників різних політичних течій, аби сформувати більшість. Проте у важкі часи ця конструкція розсипається на друзки. У 2019 р. Францію на кілька місяців паралізували демонстрації "жовтих жилетів" (частково підзуджувані "доброзичливцями" Макрона як з Москви, так і з Вашингтона), які протестують проти економічних реформ уряду. А на початку 2020-го в країні пройшли багатотисячні мітинги проти пенсійної реформи.

Скинути баласт

Президента жорстко критикують і зараз, під час пандемії. На думку деяких коментаторів, Макрон із запізненням відреагував на ситуацію. Крім того, дії французької влади були недостатньо скоординованими. І, крім того, французький лідер нерідко виглядає занадто зарозуміло й пафосно, кидається гучними фразами: наприклад, оголошуючи про впровадження карантину, він заявив, що Франція перебуває в стані війни. Тому ще на початку літа його популярність виглядала досить хиткою.

Але це не заважає французькому президентові позиціонувати себе як політичного лідера ЄС і хвалитися успіхами перед виборцями – існує стратегія демонструвати Макрона як сильну особистість на міжнародній арені. Втім, навіть якщо популярність французького лідера в його власній країні поступово падає, у Макрона в рукаві є потужний козир: наступні президентські вибори відбудуться у Франції лише в 2022 р. І наразі в країні немає нікого, хто міг би змінити Макрона в президентському кріслі.

Але тепер Ліоном, Марселем, Бордо, Страсбургом, Греноблем та рядом інших міст будуть керувати "зелені" мери. Правда, їхня влада в централізованій Франції обмежена, та й явка на комунальних виборах була досить низькою – близько 40%, що дещо знижує значущість цього голосування. Проте результат місцевих виборів став важливим сигналом для президента: залишити ліву проблематику – лівим, а свою електоральну фортецю збудувати в центрі, який в соціальній структурі французького суспільства все ще зберігається і має домінантну вагу. Можливо, в силу того, що, на відміну від радикальніших ринкових економік, французька виткана навколо державного сектора і вертикально інтегрованих корпорацій.

Водночас об'єктивна слабкість французьких "зелених" полягає в тому, що вони, на відміну від своїх німецьких колег (для яких ця подія – важливий сигнал, так само як і для Ангели Меркель в пошуку функціональних альянсів), не усталена партія, а радше надзвичайно розмаїтий політичний рух. У Франції є, наприклад, і такі "зелені", які категорично відмовляються йти на компроміси з представниками ділових кіл. Капіталістів вони поблажливо називають такими, що "хочуть управляти, керуючись прагматизмом."

Тому на національному рівні у французьких "зелених" – принаймні, поки – взагалі немає жодних амбіцій, вважає депутат Європарламенту від екологічної партії "Зелені" (EELV) Девід Корманд. У будь-якому випадку, каже депутат, зараз вони не стали б приєднуватися до уряду Макрона – кілька років тому така спроба співпраці вже провалилася. Так, у 2017 р. міністром охорони довкілля Франції став відомий еколог Ніколя Юло, але вже за рік він пішов зі своєї посади на знак незгоди з планами Макрона із захисту екології, які Юло визнав половинчастими і незадовільними.

Президент оперативно відреагував на результати місцевих виборів – занадто жорсткий адміністратор Едуар Філіп, що виграв мерські вибори в рідному Гаврі, комфортно пішов у відставку (цілком ймовірно, плекаючи власні амбіції для наступного політичного циклу), а його місце посів провінційний консервативний технократ Жан Кастекс. Це означає, що уряд, по суті, стало коаліційним, хоча для П'ятої Республіки це не характерно.

Це збалансована президентська модель, в якій усім керує президент і його партія, президент і парламентська більшість зі своїм урядом співіснують, розділивши відповідальність на зовнішньо- і внутрішньополітичну.

В даному випадку, втративши монобільшість, Макрон йде на компроміси з правим центром (після від'їзду в тюрму за корупцію екс-суперника Макрона Франсуа Фійона – позбавленим лідера), але не все так просто. Схоже, президент має намір приватизувати порядок денний не тільки правого, але і лівого центру французької політики, відсунувши зелених далеко вліво – туди, де тулилися розгромлені ним три роки тому троцькісти. Принаймні, такий висновок можна зробити з озвученої новим прем'єром програми уряду, яка, на відміну від прагматизму праволіберального уряду Едуара Філіпа, виглядає компіляцією тез центристів і лівих.

