Ліве та праве. Чи загрожують Євросоюзу маргінальні партії

Загрозу цілісності ЄС становлять передусім цілком інституалізовані, але ворожі йому сили та безвідповідальність національних урядів. Однак говорити про це все ще не прийнято

"Незабаром після шокуючої перемоги лідера голландських популістів Герта Вілдерса на листопадових виборах нове опитування, присвячене наступним європейським виборам, передбачило значний успіх вкрай правих у Європейському парламенті, — пише Euobserver. — Загроза посилення впливу вкрай правих у майбутньому Європейському парламенті спонукала прогресивні партії закликати до створення санітарного кордону, але політологи попереджають, що простих рішень немає"

Відштовхнувшись від цієї фрази, спробуємо розібратися в тому, що відбувається. І, спершу, схопимо за руку маніпуляторів, які нав'язують готові відповіді там, де все дуже неочевидно. Чому перемога Вілдерса – "шокуюча" і хто саме їй шокований? І чи перемога це? Чому Вілдерс "вкрай правий"? Чому посилення "вкрай правих", якщо вони дійсно вкрай праві — загроза? Хто, кому та чим загрожує? Як "посилення вкрай правих" поєднується із посиленням у ЄС відвертих ліваків? — А воно в наявності.

Можливо, посилюється щось, що має єдину природу, але що приймає різні форми? І що ж це тоді?

А " прогресивні партії" — що це таке? Чи не можна надати їхній список і уточнити відмінності від непрогресивних? І як облаштувати "санітарний кордон"? Розстрілювати "вкрай правих, що шокують"? Ні? А як тоді?

" Існує ризик появи блокуючої меншості євроскептиків як лівих, так і правих, що зробить Європу некерованою", — заявив лідер партії "Оновлення" Стефан Сежурне, якого цитує Euobserver. Тобто в основі явища "євроскептицизм"? А у зв'язку із чим він виник? Запитання, питання… Що ж, пошукаємо відповіді.

Вілдерс та євроскептики

Результати парламентських виборів Нідерландах, що відбулися 22 листопада, в черговий раз ініціювали розмови про "рух праворуч", нібито характерний для сучасної Європи, та похмурі прогнози про відмову нового уряду від підтримки України. Приводом став результат Партії свободи (Partij voor de Vrijheid — PVV), на чолі з 60-річним Гертом Вілдерсом: вперше за 20 років існування вона отримала 23,7% голосів і 37 місць зі 150 у парламенті — на 20 місць більше, ніж на вибори 2021 року. Це найкращий результат серед партій-учасників, який надав PVV право на спробу сформувати уряд. Але лише коаліційного, оскільки мінімальна кількість голосів для затвердження однопартійного уряду – 76.

Як показує досвід, коаліційні переговори у Нідерландах – справа тривала. До того ж коаліція може бути утворена і без PVV. А доти, доки новий кабінет не буде сформований, старий, що розпався, на чолі з Марком Рютте, виконуватиме свої обов'язки. Так собі перемога…

Час між загальними виборами та приведенням до присяги урядів Нідерландів, починаючи з 1971 року.

Вілдерс та його партія виступають проти ісламської імміграції та за обмеження впливу ЄС на ухвалення рішень на національному рівні. На цьому їхній "популізм" і "вкрай праві погляди" закінчуються. Оскільки в липні уряд Рютте розпався, серед іншого, і через суперечки про порядок надання притулку, умовна перемога PVV, яка зробила тему міграції центральним пунктом своєї кампанії, була передбачуваною.

За межами мігрантської теми, Вілдерс цілком ліберальний. Він, наприклад, набагато ліберальніший, ніж Джорджія Мелоні, прихід якої в крісло прем'єра Італії теж супроводжувався апокаліптичними прогнозами, але жодних катастроф у результаті не викликав. Вілдерс, власне, взагалі не консерватор, він просто вважає, що іслам – не абстрактний "добрий і сферичний у вакуумі", а такий, який реально завозять до Європи мігранти-мусульмани, несе загрозу європейським свободам та життю європейців. Численні випадки терору, що здійснюється в ЄС ісламськими фанатиками, свідчать про правоту Вілдерса знову і знову і знову. Який це популізм? Це здоровий глузд.

