Кім Чен Лук. Чому посилення західних санкцій проти Білорусі неефективне

28 червня у відповідь на санкції Євросоюзу Мінськ призупинив участь в ініціативі ЄС "Східне партнерство". Наступного дня міністерство транспорту США видало розпорядження про заборону продажу авіаквитків у Білорусь, включаючи рейси з пересадками. Те саме зробила і Чехія.

Усе це разом дуже вже нагадує звуки, що видаються при зіткненні ложки з дном порожньої тарілки. Все, що можливо, вже перекрито. Сторони, що санкціонують одна другу, максимально віддалилися одна від одної, але Лукашенко всидів. І немає ніяких ознак того, що його посунуть. Більш того, позиції Лукашенка всередині Білорусі об'єктивно зміцнюються. Потенційні лідери протесту — справжнього, а не його імітації у виконанні "президента Тихановської" — гинуть у в'язницях. Вони навіть не відбувають термін за вироком — їх просто вбивають. Активне і мисляче населення виїжджає. Економічні труднощі, викликані санкціями, будуть збирати невдоволення тих, що залишилися, які лукашенківський агітпроп каналізує проти ЄС і Заходу взагалі.

Санкції ефективні?

За версією Заходу, санкції повинні економічно зігнути білоруський режим, змусивши його піти на поступки і демократизуватись. Така схема: економічний тиск і його пом'якшення у відповідь на пом'якшення режиму, — у виконанні Заходу стала вже стандартною і незмінно провальною. Єдиним, мабуть, випадком, коли вона спрацювала, стала Лівія. Правда, на це пішло більш ніж 20 років, і не можна сказати, щоб в Лівії, що роздирається громадянською війною після повалення Каддафі, життя стало набагато кращим або хоча б демократичнішим. В інших випадках санкції або не давали ефекту, або, обваливши економіку, били по населенню, але не амбіціях режиму, або взагалі згуртовували суспільство навколо диктатора. У випадку Білорусії (така назва правомірна, зважаючи на стрімкий відкат у радянське минуле), що має спільний кордон з Росією, західні санкції дадуть рівно такий ефект, який потрібно Лукашенкові і Путіну. Звичайно, щодо Білорусі у них різні інтереси. Але жоден з них не зацікавлений ні в посиленні впливу ЄС на білоруське суспільство, ні в його реальній демократизації.

У даний час ЄС ввів ембарго на купівлю білоруських калійних добрив, нафтопродуктів, тютюнових виробів, заборонив страхувати в ЄС білоруські державні підприємства, призупинив виплати Європейського інвестиційного банку, заборонив продаж в Білорусь технологій і обладнання, "які можуть використовуватися для перехоплення повідомлень в інтернеті та інших типах телекомунікації ", а також продаж "товарів і технологій подвійного призначення, які можуть використовуватися у військовій сфері".

Чи дасть це ефект? Ні.

По-перше, заборони будуть обходитися як за посередництва Росії, так і за допомогою бізнесменів з ЄС. По-друге, сектор ЄС займає в економіки Білорусії не більше 10–12%, вона давно переорієнтована на Бразилію, Індію, Китай і, звичайно ж, Росію. Так, санкції заподіють режиму певні незручності, але не більше того. Зате вони дозволять консолідувати навколо Лукашенка зачищене під час протестів і масового від'їзду білоруське суспільство і списати на "підступи ворогів" усі труднощі, включаючи ті, до яких "вороги" не мають анінайменшого відношення.

Мінський Пхеньян

Хороша стратегія передбачає наявність виразного плану. Але виразного плану щодо Білорусі, так само як і Росії, ні в ЄС, ні в США не було і немає. І не могло бути, з урахуванням системної кризи, в якій зараз перебуває Захід. У Заходу взагалі немає виразного розуміння цілей, яких потрібно досягати, працюючи з авторитарними і диктаторськими режимами і, як наслідок, немає і ефективних методів такої роботи.

По суті ж, були можливі два напрямки дій. Перший — максимальний відрив Білорусі від Росії, в тому числі і ціною загравання з Лукашенком і підігрування його диктаторським устремлінням. Труднощі — спільний кордон, позамежна кількість російської агентури в усіх без винятку білоруських державних органах, особливо силових, і сильні неорадянські настрою в білоруських масах. Проте, послідовно працюючи в цьому напрямку років 20, можна було б переламати ситуацію і підготувати зміну режиму на більш демократичний. Ось тільки для цього потрібно було виразне розуміння мети і готовність іти до неї всі минулі два десятки років, вкладаючи гроші і сили.

