Корупційно-пропагандистська ППО. Для чого в Москві розгорнули зенітні комплекси

Розгортання систем ППО біля російських "центрів ухвалення рішень" триває. За повідомленнями російських ЗМІ, резиденцію Владіміра Путіна в районі Валдая (це Новгородська область) віднині прикриває комплекс "Панцир-С1". Раніше аналогічні системи розмістили на даху будівлі Міннападу РФ на Фрунзенській набережній, на даху бізнесцентру в Тетеринському перевулку, що в кількох кілометрах від Кремля, та на будівлі типографії Ситіна неподалік від будівлі уряду РФ. Ажіотаж у соцмережах з цього приводу триває ще з 19 січня, коли з'явились перші повідомлення про розміщення ракетно-гарматних комплексів на дахах висоток.

Ще раніше – 6 січня – в мережу потрапило відео, на якому було зафіксовано "Панцир-С1", розміщений, як стверджував автор, у Заріччі, в Одінцово, що в 10 км від резиденції Путіна в Ново-Огарьово.

Тим часом на дослідних полях Тимірязевської академії розмістилась система С-400. Ще одну розгорнули в багатостраждальному нацпарку "Лосиний острів".

Найприємніша для українців версія цих дій зводиться до фрази "Брали Київ за три дні, а тепер доводиться захищати Москву". Проте будьмо відверті: ані зараз, ані в найближчій перспективі ЗСУ не можуть завдати масованих повітряних ударів по російській столиці. Удари по базі стратегічної авіації Енгельс продемонстрували, що розвідники-мішені Ту-141 "Стриж", які за радянських часів випускав Харків, цілком годяться для "перепилювання" в ударні дрони-камікадзе. А їхня дальність – до 1000 км – дозволяє відправляти подарунки не лише в Саратов, до якого від того-таки Харкова 500 км, але й у Білокам'яну, до якої 630 км. Однак інтенсивність використання цієї зброї змушує зробити висновок, що її бережуть. І якщо результат її застосування проти російських бомбардувальників змусив ворога їх передислоковувати й розосереджувати, то яким може бути результат удару по Москві? Окрім моральної сатисфакції, звісно. В кращому разі попсується будівля на Фрунзенській. Або Путіну доведеться терміново шукати носія другої валізи для самодержавного лайна. В гіршому ж – якщо дасть збій система наведення – загинуть "ні в чому не повинні громадяни". Ми, звісно, знаємо, що в Росії "ні в чому не повинні" хіба немовлята, а громадяни там відсутні як вид, але картинка на телебаченні вийде для нас погана: мовляв, українці з росіянами одне одного варті, і подібна вендета за, приміром (та, звісно, не лише) Дніпро – річ усе-таки варварська. Це цілком може гукнутись на прагненні союзників помагати Україні зброєю.

Ці викладки, звісно, не становлять для Кремля жодної таємниці. Відтак річ в іншому. І знов-таки, навряд у другій улюбленій нашій версії: мовляв, Путін шалено боїться. Тобто, він, цілком імовірно, і справді перелякався, і, вірогідно, цей переляк усіляко посилює його оточення, намагаючись отримати сякі-такі переваги в гризні за вплив на бункерного упирятора. Однак куди важливішим тут є розрахунок. Ще коли постало питання відлову 300 тис. (офіційно) рекрутів, російське керівництво зіткнулось із проблемою мотивації – і чмобіків, і суспільства в цілому. Відтоді чи не головною задачею, яка стоїть перед кремлівською пропагандистською машиною, задачею, яку вона не може вирішити більш-менш ефективно, є мобілізація. Не та, яка "часткова – а мобілізація суспільства в цілому. Тобто, згуртування заради спільної – визначеної вождем – мети.

Простіше кажучи, керівництву Росії потрібен робочий наратив "Великої Вітчизняної Війни". Що характерно, він йому потрібен завжди, коли війна загарбницька починає йти не так. Це траплялося вже тричі: за Олександра І, за Миколи ІІ, за Йосипа Сталіна. І тричі сяк-так спрацьовувало. Але жоден з них не потрапляв у власну філологічну пастку, адже "військова спецоперація" ніяк не може бути "великою вітчизняною". І це сильно обмежує можливості традиційних засобів пропаганди, відтак директивне формування цього наративу доводиться змінювати "нативним".

До того ж, соцопитування демонструють: навіть серед відбитих "ватників" більшість готова йти воювати лише за умови безпосередньої загрози вітчизні. Тож ракетний удар по столиці тут був би дуже доречним – а як його нема, то підготовка до захисту "Пєрвопрєстольной" (математика в росіян завжди була державною проблемою) теж згодиться: це ж дуже наочне свідчення того, що "Родіна в опасності". Особливо якщо розміщувати зенітні комплекси в добре видимих локаціях, серед білого дня, та ще й приправляти це дійство відповідними коментарями на кшталт "керівництво держави вживає всіх необхідних засобів для захисту населення".

Втім, є в цій виставі й другий сюжет. Він стосується Лосиного острова. Цей лісовий масив у межах Москви має статус національного парку й заповідника, однак уже понад десяток років довкола нього йдуть баталії між захисниками природи та забудовниками. Які (хто б міг подумати!) постійно "відгризали" шматки охоронюваної зони під нові житлові масиви. В березні 2019 тодішній прем'єр Дмитро Мєдвєдєв взагалі заявив, що кордони лісопарку буде змінено, бо через нього пройде траса-дублер Щьолковського шосе, яке потребує модернізації. Цього так і не зробили, але натомість виникли нові проекти дерибану – які теж стопорилися на різних стадіях. Та прийшло Міннападу – і вирубало ділянку лісу з метою захисту столиці. Але в комплексів С-400 є колеса, а оперативна обстановка може змінитись будь-якої миті. Схема як схема, цілком робоча.