Корекція тренду. Як Джонсон у Вашингтоні пов'язаний з чистками в Україні

Колишній очільник британського уряд Борис Джонсон після чергового візиту до України, вже в якості просто друга і впливового політика, прилетів до Сполучених Штатів 31 січня. У переддень, 30 січня, у The Washington Post з’явилася його колонка, що конкретизувала мету візиту. Вона дуже проста: екс-прем’єр закликав не зволікати з військово-технічною допомогою Україні, а також прямим текстом заявив про необхідність уже зараз розпочати процес інтеграції України до НАТО.

Ці ж тези він озвучив на спільній пресконференції з послом України у США Оксаною Маркаровою в Українському домі у Вашингтоні 31 січня.

"Я раніше думав, що нам потрібно знайти спосіб запевнити безпеку України обладнанням, розвідкою, тренуваннями, щоб вони більше ніколи не могли бути атаковані. Але тепер я думаю, що досить вже двозначностей. Ми десятиліттями намагалися не мати України в НАТО, що призвело до найгіршої війни в Європі за 80 років", — поставив питання руба Джонсон.

Хоча ця зустріч і ця спільна поява із Оксаною Маркаровою важливі в контексті демонстрації підтримки, ключовими у візиті Джонсона все ж були перемовини саме з американськими політиками і високопосадовцями. Передусім з лав Республіканської партії.

Зокрема, того ж дня він провів перемовини зі спікером Палати представників Кевіном Маккарті, який ще у 2021 р. був одним з "адвокатів" Дональда Трампа, але після проміжних виборів має конфлікт із трампістами: умовою підтримки його кандидатури вони назвали зменшення "порогу невдоволення", який дозволяє порушувати питання щодо придатності спікера, до одного голосу.

Конгресмен Джо Вілсон, член комітету із закордонних справ Палати, також повідомив вчора про виступ Джонсона у приватному клубі республіканців ввечері 31 січня. А за словами сенатора Тодда Янга, у графіку Джонсона була і зустріч з групою сенаторів-республіканців.

В середу ж британський експрем’єр мав обговорення підтримки Києва в одному з найвпливовіших та найвідоміших американських think tanks – Атлантичній раді (Atlantic Council).

Ревізори

Поїздка Бориса Джонсона до Вашингтону і спілкування з провідними представниками американського істеблішменту відбувається на тлі візиту до Києва аудиторів від США, які прибули з метою інспекції того, як Україна розпоряджається наданою союзниками допомогою.

Аудиторів – троє. І це знані фахівці з досвідом роботи саме в аудиті. Вони представляють три відомства, безпосередньо задіяні в передачі допомоги. Від Міністерства оборони це генеральний інспектор Роберт Сторч (колишній генінспектор АНБ), чию кандидатуру, подану Джо Байденом, Сенат затвердив у листопаді минулого року. Від Державного департаменту – генеральний інспектор Діана Шоу (експомічниця генерального інспектора Міністерства внутрішньої безпеки). Від Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) – генеральний інспектор з 2017 р. Ніколь Ангарелла (офіс геніспектора Міністерства транспорту у 2010-2016 рр.).

31 січня агенція Reuters оприлюднила відповідь речниці Мінфіну Меган Аппер на запит щодо використання Україною коштів американських платників податків. Аппер, зокрема, зазначила, що свідчень їх нецільового використання немає і влада України співпрацює із Вашингтоном у питанні "забезпечення належних гарантій того, що американська допомога дійде до тих, кому вона призначена".

Цей коментар підводить риску під візитом аудиторів, але також і свідчить про нові тренди в американській внутрішній політиці, безумовною складовою якої, попри всі спроби цього уникнення, Україна лишається і досі.

Інакше кажучи, таким чином адміністрація Джо Байдена відповідає на закиди представників Республіканської партії щодо безконтрольної "накачки" України допомогою, як оборонню, так і фінансовою.

Давайте рахувати

Одна з особливостей внутрішньої політики Республіканської партії – це прискіпливість в питаннях бюджету, податків і звітності.

Допомога Україні у протистоянні російській навалі не стала винятком. Низка республіканців надійно вмонтували в інформаційне поле наратив про необхідність під мікроскопом проаналізувати використання Україною коштів і зброї через корупцію в країні. Найбільше в Україні стала відомою через це Вікторія Спартц, однак і куди авторитетніші прихильники Дональда Трампа вдавались до цього наративу в ході минулорічної виборчої кампанії.

Позиція Києва в цьому питанні відома: всеосяжна допомога Україні зараз є довготривалою інвестицією у власну безпеку країн-донорів. Якщо простіше: ви платите зараз за те, що ми воюємо з автократичним режимом, який є серйозною і давньою загрозою як національним інтересам США, так й існуючій системі міжнародної безпеки та права. Цю ж думку, до речі, висловив днями і Борис Джонсон.

