Корейський сценарій для України. Чому він неможливий

Візит держсекретаря США Ентоні Блінкена до Києва запам’ятався не тільки яскравим музичним виступом у київському закладі та демонстративною відсутністю у публічній площині конкретики, а тому радше відвідини дійсно є сигналом про підтримку України. Ні, синхронно з візитом голови американської дипломатії в The New York Times з’явилася стаття, на яку варто звернути увагу.

Чому варто? Почасти через контент, а також через очевидну прив’язку тез і гіпотез зі статті до перебування держсекретаря в українській столиці.

Щодо контенту.

Автори – Девід Сеньер, Джуліан Барнс і Кім Баркер — аналізують поточне вкрай складне становище на полі бою в Україні, обумовлене наступом російських військ на Харківщині через призму причин, що призвели до нього.

По-перше, це, звісно ж, тривале зволікання Конгресу в ухваленні рішення щодо пролонгації військової підтримки Україні через деструктивну позицію низки ультраконсервативних республіканців.

Так, рішення таки було ухвалено. І до того ж тоді, коли Дональд Трамп раптом змінив риторику. Якщо вірити інформації, оприлюдненій The Sunday Times, Трамп, а з ним і його вірні соратники у Палаті Представників, змінив своє ставлення до допомоги для України через вміле маніпулюванням ним очільником МЗС Великої Британії Девідом Кемероном.

Разом з тим, в будь-якому випадку ми сьогодні платимо неймовірно високу ціну за цю багатомісячну відсутність допомоги. 

По-друге ж, автори NYT справедливо зазначають проблеми з мобілізацією в Україні і відповідним суперечливим законом, ухваленим із запізненням.

Втім ці чинники, наведені американськими журналістами, цілком очевидні. Нас радше має зацікавити висновок, до якого обережно вони підводять, а саме коли припускають ймовірність замороження війни або перемир’я, при чому за корейським сценарієм.

І тут вбачаємо повне нерозуміння як журналістами, так і їхніми джерелами в США причин, чому в Кореї це перемир’я з рештою більш-менш спрацювало; і чому аналогічна або схожа модель найімовірніше не спрацює в Україні.

Мао без Сталіна

Корейська війна – одна з найкривавіших і, водночас, найсимптоматичніших в контексті протистояння світу демократії і світу тоталітарних комуністичних режимів одразу після Другої світової війни, що не поклала край глобальній конфронтації, а стала передмовою до його подальшого посилення після розгрому Третього Райху.

Війна така ж страшна і складна, як і війна, розв’язана нині Росією проти України — з численними втратами і фронтом, який постійно рухався протягом 1950 р. то в один бік, то в інший.

Зрештою в 1952 р. склалася патова ситуація, що тривала до перемир’я у 1953 р. І зараз ми справді бачимо дві Кореї: одну з найрозвинутіших країн у світі – Південну; і еталонну відсталу диктатуру – Північну, що склала компанію РФ, Ірану та решті у новій "вісі зла".

Але ж чому тоді корейський сценарій спрацював?

Причин декілька.

Перша – у 1953 р. саме сконав радянський диктатор Йосип Сталін. В Москві розпочалася жорстока внутрішня боротьба за владу, учасники якої банально не могли більше відволікатися на геополітичні амбіції і зовнішню політику певний час. Тому радянська номенклатура потребувала перемир’я в Кореї, де Союз активно підтримував режим Кім Ір Сена і постачав йому зброю.

Друга – тріумфатор громадянської війни Мао Цзедун, в якій йому, до речі, активно допомагали вояки з Північної Кореї, і який з благословення СРСР брав участь у війні на боці Кіма, без потужностей Союзу не зміг би тягатися з багатонаціональними силами ООН. На той час військовий потенціал Китаю був ницим і повністю залежав від радянського.

Якби Мао вирішив все ж іти до кінця у Корейській війні, то зазнав би нищівної поразки. Якщо проводити аналогію з війною РФ проти України — це якби фейкові утворення "ЛДНР", най і насичені російськими окупантами, раптом лишилися без підтримки Кремля.

Ще одна важлива відмінність полягає в тому, що президент США Гаррі Трумен і його держсекретар Дін Ачесон сприйняли вторгнення до Південної Кореї як аналогію з агресію гітлерівської Німеччини, а тому почали активно діяти. І не тільки в плані військової допомоги Сеулу, але й безпесередньою участю у війні під мандатом ООН. До сил ООН приєдналися тоді не тільки США (на них приходилося близько 70%) й Південна Корея (23%), але також представники Австралії, Бельгії, Великої Британії, Греції, Ефіопії, Канади, Колумбії, Люксембургу, Нідерландів, Нової Зеландії, ПАР, Таїланду, Туреччини, Філіппін і Франції.

В Україні ж нічого подібного немає. Можливості формування миротворчої місії ООН повністю паралізовані авторитарними Росією та Китаєм.

Шпагат США

Тому натяки на корейський сценарій в нашому випадку лишаються фантазіями, обумовленими, до того ж, тим фактом, що до виборів у США лишилося менше півроку. Ця тема, як і приїзд Блінкена до Києва зараз, є насамперед елементом внутрішньої політичної гри, в межах якої також прораховуються різноманітні сценарії, зокрема й перемир’я за корейськими мотивами.

Поточна ситуація насправді більше нагадує період перед Другою світовою війною, коли за підтримки європейських важковаговиків на кшталт Британії і Франції у Східній Європі створювалися невеличкі військово-політичні альянси на кшталт Малої Антанти (Чехословацька Республіка, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенців).

Україна вже має стратегічне партнерство з Великою Британією і підписала з королівством, як із тими ж Францією та Німеччиною, угоди про безпеку. Водночас діалог із Вашингтоном щодо аналогічної угоди із США досі триває. Хоча Блінкен спрогнозував ймовірне її підписання протягом наступних кількох тижнів.

Проте зараз перемовини, вочевидь, іще не вийшли на фінішну пряму, а отже в інформаційному просторі будуть з’являтися ідеї на кшталт "корейської".

Тим часом також завважимо і черговий пакет допомоги, анонсований держсекретарем з семантичним підтекстом, наскільки він на часі і має надійти до нас максимально швидко. Іншими словами, в поточній критичній ситуації на фронті нам надається зброя для стримування Росії, однак якщо Україна не впорається, то має розглянути варіант з перемир’ям.

Примітно й те, що все це відбувається напередодні Глобальному саміту миру у Швейцарії, який вносить певний дисонанс у зовнішню політику США щодо гіпотетичних варіантів замороження війни, адже ставить руба питання ставлення Вашингтону до коаліційної підтримки цього саміту. Тим більше, що Блінкен, наприклад, не зміг підтвердити анонсовану раніше присутність на ньому президента Джо Байдена.

Тому зараз його адміністрація опинилася на неприємному шпагаті: з одного боку, вона не може не підтримати саміт і формулу миру, а з іншого — не може відкрито від нього дистанціюватися. 

Звідси, знов-таки, і зондування українського ґрунту корейським сценарієм, який, можливо, й міг би стати життєздатним, якби було виконана більшість умов української сторони і за швидкої інтеграції до НАТО, що з великою натяжкою ще можна було б назвати утішливим призом. В іншому ж разі це є просто спонуканням до перемир’я без головної гарантії безпеки – членства в НАТО, що, на відміну від інших варіантів, завадило б Росії розпочати нову повномасштабну війну після кількох років аналізу помилок і накопичення сил.