Македонські компроміси. Чим пожертвував Скоп'є заради НАТО та ЄС
У Північній Македонії подвійне свято. Країна стала 30-м членом НАТО і отримала згоду Європейського Союзу на початок переговорів про вступ до ЄС.
Приклад маленької балканської держави, здавалося б, повинен бути надихаючим для України. Але на ділі "македонська кейс" вже дуже суперечливий, якщо дивитися на нього з Києва.
Сепаратисти в Македонії
Після розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія Македонії готували розпад і зникнення. По-перше, із-за складнощів у відносинах з сусідами - Греція, зокрема, не визнавала право жителів частині екс-СФРЮ на назву "Македонія". По-друге, із-за складної етнічної структури населення республіки.
Албанці в Македонії на початку 1990-х становили більш 1/5 населення і здебільшого компактно проживали на північному заході, на кордоні з Сербією (Косово) і Албанією, а також в центрі - в районі столиці Скоп'є. Після проголошення незалежності Республіки Македонія албанське населення почало вимагати розширення своїх прав. Громадянський опір до початку 2001 р. поступово переросла в збройні сутички.
Скоп'є тоді почало шукати допомоги у НАТО - миротворці Альянсу в той час як раз вже мали свій контингент у регіоні для забезпечення миру в сусідньому Косово. Але НАТО, як і весь західний світ, який гордо ситий безкомпромісним і войовничим Слободаном Мілошевичем, сказав македонської влади одне: треба домовлятися.
Скоп'є починає переговори про допомогу з Москвою, але Росія, яка тільки-тільки помирилася з Заходом після втручання в косовський конфлікт (йдеться про так званий марш-кидку російських миротворців з Боснії до аеропорту Приштини, Косово), не хотіла знову безпосередньо влазити в балканські розбирання. Єдиною країною, яка вирішила прийти на допомогу "братам - православним слов'янам", виявилася Україна.
Україна поспішає на допомогу
У березні 2001 р. Македонія отримала від України два бойових вертольоти Мі-24 і чотири військово-транспортні вертольоти Мі-8. Якраз закінчився термін перебування українського підрозділу у складі миротворчих сил KFOR у Косово, і вертольоти були просто "перебазовані в Скоп'є", як стверджують офіційні джерела. (Який збіг!..) Пізніше Україна додатково передала Македонії ще чотири Мі-24, а також чотири штурмовики Су-25 зі складу ВПС України.
У квітні-травні-червні 2001 р. на північному заході Македонії тривали бої, поступово наближаючись до столиці країни. Македонське уряд вело бойові дії, використовуючи в тому числі і зброю, надане Україною.
Між тим Захід намагався припинити збройне протистояння. Хоча офіційною позицією міжнародного співтовариства була безумовна підтримка територіальної цілісності колишньої югославської республіки і офіційної влади Македонії, західні країни, пам'ятаючи про недавні події в Косово, побоювалися, що Скоп'є почне вести себе, як Белград, - проводити жорсткі силові акції проти албанців аж до етнічних чисток. Тому головним завданням представників міжнародних організацій та західних держав було підштовхування сторін до початку переговорів.
На цьому тлі українська військова допомога Македонії закономірно викликала обурення з боку Заходу, в першу чергу Північноатлантичного альянсу і США. Захід в особі НАТО ледь припинив війну в Косово з допомогою прямого втручання - бомбардування Югославії, і в західних столицях зовсім не хотіли розростання нового вогнища нестабільності по сусідству.
Мирний план по-македонськи
В Україні поширена думка, що наші вертольоти врятували македонців. Дійсно, не виключено, що з допомогою Києва Скоп'є змогло досягти більшого на полі бою і здобути для себе більш прийнятних умов при складанні мирного плану. Але з точки зору Заходу і міжнародних організацій альянс Скоп'є і Києва виглядав як деструктивний елемент і небезпечний продовжувач войовничої політики, що проводиться Белградом у Хорватії, Косово, Боснії і Герцеговині.
Що до України, то ця допомога македонцям суттєво погіршила відносини Києва з НАТО і взагалі з Заходом. Зрештою, Києву довелося прислухатися до західних урядів і керівництва Альянсу, але осад у Вашингтоні і Брюсселі залишився (до речі, не варто забувати про це, коли ми вимагаємо від НАТО).
Для Македонії войовнича рішучість на практиці принесла продовження бойових дій замість швидкого вирішення конфлікту шляхом переговорів з допомогою міжнародного співтовариства, в першу чергу НАТО. Але, зрештою, це сталося. 13 серпня 2001 р. був укладений мирний договір: Охридське рамкову угоду. Документ підписав тодішній президент Македонії Борис Трайковський і лідери провідних політичних партій країни, як македонських, так і албанських.
Основні пункти Охридського угоди передбачали припинення бойових дій і внесення змін у конституцію, що стосуються розширення прав албанського народу в Македонії. Про особливий статус албанських районів і тим більше про їх відділенні в документі не йшлося.
Поступитися принципами
Тема македонсько-албанських відносин стала дуже актуальної під час заключного етапу вступу колишньої югославської республіки в Альянс.
Як відомо, Греція заблокувала початок переговорів Скоп'є до НАТО та ЄС-за претензій до назви республіки. Після десятиліть (!) переговорів був знайдений компромісний варіант перейменування, і саме голоси депутатів-албанців допомогли Македонії стати Північної Македонією, розблокувавши тим самим процес євроатлантичної та європейської інтеграції. Патріотично налаштовані македонські партії були проти, їх активно підтримувала в цьому Росія, але вони програли.
В Україні багато хто з осудом ставляться до згодою македонців на перейменування власної країни, негативно сприймають і поступки албанцями. Але реальність така, що тільки виконання вимог Заходу про підписання компромісної угоди в Охриді і досягнення компромісу з членом НАТО і ЄС - Грецією - відкрили колишній югославській республіці шлях до Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу.
Македонцям для цього довелося буквально поступитися принципами - домовитися з власними сепаратистами і переглянути свою ідентичність. Українці цього кроку не дуже розуміють і не сильно підтримують, але факт залишається фактом: Північна Македонія вже в НАТО і на шляху в ЄС саме завдяки готовність домовлятися, йти на поступки і компроміси. Мета виправдовує засоби?
