Лови момент. Що Київ виграє від сварок Ердогана з Брюсселем, Вашингтоном і Москвою

Київський візит президента Туреччини Реджепа Ердогана відбувався на тлі посилення напруженості у відносинах між Анкарою — з одного боку, та Європейським Союзом, США та навіть Росією —з іншого. Здається, єдиними великими світовими гравцями, з якими Він ще не встиг або не зміг побити горщики, є, мабуть, хіба що Китай та Індія, які намагаються діяти на Великому Близькому Сході максимально непомітно. Іншим щастить менше.

Причини і приводи

Так, синхронно з української поїздкою, розгортається черговий скандал між Туреччиною та США. Минулого тижня у Стамбулі був затриманий співробітник консульства США, причому громадянин Туреччини. Турецька влада запідозрили його у зв'язках з місцевим "Еммануелем Голдстайном" — колись наставником і соратником Ердогана Фетхуллой Гюлен, а нині опозиційним ісламським проповідником, ще нещодавно жили у вигнанні в США і обвинуваченим в організації в минулому році військового заколоту в Туреччині.

Вашингтон очікувано засудив цей крок як безпідставний і завдає шкоди двостороннім відносинам. В американському заяві йдеться, що припинена видача неиммигрантских віз у всіх дипломатичних установах США на території Туреччини. Неиммигрантские візи видаються туристам, а також людям, які приїжджають до США на лікування, у справах бізнесу, на тимчасову роботу або навчання. Не змусив себе довго чекати, 8 жовтня турецьке посольство у Вашингтоні заявив: "Останні події змушують уряд Туреччини переглянути наше ставлення до прихильності уряду США забезпеченню безпеки турецької місії та її співробітників".

"Для того, щоб максимально скоротити кількість візитів в наші дипломатичні та консульські місії в США на час процесу переоцінки, ми негайно призупинили видачу віз громадянам США в наших дипломатичних та консульських установах у США", — повідомило посольство. Ця міра, за інформацією посольства, стосується паперових та електронних віз, а також віз, які видаються на кордоні. Іншими словами, взаємна видача віз практично повністю припинена.

Проте думається, що справа не тільки і не стільки у фіксації Ердогана на Гюлена, скільки, з одного боку, в незадоволенні, яке відчуває Туреччина з приводу американської політики щодо курдів, критичної позиції Вашингтона щодо нинішнього турецького уряду, а з іншого — в настороженості США з приводу турецького флірту з Росією. Але тут виникає проблема. Туреччина необхідна Росії набагато більше, ніж Росія Туреччини, вже деякий час такий висновок може зробити навіть зомбований глядач путінського телебачення. Логістика військової присутності росіян в Сирії, функціонування російського туристичного, будівельного, в помітної ступеня продовольчого ринків і, що найголовніше, ринок газу і перспектива транспортування російського газу через Туреччину до ЄС — всім цим Анкара не перший місяць тримає Москву за горло.

Недавно вважалося, що, в якійсь мірі, мабуть, відчуває вдячність до Путіна за ту чи іншу підтримку в ході спроби перевороту, а також лякаючий НАТО погрозами чи виходу, то обмеження участі, Ердоган стане ще і покупцем російської зброї. Але така угода раптом перестала складатися. 9 жовтня Туреччина оголосила, що може відмовитися від придбання російських зенітних ракетних систем (ЗРС) С-400 у разі, якщо не буде досягнуто угоду про спільне виробництво. Таку заяву зробив міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу в інтерв'ю газеті Akşam.

За його словами, Туреччина відчуває потребу в закупівлях С-400, так як країні необхідно захищати свій повітряний простір. "Однак якщо налаштовані проти Росії країни не хочуть, щоб Туреччина купувала в неї З-400, то вони повинні надати нам свій варіант", — сказав турецький міністр. Москва і Анкара уклали контракт про постачання до Туреччини зенітних ракетних систем (ЗРС) С-400 "Тріумф" 12 вересня 2017 р.

Тоді ж Ердоган говорив про те, що Анкара зробила перший внесок за придбані у Москви С-400. Наступним кроком повинно було стати отримання кредиту від Росії на суму, що залишилася. Знову-таки можна говорити про те, що РФ треба продавати ці системи хоча б куди-небудь, а це стало складною справою після американського обстрілу сирійською авіабази Шайрат, коли "кривизна землі" завадила росіянам діяти адекватно.