Другий — заганяти режим в максимальну ізоляцію. Така спроба зараз і робиться. Але санкцій для цього замало. Довелося б шукати спосіб ізолювати режим — і з ним і всю Білорусь — від усього світу, що при наявності спільного кордону з тоталітарною Росією неможливо. У підсумку Білорусь просто відгородиться від Заходу, причому наслідки цього будуть неприємними і довготривалими. Після того як з країни витиснуть усіх прихильників демократії та громадянських свобод, почнеться послідовна північнокореїзація свідомості всього білоруського суспільства, яке і без того дуже заражене рецидивами радянського мислення. В результаті Білорусь може стати, до того ж досить швидко — за ті ж 15–20 років, європейським аналогом КНДР, яку простіше підгодовувати, не даючи їй вимерти з голоду, ніж намагатися розкрити цей гнійник, займаючись соціалізацією вкрай дикого населення.

Безнадійне заморожування

Єдиний плюс, який дає така ізоляція, — вона, як не парадоксально, перешкоджає поглинанню Білорусі Росією. Бацька, приведений до покірності і поставлений Путіним в положення "до ноги", сьогодні вигідний Москві як приклад ще гіршого відморозка, ніж навіть "колективний Путін". Таким чином, Москва і Путін можуть добре впливати на Лукашенка, хоча б частково стримуючи його людожерські інстинкти і заробляючи на Заході іміджеві бали. Водночас, якби сьогодні в Мінську до влади прийшла фігура не те щоб прозахідна, а хоча б мінімально прийнятна в очах Заходу, і Кремль, найімовірніше, анексував би Білорусь, побоюючись її можливого дрейфу в бік США і ЄС. Звичайно, таку анексію можна було б не визнавати, як і анексію Криму, і додатково тиснути на Росію, але особливого бажання тиснути на Росію на Заході немає і сьогодні. Максимум, чого хотіли б у ЄС і в США, — дещо обмежити апетити Путіна, ввівши їх в рамки хоча б мінімальної, з точки зору міжнародного права, пристойності.

Але парадокс ситуації в тому, що Путін, може, і радий був би встановити такий паритет, але не в змозі собі цього дозволити. Заявка на постійну експансію, для початку — на часткове відновлення СРСР, вічна боротьба за утримання під контролем вже захопленого і вічна підготовка до війни — єдиний спосіб уникнути розпаду Росії. Росія нестабільна: вона може або захоплювати території, або втрачати їх. Ніякого способу стабілізувати Росію в її межах не існує. Будь-яка влада, що прийде на зміну путінській команді, хоч тричі прозахідна, неминуче зіткнеться з цією проблемою.

Єдиний спосіб покінчити з російською агресією теж давно відомий — це поділ Росії на кілька держав, які повинні відійти до різних кластерів економічного і політичного впливу. Але говорити про це вголос вважається непристойним — як це, це ж замах на суверенітет! І цілеспрямована робота в цьому напрямку не ведеться.

До того ж навіть поділ Росії не обіцяє миттєвого вирішення всіх проблем, у тому числі і пов'язаних з одвічним російським прагненням щось відтяпати у сусідів. Поділ Росії обіцяє період смути і локальних воєн тривалістю років на 50 як мінімум і з абсолютно незрозумілим підсумком (втім, беручи до уваги наявність ядерної та іншої зброї масового ураження, термін може виявитися значно коротшим, а наслідки — значно гіршими). Тим більше незрозумілим, що весь простір колишнього СРСР — дуже складна зона, заповнена державами, швидше такими, що не відбулися, ніж такими, що відбулися. Багато з них через свою нестабільність неминуче виявляться втягнутими в ці розбірки.

Інакше кажучи, нинішні санкції проти Лукашенка, по-перше, чистої води лицемірство, спроба створити видимість боротьби за права білорусів, при тому що про марність санкцій кажуть компетентні аналітики. По-друге, і це вже небезпечніше, вони є спробою, створивши видимість активності, заморозити на невизначений термін серйозну роботу з вирішення всього комплексу російсько-пострадянських проблем, що створюють загрозу всьому світу. Небезпека тут в тому, що ці проблеми через прогресуючу деградацію пострадянських суспільств, що живуть при тоталітарних, авторитарних і корупційних режимах, з роками тільки посилюються і стають все більш важковирішуваними.