Лондон і Пекін ділять Сибір вже без Брюсселя
Відбувся наприкінці червня візит президента РФ в Пекін був заздалегідь спланований на дні підбиття Європою підсумків референдуму щодо виходу Великобританії з ЄС. Медійне поле кампанії в користь Brexit-а формувалося на підставі досить поверхневого аргументу - чергової хвилі міграції (підігрітою військової інтервенцією російських путинистов в Сирії - але це залишалося переважно за кадром).
Однак це "міграційне покривало" накрило куди більш відчутні причини нинішнього розколу Союзу. Одна з них - безперервна боротьба європейських корпорацій за ресурси і прибутку. Вона проступила цілком виразно завдяки паломництву Путіна в Пекін, вже другого за рік. Розпродаж Сибіру, яку лідер РФ проводить зло не тільки власним співгромадянам, але і непокірної частини європейських політиків, - це питання грошей. Великих грошей і великого доступу до дешевої сировини.
Під час попереднього чергового візиту до Пекін, у вересні 2015 року, Путін не зумів умовити китайську сторону почати проект газопроводу "Сила Сибіру-2", більше відомий як "Алтай". Цей проект конкурує з вже працюючих газопроводом Китай-Середня Азія (КСА), і на цій конкуренції варто зупинитися особливо.
При порівняно невеликій для регіону кінцевої потужності "всього" в 60 млрд. куб м в рік, КСА дає китайським компаніям контроль над запасами більш ніж 17 трлн. куб м. газу в трьох країнах. Москва з 2003-2004 рр відмовляється пропускати транзитом ці ресурси в ЄС і Україну. Невідомо, хто від блокади Середньої Азії виграє в Москві, але Пекін успішно використовує цю відмову для просування своїх компаній.
Забороняти "великий" транзит природного газу з Середньої Азії, що проводиться в інтересах китайських інвесторів, Кремль з ряду причин вже ніколи не посміє. І питання тепер лише в тому, коли КНР почне "великий" азіатський транзит газу в ЄС. Станеться це до того, як російські нафтогазові гіганти впадуть під тиском світових цін, і Москва проведе дешеву приватизацію залишків "Роснефти", "Газпрому" і залізних доріг і електростанцій? Або вже після цих неминучих подій?
Поки що відповіді на це питання немає. Відклавши в 2015 році алтайський проект "Сила Сибіру-2", КНР і РФ обмежилися схваленням базового, якутського проекту газопроводу "Сила Сибіру". На надзвичайно вигідних для китайської сторони умовах цей проект має стартувати в 2018-2019 рр, застовпивши за китайськими компаніями на багато десятиліть вперед ексклюзивне право на саме велике родовище газу в Якутії - Чаядинское - з запасами 1,2 трлн. куб м. Маючи в руках Чаяду, китайці мінімум на 15-20 років стали гегемонами газовидобутку Якутії: інший поворот обернеться для РФ гігантської неустойкою. На другому етапі реалізації "Сила Сибіру" повинна буде підключитися до ще одного регіонального ресурсного гіганту - Ковиктинського родовища в Іркутській області із запасами в 1,7 трлн. куб. м.
Це родовище - одне з небагатьох, які РФ спромоглася відкрити після розпаду СРСР. Тому воно вважається ключем і символом приватизації багатств Сибіру. Відкриття і розробка Ковикти стали плодом експансії в Сибір нафтогазової компанії ВР Plc., що теж символічно. Британський гігант в ті часи вкладав десятки мільярдів доларів у видобуток Азербайджану і задобрював Москву, щоб та не впадала в "бонапартизм" і не заважала традиційних шляхів транзиту енергоресурсів з Баку. Британський бонус Кремлю був беспецедентным в російської і радянської історії. В кооперації з лідером економіки Великобританії Москва в 2000-е роки побудувала нафтопровід "Східний Сибір-Тихий Океан" (ССТО), завдяки чому змогла вийти на світовий нафтовий ринок з першим новим брендом, Espo blеnd.
На відміну від традиційних марок нафти Urals і Siberian Light, цей бренд відображається в митних інвойсах, але поки що навіть не має російського стандарту, Дсту. Це так би мовити, "суто нафту факторії". Справа в тому, що після першого українського політичного переляку в Москві в 2005-10 роках, число факторіальних марок нафти Сибіру виросло. Тоді режим Путіна не впадав в істерику і рекрутинг "зелених получеловечков", як зараз. Тоді в Кремлі і його великий околиці гарячково шукали бізнес-діалогу і прихильників по всьому світу, у чому, як там вважають, явно досягли успіху.
Ці ресурси практично не мають внутрішнього обороту в РФ, і є своєрідним сибірським феноменом "нафти факторій". Поряд з Espo, нині перший за обсягом продажів, це сорт Vityaz проекту "Сахалін-2" британської Shell і її партнерів; другий - Sokol проекту "Сахалін-1" американської Exxon Mobil і її партнерів. Четвертої новою маркою російської нафти є сорт Arco компаній групи путінського фаворита Аркадія Роттенберга. У рамках низки видобувних проектів Баренцева моря цей сорт також не має внутрішнього або транзитного обороту в РФ і повністю вивозиться в ЄС.
