Знизу постукали. Російська "вертикаль" тане стихійно

В суботу та неділю в Хабаровську при 30-градусній спеці пройшли наймасовіші за тиждень мітинги і демонстрації на підтримку арештованого губернатора Сергія Фургала. В рекордних недільних акціях, які тривали більше п'яти годин, взяли участь, за різними даними, від 10 (МВС) до 85 (учасники) тисяч чоловік. Очевидно, що розкид, крім усього іншого, зумовлений відношенням тих, хто оцінює, з владою, так що усереднена оцінка близько 40 тисяч видається цілком реалістичною. Як справедливо зазначає Владислав Гирман, велика ймовірність, що такі масові виступи проходили при потуранні місцевих чиновників. Принаймні, як повідомляли ЗМІ, поліція міста і раніше не перешкоджала акціям, а тепер і зовсім опікувалася здоров'ям мітингувальників, роздаючи їм одноразові маски. До речі, днями мер Норильська Рінат Ахметчин звернувся до крайових властей з проханням надати допомогу міським медустановам в період пандемії коронавіруса, попутно звинувативши їх у заниженні даних по захворюваності Covid-19 майже в три рази.

Загалом, у наявності демарші муніципальних і регіональних властей, спрямовані знизу вгору.

Від Чувашії до Сафронова

Ще одним проявом зростаючої нелояльності регіональних еліт став судовий позов до президента Росії, поданий колишнім губернатором Чувашії Михайлом Ігнатьєвим (який нещодавно помер), в якому він оскаржував своє звільнення. Ця історія, як зазначив Владислав Гирман, цікаво корелює з даними соцопитування, проведеного "Левада-Центром", згідно з яким рейтинг Путіна вперше за 20 років опустився нижче, ніж у губернаторів.

В цілому, можна говорити про комплексний характер кризи російської влади. Загострення протиріч між центром і керівництвом регіонів поєднується в ній з невдоволенням місцевої влади як регіональними, так і центром. Все це відбувається на тлі стихійного невдоволення станом справ в цілому, причому як в російському суспільстві, так і всередині чиновницької корпорації.

Яскравим проявом цієї складної кризи, крім "бунту регіонів", що набирає обертів, стала справа колишнього журналіста, а нині радника керівника "Роскосмосу" Івана Сафронова, нещодавно заарештованого за підозрою в державній зраді. На його захист встали не тільки ліберальні журналісти, але і цілком системні, і, незмінно, до недавнього часу, лояльні владі фігури, такі, приміром, як голова RT Маргарита Симоньян.

З одного боку, така реакція пояснюється тим, що Іван Сафронов ніколи не був опозиційним журналістом — навпаки, він незмінно виступав як переконаний лоялист. Згідно характеристиці, даній Сафронову журналістом Андрієм Козенком, він був патріотом до скреготу в зубах", а "читати його твіттер в 2014-му було досить нестерпно". Журналіст Михайло Зигар і зовсім додає, що і Іван, і його батько "любили і люблять батьківщину і, – як не дивно – вітчизняний ВПК. І щиро за нього переживають".

Залишимо в стороні моральну оцінку переживань за російський ВПК на тлі агресивних воєн, які Росія веде вже не перший рік, у тому числі проти найближчих сусідів. Звернемо увагу на інший факт: у випадку як з Фургалом, так і з Сафроновим цілий ряд аж ніяк не опальних, а, навпаки, цілком успішних представників системи російської влади не побоялися заступитися за близьких їм за духом людей. У цього явища, притому не одиничного і ще недавно — абсолютно неможливого, є кілька пояснень.

Падіння рейтингу Путіна

Насправді зниження рейтингу російського президента почалося задовго до пандемії коронавіруса — як мінімум з 2018 р., відразу після схвалення їм вкрай непопулярної пенсійної реформи. При цьому процес падіння придбав затяжний характер, і якщо на початку 2019 р. довіру Володимиру Путіну висловлювали лише 33% опитаних, то в кінці травня 2019 р. рейтинг російського лідера знову обновив історичний мінімум і зменшився до 31,7 відсотка. У січні поточного року лише 27% опитаних виявили бажання бачити Путіна президентом після 2024 р., а в квітні, на тлі пандемії коронавіруса і пов'язаних з нею кризових явищ, рівень симпатії громадян до нього продовжив знижуватися. Це, до речі, багато говорить про справжній рівень схвалення путінських поправок до конституції.

