Неглибоке заморожування. Хто і чому гальмує поновлення допомоги Україні
Закон, що забуксував у Конгресі, про надання військової допомоги Україні, Ізраїлю і Тайваню вже третій місяць викликає захоплену істерику у російських пропагандистів, які передрікають Україні крах. Але чи це так? Наскільки велика реальна небезпека, і що ми можемо зробити у відповідь?
Візит до США Володимира Зеленського, під час якого він, серед іншого, виступив у Конгресі, є спробою розблокувати американську допомогу. Наскільки ця спроба буде успішною, стане ясно найближчими днями. Але можливості України впливати на ситуацію досить обмежені, оскільки причини призупинення фінансування мають із боку США суто внутрішньополітичний характер.
Президент Джо Байден подав Конгресу запит на додаткові витрати у розмірі 106 мільярдів доларів після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня. Понад половину грошей у запропонованому пакеті було призначено для допомоги Україні. Але дебати навколо схвалення цього запиту зайшли в глухий кут через зустрічні вимоги республіканців щодо посилення міграційної політики на мексиканському кордоні.
Допомога союзникам та проблеми з мігрантами
Прямого зв'язку між ними немає, і ув'язування військової допомоги та міграційної політики в єдиний пакет для обговорення, по суті, є формою шантажу з боку Республіканської партії. Але для такої поведінки у республіканців, як і для відчайдушного опору у демократів, є серйозні причини. Обидві партії виявилися заручниками виборів 2024 року, і бюджетного дефіциту, що зростає, змушує піднімати поріг держборгу США, що веде до катастрофічного зростання витрат на його обслуговування.
Типовий електорат демократів включає недавніх мігрантів, залежних від різних соціальних програм, що просуваються переважно Демократичною партією. При цьому в ряді штатів особам без громадянства вже зараз дозволяється брати участь у виборах на місцевому рівні.
У свою чергу, типовий електорат республіканців, хоч і дещо розмитий останнім часом, здебільшого не користується соціальними програмами, які залучають недавніх емігрантів. Республіканська електоральна база складається в основному з робітничого класу та пенсіонерів і критично залежить від пенсійних програм.
Але економічна ситуація потребує коригування масиву соціальної допомоги у бік урізання. Після тривалого періоду, протягом якого низькі відсоткові ставки дозволяли уряду позичати за допомогою емісії облігацій, трильйони доларів, не збільшуючи при цьому до непомірної величини витрати на обслуговування держборгу, відсоткова ставка за 10-річними облігаціями досягла 4,5%. Це перетворює виплати за боргами на еквівалент другого Міністерства оборони. І пенсійні програми, які підтримують республіканці, дедалі жорсткіше конкурують із соціальними програмами для нових громадян США та мігрантів, що просуваються демократами.
Така конкуренція породжує конфлікт електоральних інтересів двох партій напередодні президентських виборів, і ця ситуація справді є небезпечною для України. Вона тим паче небезпечна, що альтернативних варіантів фінансування, які можуть обійти вето Конгресу, зараз практично немає. Програма ленд-лізу, яка так і не заробила через непотрібність, вже закінчилася, і потребує відновлення на 2024 рік. Підтримка лише з боку ЄС, без участі США, була б можлива протягом приблизно півроку – але й вона під питанням через обструкціоністську позицію Угорщини, а також, з великою ймовірністю, і Австрії. Створення коаліції лише з-поміж країн, що підтримують Україну, на базі того ж таки Рамштайна, впирається в обмежені можливості європейського ОПК та в економічні проблеми Європи, багато в чому подібні до американських. Все це збіглося з накопиченням на Заході, і, особливо, у США, низки претензій до України, певною мірою обґрунтованих.
У свою чергу, у Кремлі, бачачи складну ситуацію, що виникла у зв'язку із зниженням потоку західної допомоги, посилюють тиск на Україну всіма можливими способами, відверто граючи ва-банк. До цього Москву спонукають і "вибори Путіна", що наближаються, у березні наступного року, до яких Кремлю потрібно пред'явити росіянам хоч якісь успіхи. Крім того, навіть у разі успішного подолання опору республіканців у Конгресі та досягнення компромісу між партіями, розміри допомоги Україні неминуче будуть урізані, просто за логікою передвиборчої конкуренції.
Все це, разом узяте, веде до того, що 2024 рік, навіть за найкращого для України сценарію з-поміж можливих, стане для нас роком глухої оборони. Контроль за цільовим використанням західної допомоги буде суворішим, а поради щодо дій України на полі бою набудуть більш обов'язкового характеру. При цьому, щонайменше, до березневих виборів до РФ, а, можливо, і до президентських у США, Росія використовуватиме всі наявні кошти для прориву української оборони "тут і зараз", абсолютно не зважаючи ні на великі втрати, ні з віддаленими наслідками цих рішень. У Кремлі розуміють, що другого шансу добити Україну вони швидше за все вже не отримають. Тиск на нас включатиме не лише фронтові операції, а й інформаційні диверсії, кібервійну, а також спроби розгойдування України зсередини. Особливо жорстким російським атакам будуть зазнавати, і, власне, вже зазнають мобілізаційних заходів. Іншими словами, найближчі півроку стануть, мабуть, найскладнішим періодом війни. Можливо, навіть складнішим, ніж її початковий етап.
Саме це, наскільки можна судити, і доводили до президента Зеленського під час його візиту до Вашингтона.