Проте республіканці концентруються на "вузькому" значенні підтримки – рахують кошти, вимагають більше звітності і прозорості. Однак підігрітій корупційними скандалами українській публіці не варто переоцінювати значення цих вимог. Насамперед вони є чинником внутрішньої політики та безвідмовним політтехнологічним інструментом. І республіканці вдаються до нього систематично. А з огляду на суттєві зміни у портретах пересічних виборців (зокрема, зниження рівнів освіти, доходів, збільшення долі синіх комірців та іммігрантів) вдаватимуться дедалі частіше. Простіше кажучи, народні обранці керуються настроями тих, чиї інтереси представляють. А настрої ці зводяться до двох питань: "Де взяти гроші?" та "Куди діваються гроші?" Як, зрештою, і в Україні. За таких умов тема бюджетних видатків гарантовано буде скандальною навіть якщо сторона, що отримує американську допомогу, зможе відзвітувати за кожен цент, із чеками та накладними. Оскільки Україна далека від ідеалу, а імідж корупційного раю (хоч і не без підстав) їй методично формували багато років, то тепер хайп на цій темі слугує потужним засобом боротьби… проти адміністрації Байдена. Тим більше що до справи охоче долучаються й треті сторони — від українських активістів-антикорупціонерів до російських пропагандистів.

Тут ми знову повернемося до республіканців: у самій "Великій старій партії" все ще непростий внутрішній клімат. Республіканська партія наразі не подолала низку ціннісних криз, що почалася з президентських виборів 2008 року. Сьогодні партія вельми умовно поділена на три групи впливу, між якими не завжди можна провести межі. Перша – республіканці "старої школи" Регйана-Буша, прихильники, скажімо так, "демократичного консерватизму". Друга – трампісти, що виступають за ізоляціонізм, "Америку понад усе" та екстремальну Realpolitik із практикою "великих угод" та оплачуваних послуг. Третя – умовне "молоде" покоління, до якого, до речі можна віднести наразі головного конкурента Трампа Рона Дісантіса. Воно прагне і величі Америки, але без репутаційних плям і бюджетних дір штибу Іраку й Афганістану, підтримує ціннісний підхід в політиці й водночас теж вимагає від демократів прозорості і звітності. І розкол в партії вона потенційно може нівелювати саме завдяки фокусуванню на фінансових питаннях на противагу суттєвій підтримці захисту цінностей.

Дисклеймер: автори жодним чином не ототожнюють перших з другими і беззаперечно визнають наявність проблеми корупції в Україні — але тут насамперед ідеться про США. Так от, інформаційний шум щодо цільового чи нецільового використання Україною американської допомоги на сьогодні досяг того рівня, коли серед найконсервативнішої частини американського суспільства спостерігається певні сумніви щодо доцільності збільшення підтримки Києву.

Так, 31 січня авторитетний центр з дослідження громадської думки Pew Research оприлюднив результати соціологічного дослідження щодо ставлення американців до допомоги Україні. Якщо у березні 2022 р. 42% респондентів вважали, що Штати допомагають недостатньо, то зараз таких вже 20%. Водночас респондентів, які вважають, що допомоги вже забагато, побільшало в чотири рази – 26% проти 7%. І ці зміни сталися, передусім, за рахунок електорату Республіканської партії.

Звісно, Україна і досі має велику підтримку і співчуття з боку американців, і завтра-післязавтра-через місяць Вашингтон не відмовиться нам допомогати. Проте варто зважати на ось цифри, які можуть вплинути на сам процес підтримки. Республіканці — зважають і тому підтримують дискусію. Тим паче, що ті з них, хто переобрався до Конгресу на проміжних виборах, і ті, хто переобиратимуться у 2024 р., мусять демонструвати виборцям, що вони працюють. А відтак, адміністрації США доводиться реагувати.

І саме тому, теми корупції в Україні і звітності будуть актуальні й надалі. Не через те, що хтось там ненавидить Україну, або бажає, щоб Росія досягла успіху і вбила ще тисячі українців, а тому, що передусім ця політтехнологія, зв’язка корупції в Україні та звітності, дозволяє республіканцям тиснути на Білий дім, а той, своєю чергою, не має інших опцій, як тиснути на Банкову — або створювати видимість такого тиску, адже для Білого дому впіймати Київ на гарячому зараз — все одно, що вистрілити собі в ногу. Київ же, своєю чергою допомагає Білому дому (і собі) хвилею антикорупційних кейсів, на диво синхронною із візитом Джонсона до Вашингтону. І, звісно, вони є і бравурним меседжем партнерам напередодні саміту Україна-ЄС.

Втім, навіть якщо у фіналі цієї вистави передбачено лише "обрубування хвостів", її ефект однаково буде корисним: американська публіка отримає задоволення від ілюзії контролю, українська — від ілюзії зовнішнього управління, американські республіканці та українські активісти отримають іміджеві дивіденди, а влада і там, і там зможе продемонструвати шанобливе ставлення до цінностей демократії. Особливо якщо бодай якісь звинувачення закінчаться відповідними вироками.

І наостанок — вельми суперечлива теза, яку все ж таки варто висловити. Обидва питання – звільнення територій і боротьба з корупцією – для української держави є питаннями виживання. І вони взаємозалежні: концентрація на боротьбі з корупцією (навіть успішній) з відповідним відлунням в американській політиці може призвести до вповільнення темпів надання допомоги та її зменшення. Нехтування цією боротьбою призведе до того ж результату. Це гострі зубці у вилці вибору: нам водночас треба не втратити допомоги до перемоги і не опинитися в ситуації, коли проблема боротьби з корупцією затьмарить проблему оборони держави. Потрібен баланс. І в певних випадках він полягає в униканні протиставлення "герой/корупціонер". Чи ми готові до цього?