Підозрювати Вілдерса у підтримці Путіна, явною чи таємницею, теж немає підстав. У 2014 році він, щоправда, розповідав про "нацистів на Майдані", але з першоджерела видно, що йому потрібно було просто сильніше штовхнути опонентів. Натомість вторгнення 24.02.22 Вілдерс однозначно засудив. Щодо допомоги Україні позиція PVV неоднозначна: вона, в принципі, не проти неї, але вважає, що Нідерландам слід зберегти ресурси для власної армії на випадок, якщо війна прийде до Європи. Що ж, це розумно, і компроміс видно: загальне збільшення оборонних витрат, щоб їх вистачало і на допомогу Україні, для утримання війни далеко від Нідерландів, і на власну підготовку до війни, якщо доведеться воювати самим.

Отже, ні "вкрай правих поглядів", ні популізму, при найближчому розгляді поглядів PVV не виявляється. Євроскептицизм – так, є, але для нього є підстави. Транснаціональна бюрократія, що нівелює особливості кожної з країн, набрала в ЄС надто великої сили, і всіх цим сильно дістала. До того ж вона не змогла вчасно відреагувати на перетворення російського режиму на відверто нацистську і допустила іммігрантську кризу. У цій ситуації наростаючий євроскептицизм виглядає цілком обґрунтованим. Заодно настає і ясність з "прогресивними партіями". Це ті партії, які висунули в лідери або прямих московських агентів, або корисних ідіотів, і довели ситуацію до Третьої Світової війни, хоча на ранній стадії становлення нацизму в Росії все можна було вирішити без особливих витрат, ефективно і безкровно. Але тільки вирішувати не хотілося, оскільки співпраця з московською ворократією була для євробюрократів справою дуже прибутковою. І якщо "блокуюча меншість євроскептиків як лівих, так і правих" почне копатися в цих історіях, то "прогресивним партіям", які не засудили жодного зі своїх функціонерів-путінферштеєрів мало не здасться. І путінферштеєри від такої перспективи верещать від жаху, а. Euobserver, виступаючи у ролі їх рупора, транслює цей вереск на всю Європу.

Хімера "євроскептицизму" та криза західного лібералізму

В іншому "євроскептики" дуже неоднорідні. Герт Вілдерс та його партія – цілком собі ліберали, і більше націонал-егоїсти, ніж євроскептики. Вони виступають за широке делегування повноважень від органів ЄС на рівень національних держав і підтримка цієї ідеї рядовими виборцями у країнах ЄС зростає. Такі осциляції — нормальне явище в рамках неусталеної (кон)федерації, що ще не вийшла зі стадії зростання. До речі, розширення повноважень національних держав передбачає також зростання відповідальності національних урядів, зниження дотацій з Брюсселя та відмову від консенсусної системи ухвалення рішень у ЄС на користь рішень від імені більшості з обумовленими правами незгодної з ними меншості. І ще чимало цікавого передбачає такий підхід – до чого Євросоюз, можливо, і прийде у результаті, глибоко переглянувши свій статут.

Джорджія Мелоні відрізняється від Герта Вілдерса тим, що наполягає на захисті "традиційних європейських цінностей", але і це виглядає розумно, якщо виходити не із заборон, включаючи заборони на "нетерпимість", а з права кожного громадянина обмежувати втручання бюрократії у своє приватне життя, зафіксоване на рівні національних законів. Таке право має і протилежний бік: своє приватне життя такий громадянин має оплачувати сам, а не з бюджету ЄС.

Іншими словами, здоровий євроскептицизм при найближчому розгляді виглядає як природна реакція європейців, які прагматично мислять, на зайву бюрократизацію і централізацію влади в Євросоюзі. Найближча аналогія – протестантизм як у відповідь надлишкове посилення католицької церкви. Залишається тільки сподіватися, що до аналога релігійних воєн справа все ж таки не дійде, хоча Euobserver і натякає на щось подібне, говорячи про " санітарний кордон".

А чи є хворий євроскептицизм? Є, звичайно.