Як Китай отримав ключ до "британському" нафтопроводу ССТО
Після червневого паломництва Путіна в Пекін російська преса продовжує вважати підключення газового гіганта Ковикти до проекту "Сила Сибіру" все ще остаточно не вирішеним питанням. А ось з нафтою на черговій російсько-китайської вищої торгової сесії все склалося. На відміну від неоднозначного пекінського "хаджу-2015", нинішній путінський візит в КНР став більш результативним для китайської економічної експансії.
Сторони не уклали анонсований раніше на 2016 рік договір про продаж 19,5% акцій "Роснефти" китайської CNPC. Така покупка робила б китайців рівноправним партнером ВР Plc. у раді акціонерів російського нафтового гіганта: разом з британськими партнерами, китайські акціонери могли б контролювати більше 39% акцій. Але, судячи з усього, усложняющаяся обстановка навколо Путіна дозволяє розраховувати на більш солідний куш. І якщо є шанс недорого порвати "Роснефть" по частинах, про придбання його акцій говорити безглуздо. На підтвердження цієї стратегії у Пекіні було підписано два інших невеликих, але дуже вагомих нафтових контракту - обидва означають, що китайські компанії починають домінувати над нафтопроводом ССТО, зовнішньоторговельне ланка якого запущено і утримується нафтогазовими гігантами Великобританії.
За першим контрактом, Beijing Gas Group 20% акцій "Верхнечонскнефтегаза" - однієї з дочірніх видобувних компаній "Роснефти". Ця компанія контролює порівняно невелике родовище під Іркутськом, до північно-заходу від куди більш багатого Талаканського родовища "Роснефти", і на північ від Ковикти. Образно кажучи, родовище стоїть на півдорозі між Ковыктой, Талаканом і збутової інфраструктурою, тобто, трубопроводами ССТО і "Сила Сибіру".
Другий вагомий контракт, укладений під час нинішнього візиту Путіна в Пекін, передбачає купівлю компанією ChemChina у "Роснефти" 40% акцій "Східно-Сибірської Нафтової компанії ВРНК" з гарантією нарощування частки до 49%. Як кажуть нафтовики, ВРНК працює на Тайшет - тобто, на вхід в систему трубопроводів ССТО. Ця компанія, в якій китайці отримують блокуючий пакет, що володіє другою за вагою сибірським родовищем "Роснефти", Юрубченско-Тухомским. Першим за вагою в "Роснефти" є Ванкорский кластер родовищ компанії "Ванкорнефть". Навесні цього року 26% її акцій були продані індійської державної компанії ONGC Videsh. Цей індійський гігант співпрацює з європейським бізнесом в безлічі проектів. Але говорячи коротко, компанії Великобританії спільного партнерського фону помітно виділяються.
Підсумок для ЄС: "другий Мюнхен" не допоможе у конкуренції
Для ЄС весь цей влаштований Москвою сезон гарячкової розпродажі Сибіру компаніям з КНР та Індії означає непростий вибір. Перший вихід - визнати більш успішні досягнення бізнесу Великобританії та її партнерів в Азії на ниві розширення глобального доступу до енергетичних ресурсів. І дати цій країні гідний цього доступу привілейований статус в Союзі. Другий вихід - так сказати, скинути Лондон з борту франко-німецького політичного проекту BundesEurope. У перекладі на більш складний мову, посилити конкуренцію трьох провідних європейських економік за розширення сфер впливу в нафтогазовому та інших енергетичних секторах.
Незважаючи на прагнення "покарати" Лондон, європейський політикум, очевидно, вважав за краще б перше рішення. Але його прийняття корпораціями ускладнює так званий український синдром 2000-х років. Тодішній страх Москви перед "кольоровими революціями" доходив до гротескних пошуків партнерства з "корисними ідіотами" в Європі, які отримували величезні бонуси. Чи буде повторення цього? Навряд чи. Але тоді корпораціям з різних країн ЄС вдалося поживитися на цьому гротеску. Синдром завищених щодо реальних процесів в РФ бізнес-очікувань того часу в континентальній Європі ще живий, на що вказує постійна гра на тему санкцій.
Нафтові корпорації Великобританії в той час зробили ставку на КНР та Індії як майбутніх економічних гегемонів Сибіру. Континентальні, як німецька Rhurgas, наполягали на спільному з РФ зовнішньому контролі над транзитною ГТС України. І паралельно з цим, по суті чисто московським проектом розширення експансії в Європі, викупили у 2003-2007 рр активи російської компанії ОГК-4. Нині вона перейменована на Rhurgas Russia і має повний та прямий контроль над всіма електростанціями російського Уралу. Голосніше за всіх досягла успіху на цій ниві група компаній BASF Wintershall. Один з її негласних покровителів, екс-канцлер Німеччини Герхард Шредер, навіть почав отримувати зарплату в системі компаній російського "Газпрому". З тих пір і понині багато в Берліні кажуть, що такі бонуси РФ виглядають нормально, і це такий, істинно ділової німецький погляд на економічну експансію єдиної Європи в східному напрямку.
Цілком можливо, що настільки різні погляди на економічну експансію Європи в РФ та Азії в цілому виявилися в числі факторів, що обумовили Brexit і нинішня криза ЄС. Зараз з упевненістю можна сказати одне: поки компанії Німеччини і Франції десятиліттями возилися з форматами збереження російської експансії в Україні та Східній Європі, Лондон зробив більш вдалу ставку. Британський розрахунок майбутнього більшій частині територій РФ виявився надійніше, ніж прогнози інших столиць ЄС.
