Кінець фінляндизації. Коли відбудеться дев'яте розширення НАТО

Фінляндизація — збереження держави від повної її окупації Російською їмперією, у тому чи іншому її вигляді ціною відмови від частини території та суверенітету. Утім, у випадку саме з Фінляндією, що дала назву цьому явищу і пов'язаному з ним політичному курсу, все було досить складно.

Як Москва пробудила пам'ять про Зимову війну

Військова перевага СРСР над Фінляндією під час Зимової війни 1939–1940 рр. була значною, а допомоги фінам чекати не було звідки. У Кремлі, упевнені у легкій перемозі, навіть сформували майбутній уряд Фінської республіки у складі СРСР. Але героїчний опір, спочатку в 1939–1940, а потім у 1941–1944, дозволив Фінляндії уникнути повної втрати суверенітету, хоча їй і довелося багато чим поступитися. Крім територіальних втрат і репарацій, Фінляндію позбавили повноцінної армії і фактично перетворили на радянський протекторат. Однак і такий, вкрай принизливий мир став для фінів перемогою. Незважаючи на важкі умови, він був максимумом трагічної ситуації, що склалася для Фінляндії. Ціною згуртованості і героїзму, виявленого на рівні всієї нації, а також, на жаль, ціною величезних втрат і принижень фінам вдалося зробити те, що у 1939 р. здавалося неможливим: зберегти незалежність від СРСР. Це дозволило їм уникнути знищення активної й освіченої частини населення, денаціоналізації, примусової русифікації і, нарешті, соціальної деградації, розтягнутої на кілька поколінь. Така деградація більшої частини суспільства до стану "гомо совєтикусів" – головна проблема всіх колишніх радянських республік, включаючи Україну, і головна сила, яка утримує їх на радянсько-російській орбіті.

До того ж у напівзалежного становища післявоєнної Фінляндії був суттєвий економічний бонус: роль прокладки між двома світами, незважаючи на її принизливість, виявилася дуже вигідною. Потроху фіни майже змирилися з втратами і зі своїм становищем. Лише у 1990 р., незадовго до краху СРСР, вони заявили про вихід із військових обмежень Паризького мирного договору 1947 р. Утім, і цей крок мав половинчастий характер, оскільки Фінляндія зберегла за собою формальний неядерний статус.

Здихаючий СРСР, що дав на той час згоду на об'єднання Німеччини, навіть не намагався протестувати, "взявши до відома" фінську заяву.

Утім, і Фінляндія далі цієї декларації тоді не пішла. Вибудувавши комфортне життя в країні, що рік за роком займає перше місце у світі за індексом щастя, фіни воліли не ворушити минуле і не конфліктувати з неадекватним, агресивним і вічно голодним сусідом. Орди мешканців Розчленінграда та Ленобласті, позбавлених через путінські антисанкції доступу до нормальних продуктів харчування і які їздять затарюватися "у фінку", демонструючи все властиве росіянам агресивне скотство, постійно нагадували їм, що знаходиться по інший бік кордону і чим може обернутися новий конфлікт.

Здавалося б, на загострення російсько-фінських відносин немає жодних шансів. Але ж Путіну вдалося зіпсувати відносини навіть з Фінляндією! Детонатором став горезвісний "проєкт угоди з НАТО та США про гарантії безпеки в Європі", по суті, російський ультиматум, підкріплений погрозою розпочати ядерну війну, яку лавровське МЗС опублікувало у відкритих джерелах 17 грудня.

До вимог ультиматуму входило видалення американської ЯЗ з Європи, відмова від створення військових баз на територіях країн — колишніх республік СРСР, які ще не увійшли до НАТО, і припинення розширення Альянсу на схід. Останній пункт викликав різку реакцію. Автори документа, які слабо розуміються на географії і позбавлені навіть найменших уявлень про пристойність, забули, що на схід від НАТО знаходяться не тільки колишні радянські республіки, які в Москві вважають своїми законними колоніями, а й Скандинавські країни. І якщо Норвегія і Данія увійшли до НАТО ще 1949 р., то Швеція і Фінляндія поки що не перебували в Альянсі.

Натомість зараз московська спроба диктувати незалежним державам їхню зовнішню політику створила перспективи для їх вступу, викликавши обурення у Стокгольмі та Гельсінкі. Причому якщо шведи обмежилися однією лише різкою заявою міністра закордонних справ, то фіни, у яких хамський московський демарш пробудив увесь натиск неприємних спогадів, починаючи навіть не з 1939 р., коли їхню країну залишили віч-на-віч із радянською агресією, а з 1802 р., відповіли навіть двічі. Президент Саулі Нійністе і прем'єр-міністр Санна Марін у новорічних зверненнях наголосили, що Фінляндія зберігає за собою право звернутися до НАТО з проханням про прийом. А ще на початку грудня Нійністе, коментуючи ситуацію навколо України, розмірковував про необхідність враховувати інтереси Росії!

Звичайно, про подання заявок на вступ до НАТО ні в Швеції, ні в Фінляндії поки що не йдеться. Московітським хамам, що зарвалися, лише вказали на те, що вони не можуть розпоряджатися в Європі, як у себе вдома. Причому вказали досить м'яко, залишивши Москві простір для маневру і згладжування незручної ситуації. Саме це й зробило б будь-яке розумне МЗС – мовляв, так, помилилися, невдало склали текст і були неправильно зрозумілі, ну, з ким не буває. І конфлікт, що виник буквально на рівному місці, був би врегульований, що називається, в один дотик.