Київ як сцена

Виявилося, що попередні покоління цих ЗРК (знаходяться в тому числі і на озброєнні України) більш надійні. У цьому сенсі цікаво прозвучали слова Чавушоглу про те, що якщо Росію не влаштовує спільне виробництво (тобто в тому числі і передача технологій), то Туреччина може укласти таку угоду, і з іншою країною. І на наступний день президент Ердоган їде в Київ.

Питання, звичайно, слизький, але Туреччина — член НАТО і, як показала друга війна в Затоці, має причини ображатися на своїх західних союзників, з приводу інтервенції в Ірак розколовся і не надали Туреччині надійних гарантій захисту від контрнаступу Хусейна.

Сьогодні Туреччина більш ніж активна в своєму геополітичному підчерев'я — Сирії, де в ряді регіонів її армія є з надлишком, прагнучи не допустити зрощення курдських анклавів у Сирійський Курдистан. Тому що за ним логічно випливає турецький Курдистан, а це кінець існування Туреччини в її нинішній формі. Звідси і підкреслена увага Ердогана до всіх інших меншин в країні (між іншим, таку коаліцію, тільки в Сирії, створювали і Асады, але вони і самі представники алавітської меншини). Що, до речі, і проявилося в українській столиці в епізоді між Ердоганом і Мустафою Джемільовим, вступили в дружній діалог прямо на урочистій церемонії представлення президенту Туреччини учасників переговорів.

Продовжуючи цю думку, президент Туреччини — і цим його вояж до Києва цікавий з точки зору дипломатичної історії — саме з України зробив жорсткі заяви на адресу Росії, весь час сподівався, що її аванси і сервильное поведінку по відношенню до Туреччини як-то пом'якшать чи змінять турецьку позицію по Криму. Очевидно, що для цього використовується й уявлення про те, як саме влаштована психіка самого Реджепа Тайіпа Ердогана, політика автократичного типу.

Але нічого подібного не відбувається, зокрема, тому, що Росія занадто залежна від Туреччини, тому, що тертя Туреччини з ЄС і США, пов'язані з бажанням Ердогана, щоб Туреччину сприймали як один зі світових полюсів сили, зовсім не означають автоматично альянсів з країнами-ізгоями і противниками західної цивілізації. Та тому, що при всьому своєму "султанизме" Ердоган в першу чергу партійний вождь, особистість ідеологізована, а спроби викрити його в корупції результату не мали.

Звідси і ідеальне розмежування мух і котлет — турки використовують Росію там, де їм зручно, але політично їх позиції нічим не відмінні від Заходу, а от Росії дуже складно як-небудь використовувати Туреччину (інакше на авіабазі "Інджирлік" вже заправлялися б російські бомбардувальники). Залишається боротися з помідорами.

Повернемося, однак, до Києва.

Дружити оборонками

За словами президента Петра Порошенка, тільки за шість місяців поточного року товарообіг між Україною і Туреччиною зріс майже на 20%. Значно підвищився і рівень турецьких інвестицій в економіку України. Таким чином, Туреччина увійшла в топ-5 торговельних партнерів України в топ-10 іноземних інвесторів в нашу країну. Безсумнівно, чути це Ердогана було приємно, але треба розуміти, що такий пасаж президента України — обгортка для важливих і системних угод, підписаних 9 жовтня в Києві. Турецький президент, у свою чергу, заявив, що, "беручи до уваги останні події, ми вирішили якомога швидше вивести товарообіг на $10 млрд". Залишилося незрозумілим, що саме мається на увазі — нова договірна база або перспективи подальшої ізоляції РФ (Туреччина, зазначимо, не входить в систему режиму санкцій проти Росії, але має з нею вкрай заплутані торгово-економічні відносини).

Так чи інакше, але обсяг і масштаб нових угод змушують сприймати українсько-турецькі відносини не тільки як успішні, але й як певну регіональну підсистему, поява якої нервує Москви (а можливо, вже і ЄС).

Так, за результатами Шостого засідання Стратегічної ради високого рівня між Україною і Турецькою Республікою було підписано двосторонню угоду про захист інвестицій і внесені зміни в Угоду про уникнення подвійного оподаткування, які нададуть додатковий поштовх двосторонній взаємодії.

Українська і турецька сторони також підписали План дій щодо розвитку двосторонніх відносин між Україною і Туреччиною на 2017-2019 роках (таким чином, цим напрямком займаються постійно і під нього зібраний відповідний апарат, що живе в режимі доповідей).

Угода про взаємне сприяння та захист інвестицій створює алгоритм сприяння залученню взаємних інвестицій з Туреччини в Україну і з України в Туреччину, визначає механізм їх взаємного захисту на територіях обох держав, сприяє справедливому і рівноправному режиму інвестування.