Орбан та популісти

Політична боротьба завжди породжує крайнощі, у ЄС є чудовий сусід, який завжди не проти розгойдати і послабити його, підтримавши сили, що виступають проти федеральної влади, а опозиція завжди потребує ресурсів, фінансових та інформаційних. Поєднання цих трьох факторів і породжує часом євроскептицизм паразитарного типу, найяскравішим прикладом якого на рівні держави є Угорщина. При цьому Віктор Орбан не є ні платним агентом Путіна, як Герхард Шредер, ні корисним ідіотом, як Ангела Меркель. Орбан — типовий популіст-охлократ, що грають на інстинктах маргінального натовпу, на який він за час свого правління перетворив значну частину угорського суспільства. Це дало йому можливість залишатися при владі необмежено довгий час, але платою стала економічна та соціальна деградація Угорщини, перетвореної з повноцінного члена ЄС на країну-паразита, здатну жити лише на дотації Брюсселя. Угорщина на цьому шляху зовсім не процвітає, навпаки, вона загнана в глухий кут і деградує до рівня країни Третього світу. Але й розвернутися у виході з глухого кута не в змозі. Надмірна централізація ЄС, що знизила рівень відповідальності національних урядів, у поєднанні з консенсусним принципом прийняття рішень та відсутністю механізмів вилучення країн, які стали в Євросоюзі чужорідним тілом, роблять ситуацію безвихідною. Більше того, в ЄС досі немає механізмів, які дають змогу припинити спроби демонтажу ліберальних демократій в інших країнах Союзу. І є вже згаданий східний сусід, який прямо зацікавлений у такому демонтажі.

Делібералізація ЄС до угорського рівня відкрила б перед російським нацизмом чудові можливості для виходу на оперативний простір, як фінансовий, так і технологічний. Такий прорив — люта мрія Кремля.

Путін, не домігшись корупційного розкладання Євросоюзу, хоча в середині 10-х він перебував буквально за крок від повного успіху, і спіткнувшись про Україну, і сьогодні не втрачає надії на реванш. Бачачи, що вразливості ліберальної демократії, як і раніше, не закриті, він шукає нові можливості для покупки перспективних політиків-популістів та їхніх партій. Іноді це йому вдається – так, німецька Захра Вагенкнехт – безперечний кремлівський інструмент. Іноді справа начебто й рухається, але сильно буксує: так, на відміну від Вагенкнехт, німецька АдГ – вже під питанням, і, скоріше, ні, ніж так. Іноді, як у випадку Орбана, є ситуативний збіг інтересів: Орбан грає за себе, а не прямо за Кремль, але він принциповий антиліберал, і робить ставку на вічний конфлікт з Брюсселем, що підносить його в очах його виборців. Як наслідок, інтереси Орбана стійко збігаються з путінськими.

Зате вже згадувана Джорджія Мелоні сьогодні однозначно проти Путіна та путінської Росії. Хоча і вважає Орбана демократом, оскільки за нього голосувала більшість угорців, виступала проти санкцій за анексію Криму у 2014, а у 2018 привітала Путіна з "переобранням", назвавши його "однозначною волею російського народу". І, навіть у 2022 році, правда, до початку повномасштабного вторгнення, заявила в інтерв'ю, що Італії потрібен "світський мир з Росією". Але після 24.02.22 Мелоні здійснила розворот у бік від Росії, зважаючи на "неприйнятність великомасштабної війни".

Криза лібералізму, демократії, довіри до влади та лідерства

Зі сказаного видно, що відокремити здоровий євроскептицизм, спрямований на вдосконалення Євросоюзу, який ще не вийшов зі стадії інституалізації, і страждає у зв'язку з цим цілим букетом хвороб зростання, ускладнених старістю західноєвропейських демократій, і юністю демократій Східної Європи від руйнівного євроцинізму, готового взяти в союзники навіть російський нацизм, дуже непросто. Немає чіткого критерію, але є несприятливий фон. Євробюрократи, прихильники максимальної централізації влади в руках Брюсселя, що означає на практиці делегування безвідповідальності на рівень країн – членів ЄС, теж неоднорідні, і не завжди є стійкими до кремлівських спокус. США охоплені власною політичною кризою. Міжнародні інститути, спочатку задумані для захисту ліберальної демократії — насамперед ООН, перебувають у цілковитому занепаді. У той же час тоталітаристи всього світу успішно консолідуються навколо хибної концепції Третього Шляху, що просувається Пекіном. Третя Світова війна вже йде, вона носить глобальний і багатоплановий характер: не тільки відкрито силовий, а й гібридний — диверсійний, санкційно-економічний, ідеологічний і триватиме ще дуже довго. Ставки, зроблені у 2022 році, безпрецедентно високі для всіх причетних, і визначать шлях розвитку всього людства, як мінімум, на кілька століть.

На цьому складному фоні першорядною проблемою, що не дозволяє відокремити незначні внутрішні розбірки від загальноєвропейського протистояння наступу тоталітаризму, стала відсутність чіткого розуміння того, що і від кого ми захищаємо. Саме на виробленні такого документа, програмного та основоположного, і слід було б зосередитися всім європейським прихильникам ліберальної демократії в її західному розумінні. Але, на жаль, питання про це навіть не стоїть сьогодні на порядку денному.