Курт всемогутній. Розлучення дочки Путіна, і при чому тут Волкер
Наступну зустріч Волкер—Сурков цілком можна заздалегідь назвати нудно-календарною. Незважаючи на те, що хмара над американо-російськими відносинами (якщо це можна назвати "відносинами") продовжує збільшуватися в розмірах чинності очікування ясності зі "списком Путіна" - підставою для нового раунду санкцій - може підштовхнути Кремль на передачу якихось неформальних пропозицій, перспектива прориву на українському напрямку мінімальна. У першу чергу тому, що загублено саме уявлення про те, у чому такий прорив може складатися.
Майже сповнене бажання
Очевидно, по-перше, що до квітня, коли завершиться драма президентських "виборів", Кремль не зможе піти на будь-які кроки, які можуть бути витлумачені як поступки, виходячи з методу "допінгу перемог", за допомогою якого він вже чотири роки керує подмандатным населенням.
По-друге, приблизно до того ж часу стане зрозумілою конфігурація німецького кабінету, а Берлін сьогодні є практично єдиною європейською столицею, з якою у Москви є якась загальна майданчик для переговорів. У тому сенсі, що Росія намагається включити постачання свого газу по будові з перервами газопроводу СП-2 в який-небудь більш широкий пакет домовленостей.
Але спілкуватися з цього приводу з Волкером безглуздо, особливо враховуючи явну установку всієї американської дипломатії на протидію проекту "Північного потоку-2". Причому, що важливо, Вашингтон мотивований в даному випадку зовсім не страхами і обуренням держав Центрально-Східної Європи, а власними бізнесовими інтересами, що складаються у витісненні РФ з європейського ринку газу - з одного боку, а з іншого - приковывании РФ до української труби.
Примітно в цьому контексті, що нова зустріч посланця Курта Волкера і знаходиться під дією американських і європейських санкцій Владислава Суркова відбудеться в Дубаї. Вибір місця, ймовірно, був за американською стороною. Минулого разу це був Белград, але тепер навіть зустріч в Белграді звучала б насмішкою - після прозвучав рішення ЄС інтегрувати Сербію. Між тим Об'єднані Арабські Емірати - не тільки вірний союзник США, конкурент Росії на світовому нафтовому ринку, але і ключовий учасник блокади Катару, який намагався знайти в особі Росії союзника, але тепер чітко орієнтувався на Туреччину. Іншими словами, послідовно третирувана порозумнівши Заходом Росія з будь-якої точки зору (крім однієї) виступає в ролі прохача, який готовий зустрічатися з об'єктом свого корисливого жадання буквально де завгодно (невдалі маневри російської делегації на форумі в Давосі тільки підсилюють це враження).
Згадана "крім одна" точка зору полягає в тому, що - як того і хотіла Москва, США начебто говорять з нею про українському питанні прямо. Причому досить дисципліновано - раз у квартал, а то й раз на два місяці.
Не сверблять під вухом європейці, яких Кремль все одно вважає "підстилками" Америки, не дратують все ще не куплені до кінця представники бюрократії різноманітних західних і не дуже міжнародних організацій, чия роль на переговорах усіх чотирьох років була не вагоміше ролі меблів.
Припав пилом план Мореля
Але за ті кілька місяців, що американо-російський "діалог" з питання українсько-російського врегулювання знаходиться в руках Волкера, ми забули про перше, друге і третє "плани Мореля", перестали писати куди-небудь свої пропозиції Віктор Пінчук та Андрій Артеменко, і крім Зігмара Габріеля ніхто не озвучував проектів поетапних поступок.
Ні, звичайно, є ще формальний бос Волкера Рекс Тіллерсон, який ні-ні та й підпустить щось з старого темника про бажання співпрацювати з РФ з окремих питань. Однак можна помітити, що і "альтернативної" лінії американо-російський діалог, виключно з вини Москви деградує. Дональд Трамп, оточений правильними радниками, все різкіше реагує на порушення Росією режиму санкцій відносно КНДР, а розвал Кремлем старовинних угод з регулювання озброєнь президент США із задоволенням використовує для стимулювання американського ВПК.