Нова єдність

Отже, за два роки до президентських виборів новий уряд повинен встигнути згуртувати Францію, захистити світськість, подолати безробіття, вуличну злочинність і... сепаратизм. В економічній частині свого виступу Кастекс розповів, на що будуть витрачені 100 млрд євро, про які заявив президент Макрон. Річ у тім, що на тлі падіння економіки на 12% Париж вирішив збільшити державний борг до 120% ВВП.

Головними пріоритетами нового уряду стануть боротьба з безробіттям, економічний суверенітет, екологічні перетворення й соціальна підтримка. Так, близько 40 млрд євро буде витрачено на відновлення національної індустрії. На думку глави уряду, останніми роками Франція досягла "нерозумного" рівня залежності в промисловому виробництві. Що, треба сказати, прозвучало цілком по-трампівськи, хоча саме Трампу як кулуарно, так і публічно Макрон протиставляє себе на міжнародній арені – і саме в такій якості позиціонує себе в Європі, Європі – як антиподі Америки.

6 млрд євро витратять на охорону здоров'я, зокрема зарплати медичного персоналу будуть підвищені мінімум на 200 євро. Значні інвестиції передбачені в освіту і науку. Ще 20 млрд виділять на екологію. Насамперед гроші підуть на реновацію житлового фонду, що дозволить зробити будинки енергоефективнішими і, відповідно, екологічнішими.

Крім того, буде розроблено програму скорочення шкідливих викидів від транспорту і промисловості. Окрему статтю видатків передбачено на розвиток велосипедного транспорту. Частину коштів спрямують на підтримку молоді. Вже починаючи з вересня в університетських їдальнях студенти, які отримують стипендії, зможуть обідати всього за один євро.

Примітно, що одним із заходів, яких домагалися від уряду муніципалітети французьких міст, стане мораторій на будівництво торгових центрів на околицях. Великі торгові центри "вимивають" жителів центру, місцеві торговці не витримують конкуренції з великими торгівельними мережами.

Крім того, прем'єр-міністр запевнив, що республіканські принципи і принцип світськості залишаються основою французької держави, і пообіцяв боротися з радикальним ісламізмом. Кастекс хоче посилити боротьбу з вуличним хамством і хуліганством, з "ультраагресивними меншинами" і з "повсякденною злочинністю". Для цього створюється спеціальний інститут мирових суддів, які будуть займатися побутовими правопорушеннями.

Глава уряду також анонсував розробку законопроекту "проти сепаратизму". Таким чином влада має намір боротися з виникненням "етнічних і релігійних угруповань". Зокрема, Кастекс згадав недавні сутички в Діжоні. Не залишилися без уваги влади і проблеми домашнього насильства, ненависті на ґрунті расової неприязні, ворожнечі за ознакою сексуальної орієнтації, антисемітизм. Всі ці явища Кастекс назвав "неприйнятними" і такими, що потребують жорсткої відповіді з боку держави. Як бачимо, ця програма – коктейль не тільки з традиційного для Франції соціального підкупу, а також правоцентристського дискурсу, але і прогресистської риторики, характерної для лівоцентристських партій західних країн.

Схоже, саме на цьому наративі починає настоюватися як мінімум західноєвропейська політико-ідеологічна спільнота, адже подібну програму здатні розділити і німці, і північні і південні, і частина центральноєвропейських країн ЄС. Польща і Угорщина, ясна річ, стоять осібно – принаймні, до кінця своїх нинішніх виборчих циклів.

Цей же сплав центристських і нових лівих цінностей позиціонує Європу проти Америки у версії Трампа і частково Великобританії. Але так далеко заглядати поки не варто. Інша річ, що для Німеччини зелений поворот у Франції поряд з посиленням її держави у ролі соціального стабілізатора може виявитися виходом для багатостраждального ХДС і канцлера Меркель. Тільки вони сьогодні тримають оборону проти правих і лівих екстремістів – це і вселяє сумніви в комфортний вихід Ангели Меркель з політики восени. А розмови про заміщення імпорту, як і нещодавнє засудження в Парижі китайських шпигунів, – це прозорий натяк на те, що глобальному проекту Пекіна на території ЄС тепер буде чинитися опір.

На жаль, посткризова європейська ідентичність поки не дає відповіді на питання, що робити з Росією і з подальшим розширенням Союзу на Балканах, у Східній Європі і на Південному Кавказі. Цю стратегію все ще належить сформувати, враховуючи як інтереси неєвропейських членів НАТО, так і неліберальних демократій у Варшаві та Будапешті, а також країн фронтиру, що входять в асоціацію з ЄС.