Крім того, підписані міжурядові Протокол про внесення змін в Угоду про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно, а також Імплементаційний протокол про співробітництво у сфері географічної інформації. Скромну назву цього документа не повинно обманювати — того й гляди, російські конспірологічні казки про використання навігаційних додатків до смартфонів в якості інструменту шпигунства стануть реальністю.

У принципі така домовленість вказує на високий рівень довіри між країнами і сприяє розвитку малого спутникостроения (до речі, з Росії, напоровшись на численні непереборні обмеження, мале спутникостроение втекло в США).

За підсумками переговорів було підписано меморандум про співробітництво між Дипломатичною академією України при МЗС України та Дипломатичною академією Турецької Республіки. Іншими словами, розширений канал легального обміну інформацією.

Нарешті, однією малопомітною рядком: "також були підписані контракти між українськими та турецькими компаніями в оборонній сфері". І схоже, це все-таки була головна причина такого позитивного візиту турецького лідера. Адже ще з 2015 р. між Україною і Туреччиною розвивається співробітництво відразу в декількох секторах військово-промислової та авіабудівної галузей (тепер до них може додатися і спроба спільного виробництва зенітно-ракетних комплексів, чому ні?). Можна згадати і про спільне літаку, і про спільне будівництво об'єктів космічного призначення в інших країнах, і про багатьох інших країн програмах. Не дивно, що замість 45 хвилин президенти провели наодинці три години.

Не альянс. Поки

Цікаво, втім, що проект спільної зони вільної торгівлі за звітний період кілька притормаживался (а для України це буде третя ЗВТ з розвиненою країною, членом ОЕСР після Канади та ЄС). Однак, можливо, і туркам було не до цього, враховуючи референдум, війну в Сирії і кризу у відносинах із Євросоюзом (по суті, відмова від старовинної зовнішньополітичної мети — членства в ЄС). Тим не менше про ЗВТ пішла мова на зустрічі між прем'єром Ердоганом і Гройсманом.

Вони обговорили підготовку Угоди про зону вільної торгівлі між країнами. Київ і Анкара готова активізувати роботу щодо завершення підготовки Угоди про зону вільної торгівлі. "Про це говорив сьогодні з президентом Туреччини Реджепом Тайіпом Ердоганом. Укладені під час засідання Стратегічної Ради високого рівня під головуванням президентів України і Турецької Республіки угоди про взаємний захист інвестицій та уникнення подвійного оподаткування — хороший сигнал для ділових кіл та бізнесу обох країн", — написав прем'єр-міністр. Хочеться вірити, що ця лінія буде розвиватися у відповідності з планом стратегічного співробітництва, до якого Туреччина відноситься, як бачимо, дуже серйозно. А судячи по віддаленню Анкари від своїх традиційних союзників, це стратегічне партнерство продовжить динамічно поглиблюватися.

Тим більше що "кримське питання" тепер швидше об'єднує дві країни, а прагне до підвищення свого статусу у міжнародних справах Туреччина досить легко втягується в різного роду зовнішньополітичні проекти. Так, за словами Петра Порошенка, Україна була б дуже зацікавлена у збільшенні представництва Туреччини спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Також найближчим часом "особливої важливості буде мати для нас підтримка нашими партнерами, зокрема Туреччиною, розгортання миротворчої місії ООН на території окремих районів Донецької та Луганської областей". Підтримуюча введення миротворців на Донбас Туреччина як член НАТО, з одного боку, і суверенний гравець — з іншого, і справді привабливий кандидат у "домінуючі учасники" будь-яких миротворчих операцій на сході України.

Але не забутий і Крим: Росію продовжують стигматизувати злочинної анексією. Багато робиться в цьому напрямку між кримськотатарськими організаціями і Анкарою. Президент Ердоган, якому в останню чергу потрібен якийсь сепаратизм або нападу сусідніх країн для "виправлення історичної несправедливості", дуже чітко дотримується курсу на підтримку територіальної цілісності України і деокупації Криму. У загальному і цілому, зустріч українського і турецького лідерів пройшла заслужено на мажорній ноті, не можна сказати, що, крім тривіальних інцидентів, затьмарює сьогодні стратегічне партнерство України і Туреччини.

Що ж стосується відносин Ердогана з внутрішніми та зовнішніми опонентами, то поки йому практично завжди вдавалося перемагати. Про це слід пам'ятати, незважаючи на перманентні істерики в західних і турецьких опозиційних ЗМІ. А з урахуванням загострення підліткових комплексів у деяких наших західних сусідів, постійне посилення південного вектора української зовнішньої політики — справа не просто взаємовигідна, але і неминуче.