Логіка параноїка. Чому Путін не може не воювати з Україною
Війна з Україною є природним наслідком путінської картини світу
Міністри закордонних справ країн "Великої сімки", у тому числі США, Великобританії і Франції, засудили нарощування російських військ на кордоні з Україною. Це далеко не перший спільний міжнародний виступ західних країн з приводу дій Росії на Донбасі і в окупованому Криму. Раніше держсекретар США Ентоні Блінкен спільно зі своїм британським колегою підтвердив підтримку України перед лицем російських провокацій, а в Європарламенті виступили з ініціативою введення додаткових санкцій проти Москви в разі подальшої ескалації. Також свою безумовну підтримку Києву висловив президент Туреччини Реджеп Ердоган.
Причини і наслідки
Проте, не дивлячись на серйозний міжнародний тиск, низка аналітиків вважає, що перспектива повномасштабної війни Росії і України все ще актуальна. Співробітник Національного інституту соціологічних досліджень Галина Яворська вважає, що навіть притому що "підвищення ставок" на українському напрямку явно є елементом торгу Росії з Заходом, немає підстав вважати, що Кремль блефує. Більш того, зрозумівши, що не отримає бажаного від США і Європи, Путін може перейти до силового сценарію. При цьому ціль-максимум Москви не змінилася з 2014 р. і полягає в тому, щоб Україна перестала існувати як самостійна держава.
Колишній заступник начальника Генштабу ЗСУ генерал Ігор Романенко також вважає, що Путін вже прийняв рішення почати бойові дії певної інтенсивності, і зайде так далеко, як йому дозволять. З ним солідарний і відомий російський публіцист Андрій Піонтковський, який підкреслює, що операція по шантажу і залякуванню Заходу зовсім не виключає справжньої війни. Основні цілі цієї війни, за його словами, — "заштовхнути ракову пухлину ОРДЛО на територію України і тим самим знищити її як незалежну державу", а також домогтися від Заходу "нової Ялти" і переділу сфер впливу.
При цьому експерт вважає, що подібне рішення стане самогубним кроком для путінського режиму, а військові втрати викличуть невдоволення навіть у лояльних сьогодні пересічних громадян. Проте, всупереч всім доказам логіки, Москва може зважитися на подібний крок. Щоб зрозуміти, що саме рухає Володимиром Путіним і його оточенням, важливо проаналізувати основні стовпи, на яких тримається кремлівська картина світу. Справа в тому, що російський лідер, так само як і більшість в його оточенні, виходить з певних постулатів, які вважає статичними і безумовними. Це свого роду світоглядні аксіоми з приводу окремих явищ і процесів, щодо яких вихідці з КДБ не визнають ані природної динаміки, ні причинно-наслідкових зв'язків з поведінки самої Москви.
Ворожість за замовчуванням
Перший постулат, що визначає всю зовнішню політику Кремля, — це теза про те, що "головний противник" (тобто Сполучені Штати і залежні від них країни) у що б то не стало прагне знищити Росію. Цю думку неодноразово озвучував і близький соратник Путіна, колишній розвідник Володимир Якунін, і військові аналітики-американісти, і кремлівські політологи. Найголовнішим тут є віра в те, що США будуть домагатися цієї мети при будь-якому розкладі, абсолютно незалежно від дій самої Росії.
Цей ключовий постулат пояснює як агресивну поведінку Москви, так і нездатність Кремля відмовитися від цієї тактики, незважаючи на вкрай негативну реакцію Вашингтона і велику кількість санкцій у відповідь. Справді, якщо прийняти за аксіому, що "Америка мріє знищити Росію в будь-якому випадку", природною реакцією на такий постулат залишається тільки самозахист — той самий знаменитий путінський рецепт "бити першим".
Відповідно, Україна сприймається Москвою як "створений Заходом антиросійський проєкт" — той самий "перший удар" в неоголошеній війні, зброєю Сполучених Штатів, яка завжди буде направлена на Росію. У цьому контексті будь-який удар по Україні Кремль намагається представити як "оборонний", тобто спробу захистити Росію від "агресії" з боку Вашингтона. Більш того, сам факт існування незалежної і прозахідно налаштованої України сприймається Путіним і його оточенням як доказ правильності їх світогляду і свідчення тієї самої "війни на знищення, яку Захід веде проти Росії".
В якості одного з головних аргументів на користь цього постулату кремлівські пропагандисти люблять повторювати, що "у всіх країн свої інтереси", і вкрай наївно вірити в безкорисливу дружбу Заходу. Але диявол тут, як водиться, в деталях. Безумовно, у всіх країн існують свої інтереси, економічна і політична конкуренція за ринки і сфери впливу і так далі. Однак цілі, форми і ступінь такого протистояння безпосередньо залежать від дій Москви. Інтереси Росії та Сполучених Штатів можуть природним чином стикатися в різних областях, проте в нормальних умовах це не перетворюється на війну на знищення.
Боротьба за об'єкти
Другим постулатом чекістської свідомості є сприйняття людей і цілих народів не як суб'єктів, а як об'єктів впливу, що не володіють власною волею. Звідси випливає і відповідне ставлення до подібних об'єктів: їх можна підкупити, залякати і, врешті-решт, усунути. При такому підході окремі люди, країни і цілі народи автоматично перетворюються в безликі сутності, якими можна грати в міфічному казино.
Звідси випливає нерозуміння Путіним і його оточенням стихійних процесів, які є наслідком власних бажань людей і їх природних реакцій на зовнішні події. Це не означає, що чекісти не здатні розуміти будь-які види процесів — навпаки, вони прекрасно орієнтуються в світі ігор і маніпуляцій, і вельми успішно здатні впливати і на окремих людей, і на певні суспільні групи. Однак зворотним боком такої свідомості стає сприйняття будь-яких процесів як слідства зовнішніх маніпуляцій.
Відповідно, звідси народжується і ставлення до України як до "маріонетки США", і до українців як до людей, що "зомбовані західною пропагандою". З властивим йому цинізмом Путін не вірить у природність реакції українського суспільства на дії Москви, а тому виявився нездатним прорахувати цю реакцію в 2014 р. Ще одним наслідком подібного мислення стає нездатність Москви домовитися з Заходом, так як будь-який прояв прозахідних устремлінь на пострадянському просторі Кремль сприймає як іноземне втручання, і починає вимагати у західних країн неможливого: "повернути" інші народи в сферу російського впливу всупереч бажанню цих народів.
Нове кріпацтво
Цей постулат логічно випливає з попереднього, і його можна сформулювати однією фразою: "Все, що коли-небудь було Росією, має нею залишатися". Ця модель реалізується, в першу чергу, по відношенню до російських громадян, еміграція яких, і вже тим більше будь-який прояв лояльності до нової країни однозначно характеризується Москвою як "зрада". Людина, що народилася в Росії, "належить землі" так само, як до середини XIX ст. її приналежністю вважалися кріпаки. Вона уже не може вибрати для себе іншу країну або просто зайняти іншу сторону і взагалі не має права вибору ідентичності та самовизначення.
Та ж модель реалізується і по відношенню до цілих регіонів і народів, яким російська влада вперто відмовляє у можливості самовизначення — в першу чергу до України. З точки зору російської влади, все, що коли-небудь було частиною Російської імперії чи Радянського Союзу, а також сферою російського впливу, має неминуче повернутися в цю сферу. Настрої людей, як уже зазначалося, в даному випадку не просто не враховуються — Кремль заперечує навіть саму можливість їх існування.
У цій логіці навіть самогубні військові авантюри Москви виглядають обгрунтованими, а тому Україні слід готуватися до будь-якого розвитку подій.