При цьому ряд соціологів відзначають, що навіть ті поправки, які на перший погляд виглядають нешкідливими і соціально орієнтованими, негативно позначаться на становищі населення Росії. Так, соціолог, доцент Вищої школи економіки в Санкт-Петербурзі Елла Панеях зазначає, що норма про відповідальність держави за дітей, які залишилися без нагляду, може обернутися зловживаннями з боку органів опіки у політичних цілях, а положення про індексацію пенсій може фактично закріпити їх на мінімальній позначці.

Головним негативним наслідком введення в дію конституційних поправок соціолог називає злам усієї системи виборів, "які тепер не будуть мати практично ніякої легітимності", причому в очах "не якоїсь опозиційної меншини", а всього активного населення країни. Факт залякувань в ході голосування і примусу до голосування на робочому місці, за її словами, посилить розбіжності між людьми, що похитне і без того крихкий соціальний світ.

"Ці події збільшують градус невдоволення, але не протестний потенціал як такий. Але потім це виразиться в якихось протестних діях. Думаю, що у них з'являться якісь нові форми", – вважає експерт.

Показово, що факт розколу в суспільстві підтверджують і прокремлівські джерела. Так, політтехнолог "Єдиної Росії" Костянтин Калачов відзначає вкрай високу поляризацію російського суспільства і передбачає великий соціальний вибух через пару років. І навіть проурядовий Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦВГД), чиї дані зазвичай серйозно розходяться з інформацією незалежних соціологічних центрів, визнає, що 71% молоді у віці від 18 до 24 років дивляться в майбутнє без оптимізму і вважають, що важкі часи ще попереду.

Недовіра до опозиції

Ще одним важливим фактором, що визначає характер зростаючого невдоволення, стала відсутність легітимних в очах населення лідерів протесту і загальна недовіра до опозиції, викликана багато в чому штучними причинами. Справа в тому, що протягом останніх 10-15 років і Кремль, і російські спецслужби планомірно займалися як зачисткою опозиційного поля, так і дискредитацією та маргіналізацією ліберальної опозиції, яка сприймається спадкоємцями радянського КДБ як найнебезпечніша і ідеологічно чужа їм політична сила. І, треба сказати, що з поставленим завданням "правнуки Дзержинського" впоралися досить успішно.

Для цього ними, з одного боку, активно застосовувалися заходи, спрямовані на розкладання і роз'єднання всіх опозиційних угруповань: репресії, наповнення їхніх рядів інформаторами і провокаторами, постійне акцентування уваги на чвари в лавах опозиціонерів, викликаних як об'єктивними ідеологічними причинами, так і природними конфліктами суб'єктивного спрямування. Зрозуміло, наявність таких конфліктів ще не означає, що опозиція морально гірша за владу, якій вона намагається протистояти. Корупція, зведення рахунків і інтриги в боротьбі з конкурентами за тепле і прибуткове місце – основа мафіозно-чекістської системи, створеної в сьогоднішній Росії. Але розборки всередині правлячої еліти, зазвичай приховані в рамках системи від сторонніх очей, в той час як опозиція, як мінімум в останні десять років, знаходиться під пильною увагою спецслужб і пропагандистських ЗМІ.

Крім того, дискредитації були піддані не тільки окремі особистості і протестні рухи в цілому, але і самі терміни "лібералізм" і "демократія". Протягом багатьох років пропаганда закріплювала за ними настільки яскраво виражений ряд негативних асоціацій, що сьогодні вони вже не викликають у більшості населення нічого, крім фобій. При цьому більшість опозиційних активістів занадто пізно помітили ці негативні зміни і виявились не готові що-небудь їм протиставити. У підсумку російська опозиція, яка далеко не відразу усвідомила необхідність говорити про соціальні проблеми, надійно загнана в кліше зневажливій по відношенню до неї риторики, вкрай роз'єднана і морально небездоганна, стала зручним об'єктом для дискредитації в режимі нон-стоп.

"Дике задзеркалля"

Крім негативізації понятійного апарату, пов'язаного з опозиційним рухом, Кремль досяг успіху і в розвінчанні демократичних цінностей як таких, переконавши більшість росіян в тому, що всі без винятку політики "брешуть і крадуть", з тією лише різницею, що опозиціонери роблять це "за наказом заокеанських господарів". У цьому зв'язку показово те, як кремлівські пропагандисти дзеркально копіюють методи своїх опонентів, тим самим завдаючи удар по самим дієвим стратегіям опозиції: викритті брехні та корупції.