Сирія взагалі випала з простору спілкування між Вашингтоном і Москвою - з цього приводу американці працюють з Туреччиною, Іраном, з Йорданією, курдами, залежним урядом в Багдаді, Ізраїлем, Саудівською Аравією, ким завгодно, але не з росіянами. Виходить, що США методично витісняють Путіна у вузьку колію українського питання - і поки не зламають його тут, розширювати формат відносин не мають наміру. При цьому Вашингтон не називає мінський чи, нормандський чи, напівзабутий женевський чи формати - марними. Нехай, так би мовити, будуть. Хіба вони комусь заважають?
Паралельно Київ не без схвалення - треба розуміти - округу Колумбія, контрольовано підвищив ставки в переговорному процесі, прийнявши закон про деокупації. А обійти Волкера - притому що в малолюдному на верхніх поверхах Держдепі він сьогодні навіть чисто формально відіграє одну з ключових ролей - Росія не може, сама погодившись на такий формат. Тому Путіну не вдається навіть поговорити з Трампом про Україну поверх українських голів. Термін "договірняк" теж зблід до певних контурів - США перестали шукати компроміс (вдалося в МОК зламати раніше подыгрывавшего Москві Томаса Баха).
Курт уповноважений передати
Сам же Волкер їздить на зустрічі з Сурковим через Київ. На цей раз він везе в Дубай такий же чіткий і непоступливий алгоритм, як раніше - в Белград. Так, у коментарі DW спецпредставник США заявив, що США прийняли рішення про постачання Україні протитанкових комплексів Javelin внаслідок відмови РФ сприяти припиненню конфлікту на сході України. "Ці кроки США стали наслідком відмови Росії вжити заходів для припинення військового конфлікту і підтримати резолюцію про встановлення миру. Якщо чесно, це велике розчарування", - сказав Волкер. "При відсутності прогресу в переговорах вкрай важливо усвідомлювати, що Україні необхідно бути успішною країною. У неї є право захищатися, вона - частина міжнародного співтовариства, і ми будемо це підтримувати", - додав він.
Спецпредставник США також зазначив, що вже провів дві зустрічі з помічником президента РФ Владиславом Сурковим - в серпні і на початку жовтня 2017 року - які були позитивними і мали установчий характер". "Ще раз ми зустрілися в листопаді, і було очевидно, що Росія дала задній хід. У грудні ми зробили зняття обмежень на надання військової допомоги Україні", - розповів Волкер. Мова, зокрема, йшла про плани розміщення миротворців - і, як завжди, виявилося, що уявлення про мандат і локації потенційних миротворців у США і Росії розходяться діаметрально. Тому США підняли ставки - а РФ на симетричні дії вже не здатна.
Загалом, дозвіл поставити Україні 210 протитанкових ракет і 35 пускових установок на суму $47 млн є. При цьому зрозуміло, що це тільки початок, і впертість Кремля буде тепер зустрічати, може і нечасті, але схожі відповіді (причому не тільки в Україні).
Сам же Трамп максимально обмежений у своїх можливостях хоч якось потрафити Путіну - як мінімум в поточному році, оскільки Росія (вона так довго цього домагалася) перетворилася у фактор американської внутрішньої політики, а в листопаді нинішнього року відбудуться проміжні вибори. Президент США, зауважимо, може змінювати свої позиції на яку завгодно тему (так, мріючи зруйнувати НАФТА, він раптово повернувся до теми торгового угоди на Тихому океані, обнадіяв Великобританію перспективою можливого двосторонньої угоди, готовий до компромісу щодо дітям нелегальних іммігрантів)... Крім однієї - російської.