На що чекати від Вашингтона
І все ж таки – коли буде подолано вето Конгресу? І які наші перспективи надалі?
На жаль, жодних гарантій щодо відновлення фінансування дати неможливо. Ситуація справді дуже і дуже серйозна. Як показує історичний досвід, внутрішні проблеми США завжди переважають над зовнішньополітичними. Так, ленд-ліз у роки Другої Світової війни запрацював на повну силу тільки після удару по Перл Харбору в грудні 1941, хоча закон про нього було прийнято ще в березні.
На нашу користь працює той факт, що більшість громадян США таки підтримують опір агресивним планам Росії, в якій на Заході все виразніше бачать реінкарнацію Третього Рейху. З електоральної точки зору республіканцям невигідно "упустити" Україну в обставинах, коли це може бути поставлено їм у провину, і, компроміс, швидше за все, буде знайдено. Хоча у лавах GOP і є політики, які виступають за обмін України на інші домовленості з Москвою, але групи їх підтримки таки становлять меншість.
Водночас подолання вето Конгресу закриє питання про отримання допомоги з боку США лише на 2024 рік. А можлива перемога Трампа на виборах наприкінці 2024 може означати кінець американської допомоги Україні в 2025, хоча це і не обов'язково.
Наразі Трамп уникає докладного коментування своїх дій на російсько-українському напрямку у разі повернення до Білого дому. Він обмежується лише обіцянками закрити проблему війни в Україні протягом кількох діб. Те, які саме дії він вдасться, залишається фактором невизначеності. І справа тут не в тому, що Трамп є нерозв'язною загадкою, а все в тому ж пріоритеті внутрішніх проблем США над зовнішніми, традиційно більш вираженими в політиці республіканських адміністрацій порівняно з демократичними. Це означає, що за певних умов Трамп може навіть збільшити допомогу Україні та посилити ставлення до Росії. Але, може, і, навпаки, піти на компроміс із Москвою за наш рахунок. У цьому випадку ми опинимося перед загрозою примусу до здачі Криму та чотирьох областей, які Росія вже оголосила частиною своєї території. Потім, ймовірно, на кілька років настане тендітний світ, після чого Москва спробує добити Україну вже остаточно, спровокувавши на всій її ще неокупованій території громадянську війну. За цим послідує нова інтервенція, окупація та штучний голод у поєднанні з репресіями для повного придушення українського опору. Загалом йдеться про повторення сценарію окупації та насильницької радизації України у 1918-40 роках. Цей план вже відкрито обговорюється в російських пабликах, з підрахунком того, скільки мільйонів українців доведеться витіснити на еміграцію, а скільки знищити.
У цій вкрай непростій для нас ситуації ми можемо парирувати погрози єдиним способом: створюючи і нарощуючи власну військову промисловість. Про це говорять на Банковій, і з цим погоджуються наші західні союзники. Вони готові допомогти нам і в цьому питанні, у вигляді недержавного інвестування.
В обговореннях такого роду багато деталей не можуть бути озвучені вголос, потрапляючи в область sapienti sat. До них входить і пошук союзників, а також інвесторів, які не входять до числа великих західних країн, але одночасно наражаються на небезпеку стати, нарівні з нами, жертвами агресії з боку однієї з країн антиліберального блоку, що є новим виданням Осі часів Другої світової, складі Росії, Ірану, КНДР та КНР. Таких, які перебувають під загрозою країн за межами Європи, видно щонайменше три: це Південна Корея, Китайська Республіка та Ізраїль. Плюс до цього, як мінімум, у великій небезпеці відчувають себе і чотири члени НАТО та ЄС: Польща та три країни Балтії. Плюс, у перспективі, до цього списку може увійти й Індія, що має хронічні проблеми з Китаєм, і поступово віддаляється від Росії. Активна діяльність з організації технічної та фінансової кооперації серед цих країн для спільного виробництва озброєнь на різних майданчиках є досить перспективною.
Щоправда, Ізраїль, який традиційно уникає союзних відносин із взаємними зобов'язаннями з ким би там не було, тісно інтегрував свій ВПК з американським, і отримав від Вашингтона гарантії безпеки, швидше за все, і далі торпедуватиме всі наші спроби збройового діалогу з ним, воліючи тримати широко відкриті двері для переговорів з Путіним, здебільшого з економічних питань. Зате невизнана Китайська Республіка на Тайвані, яка потребує міжнародного визнання, і виходу на європейський ринок через країну, що її визнала, і одночасно має значний науково-технічний і фінансовий потенціал, у такій кооперації виглядає дуже перспективно.З урахуванням повної безперспективності, і, більше того, крайньої токсичності для України будь-яких відносин з неомаоїстською КНР, яка посіла проросійську позицію, пропозиція співпраці, зроблена Тайбею, аж до готовності повномасштабного дипломатичного визнання Тайваню, є досить перспективним кроком. При цьому побоювання, що Пекін у відповідь збільшить підтримку Росії, яку він зараз забезпечує, здебільшого, через Аліекспрес, або через треті країни, позбавлені підстав. Пекін поводиться так стримано зовсім не у відповідь на стриманість України, а побоюючись подальшого погіршення відносин із США.
Інше питання, що зближення з Тайванем можливе лише на основі нашої власної політичної волі: ні порад такого роду, ні навіть натяку, що заохочує нас на цей крок, Захід нам не дасть. Втім, це зовсім не означає, що США та ЄС були б проти такої ініціативи, виявленої з нашого боку.