Приміром, один з найближчих співробітників Євгена Пригожина, голова комісії з ЗМІ Громадської палати Росії Олександр Малькевич вже кілька місяців веде в російських ЗМІ широку кампанію "по боротьбі з фейками". До речі, саме Малькевич в свій час очолював сайт USA Really – дочірню структуру пригожинського "Федерального агентства новин", більше відомого як офіційний медіа-ресурс генератора кремлівських фейків – пригожинської "фабрики тролів".

Свою діяльність Малькевич почав з запуску сайту "по боротьбі з фейками про коронавірус", фактично скопіювавши ідею українського проекту "Стопфейк". Крім необхідних в умовах пандемії розвінчувань конспірологічних теорій про "чипізацію", "громадські" з сайту Малькевича оголошували фейками дані про реальні вогнища зараження і про закриття лікарень. Слідом за цим окрилений першим успіхом Малькевич запустив ініціативу по викриттю "фейків про поправки в Конституцію", тавруючи в соціальних мережах будь-які нібито виявлені факти шахрайства при голосуванні.

При цьому "викривачі" не надто переймаються наданням доказів своїх висновків, справедливо вважаючи, що більшість читачів не стануть прискіпливо перевіряти злиту їм інформацію. В результаті таких зусиль у значної частини російського суспільства було створене враження, що об'єктивної істини не існує зовсім, а інформаційний простір являє собою "дике задзеркалля", наповнене вимислами. За таким же принципом були ініційовані і кримінальні справи проти Фонду боротьби з корупцією Олексія Навального, покликані дискредитувати саму ідею такої боротьби.

На тлі негативізації демократії і лібералізму культ Сталіна і радянського минулого, створений Путіним для легітимізації його власного правління і насаджуваний роками, придбав протестний відтінок, заповнивши собою нішу уявлень про бажане майбутнє для значної кількості росіян. Все більше людей, які сприймають на віру ідеалізовані образи минулої епохи і бачать розрив між ними і реальною поведінкою сучасних російських еліт, пов'язують свої надії з відродженням сталінізму як влади "твердої руки" і "порядку". Їх захоплення цими образами створює надійне соціальне щеплення від підтримки ними ліберальних опозиціонерів.

Стихійний протест

Під впливом усіх перелічених факторів більшість людей просто не бачить в Росії політичних лідерів, які виражають їхні інтереси. Однак відсутність структурованої опозиції, що Кремль завжди вважав однією з головних своїх перемог, на практиці може обернутися серйозною уразливістю для існуючої системи влади. Як справедливо зазначав російський журналіст і публіцист Олександр Невзоров, опозиційність набуває сьогодні стихійний і некерований характер, а "будь-яка людина, яка спробувала хоч трохи мислити, переходить в розряд протестников".

Але діяльність таких "протестников" непередбачувана. У них немає єдиного організаційного центру, на який можна було б впливати, і тому процеси, які йдуть в їх середовищі, силу їх абсолютно стихійного характеру практично неможливо поставити під контроль. Протести в Хабаровську яскраво продемонстрували цю тенденцію: сплеск невдоволення виявився несподіваним для влади, а мітинги не мали яскраво виражених лідерів і не були пов'язані з акціями російської позасистемної опозиції.

Другим результатом стихійності невдоволення стають прояви нелояльності всередині самої системи, про що вже говорилося вище. В результаті рано чи пізно ситуація в Росії прийде до того, що система влади, побудована на принципах "ручного управління" і переповнена "латентними дисидентами", вже не зможе функціонувати, як раніше. У той же час параноя Кремля, спрямована на виявлення цих дисидентів і "зрадників", буде посилюватися, а тому історії, подібні справі Сафронова, будуть траплятися все частіше. У свою чергу, атмосфера страху та невпевненості в завтрашньому дні, що поширилася навіть на ревних лоялістів, буде ще більше піднімати градус невдоволення всередині системи. Звичайно, в залежності від зовнішніх умов і від кількості помилок російської влади ці процеси можуть прискорюватися або сповільнюватися. Але навіть при порівняно повільній деградації системи влади вони вже неминуче будуть йти, і до них в будь-якому випадку слід готуватися заздалегідь.