Росія сама загнала себе в цю пастку, причому її стан погіршується - про це свідчить і відмова італійської Eni від буріння в Чорному морі, і продаж чергового пакету акцій "Роснефти" китайцям (в очах Трампа - це натуральне злочин), гарячковий розлучення Кирила Шамалова з Катериною Тихонової, яку вважають дочкою Путіна. Адже італійці йдуть на такий крок, відкрито заявивши, що бояться американських репресій, "Роснефть" Путін був би радий продати західним "партнерам", але вона їм не потрібна (та й дуже токсична), а розлучення путінських родичів явно пов'язаний з необхідністю переховати капітали, зав'язані на американські банки. Всі ці події пов'язані між собою, і якийсь пакет неформальних загроз Курт Волкер обов'язково пред'явить Владиславу Суркову в Дубаї, коли вони залишаться тет-а-тет.
Всі формати гарні
Самій Україні нинішній розклад швидше вигідний, ніж ні.
По-перше, плани російського наступу залишилися в минулому - як мінімум до закінчення футбольної першості (щоправда, участь у ньому самої Росії під питанням, та й невідомо, як складеться ситуація з організацією чемпіонату). Але навіть без цього - США міцно затисли РФ, причому з кількох сторін: залякуванням російської еліти "списком Путіна", поставками Україні сучасних озброєнь, відмовою від діалогу по Сирії, реєстрацією порушень в корейському питанні.
По-друге, Україна все від неї залежало давно виконала. Мінський формат годиться для обміну заручниками, нормандський - ще невідомо, коли дозріє (втім, неформально в цьому форматі можна поспілкуватись і у Давосі - правда, без Путіна, але кому він потрібен?). Женевський формат, з участю США - обережно лобіюється Польщею, яка і сама б хотіла в нього потрапити. Але всі ці підкопи розбиваються про Курта Волкера, ясно зайняв проукраїнську позицію - і ниття Росії, яка сама вимагала, щоб з нею розмовляла наддержава, давно виглядає лицемірно-анекдотично (як заборона комедії "Смерть Сталіна").
По-третє, незважаючи на повільну - як українська революція 2013-14 рр. - повзучу дестабілізацію російської економічної, політичного і суспільного життя, для Києва очевидно, що проблема окупованих територій перетворилася на середньострокову. А раз так, то не варто погоджуватися - ні в якій мірі - що це проблема українська. Це проблема окупанта: корумпованої країни і слабкою, з якою давно б розправилися, якби не радянські ядерні бомби і проникнення її мафіозних структур в сам Захід.
Другу проблему - так сказати, в тилу місії Волкера - західні країни почали, набираючи темп, вирішувати. Перша - рішення не має, але і поступово втрачає своє значення. Новий прісноводний криза в Криму показує, що зміни в позитивну для України бік продовжуються - не миттям, так катанням. А можливості змінити тренд, що веде до підсумкової поразки, у Москви продовжують скорочуватися.
Так що якщо єдиним рішенням, яке буде прийнято в Дубаї, стане проведення нової зустрічі де-небудь в Пхенчхані, то і це можна розцінювати як гарну новину. Протягом року в Мінську, Берліні або Женеві (та й Астану чому б не додати - після того як Назарбаєв "порішав" свої питання у Вашингтоні і резерви Казахстану були чудесним чином розморожені за рішенням окружного суду Амстердама) РФ будуть картати за відмову від плану з введення миротворців і відсутність працюючого перемир'я...
Можливо, після "виборів" Путін змінить Суркова на якогось Сергія Рябкова (нині заступник міністра закордонних справ), який принаймні зможе зустрічатися з Волкером в Європі. Але врешті-решт прийде момент, коли Москві стане вже не до діалогу з Донбасу і навіть не до дискусії з Криму. Тоді і завершиться місія Курта Волкера - якщо, звісно, до того часу він сам не займе в американській адміністрації більш високий пост.