Але Росія вважала за краще піти на ескалацію скандалу. На брифінгу 24 грудня Марія Захарова заявила, що "приєднання Швеції і Фінляндії, які все більше беруть участь у навчаннях Північноатлантичного альянсу, до НАТО мало б серйозні військово-політичні наслідки і потребувало б адекватної реакції РФ".

Вступлять чи не вступлять до НАТО Швеція і Фінляндія?

Виступ Захарової дав відмашку і російським пропагандистам, які буквально забилися в істериці і заговорили про повернення до ситуації 1939 р., що передувала Зимовій війні. Обговорювати їхній істеричний лемент сенсу немає, але аргументи, за допомогою яких росіяни намагаються обґрунтувати неможливість вступу Фінляндії до НАТО, досить цікаві.

Серед іншого згадано і Паризький договір 1947 р. Треба сказати, що витягнувши з шафи цей скелет, Росія неабияк підставилася.

Мирний договір із Фінляндією був пакетним документом, прийнятим за результатами Паризької мирної конференції 1946 р., серед інших Паризьких договорів – з Італією, Румунією, Угорщиною та Болгарією. Колишні союзники Німеччини у Другій світовій війні підбили, таким чином, підсумки своєї участі в конфлікті на боці, що програв, і закрили великий список питань. До нього входили виплата репарацій переможцям, встановлення повоєнних кордонів і повернення у повному обсязі суверенітету, втраченого внаслідок радянської окупації, але тільки на певних умовах. Це, у свою чергу, дозволяло колишнім німецьким союзникам вступити в ООН, організовану на місці Ліги Націй, звідки СРСР виключили саме за напад на Фінляндію.

Так ось, російські коментатори зараз згадали, що "Москва" ніколи не давала згоди на скасування військових статей Паризького мирного договору, а 1990-го лише "взяла до відома" фінську заяву. Крім того, навіть за згодою "Москви" зміна договору, що входить до паризького пакету, можлива лише через Радбез ООН.

У цих міркуваннях є три слабкі місця.

Перше: "Москва" поняття хоч і розтяжне, але не гумове. "Москва" 1990 р. була де-юре столицею вже не існуючого СРСР. Москва 2022-го — столиця РФ. Визнання наступності від СРСР до РФ носить сьогодні фрагментарний характер з боку Москви: де зручно, вона її визнає, а де незручно – ні. Це питання залишається неврегульованим уже три десятиліття, і оскільки воно не врегульоване, то допускає різні тлумачення. А коли це так, то незрозуміло, чи може Росія вважатися однією зі сторін Паризьких договорів. СРСР — так, був такою стороною. А ось російську спадкоємність треба ще довести і зафіксувати її юридично.

Друге: усі країни — підписанти з переможцями Паризьких договорів, крім Фінляндії, уже увійшли до НАТО, відкинувши будь-які військові обмеження. І Росія у момент їхнього вступу не заявляла з цього приводу протестів із посиланням на Паризькі договори.

Третє: безперечно, Паризькі договори є застарілим документом. І цей факт справді було б юридично коректно зафіксувати через Радбез ООН. Але якщо ми підходимо до розбору старих завалів, то що в Раді безпеки робить Росія на правах його постійного члена? Про те, що її прийняття туди на місце СРСР було юридичною помилкою, говорять не перший рік. Чи не настав час цю помилку встановити офіційно і виправити? До речі, і з членством Росії в ООН все складно: СРСР був серед країн-засновників, а хто і коли приймав в ООН Росію?

Коли ж Росія буде позбавлена права вето і знову прийнята в ООН — якщо, звичайно, вона після цього захоче до неї вступити, — можна буде приступати і до розгляду Паризьких договорів. Під час цього розгляду доведеться проаналізувати та взяти до уваги цілу низку документів: від рішення Ліги Націй про виключення СРСР за агресію проти Фінляндії, до Пакту Молотова — Ріббентропа та резолюції Європарламенту 2019 року про засудження сталінізму та нацизму в одному пакеті, поставивши ООН перед необхідністю. цим документам правову оцінку. Без Росії права вето тут відкриється великий простір цікавих рішень.

До речі, право вето у Статуті ООН ніде прямо не згадане. Лише п. 3 ст. 27 говорить, що рішення з усіх питань, крім процедурних, вважаються прийнятими тоді, коли серед іншого за них подано голоси всіх постійних членів Ради безпеки. Інакше кажучи, немає постійного членства в Раді безпеки – немає і вето.

Витягнувши ці скелети на докладне обговорення, можна доставити Москві чимало неприємних хвилин. Звичайно, викинути РФ із Ради безпеки буде дуже непросто, але чому б не спробувати це зробити? Адже тут головне почати, а там навіть якщо не вийде (а може, і вийде!), то хоч якийсь вихлоп не на користь Росії неодмінно піде і хоч якийсь осад, не на її ж користь, обов'язково залишиться.

Але повернемося до питання про те, вступлять чи не вступлять Швеція і Фінляндія до НАТО. Очевидно, що якщо будь-яка з цих країн або обидві одразу подадуть заявки на вступ, НАТО в нинішній ситуації не зможе їм відмовити, не втративши свого престижу до найнижчої позначки очевидним прогином перед Москвою. Питання, таким чином, лише у рішучості й політичній волі, виявленій у Стокгольмі та Гельсінкі.

Таких, треба визнати, поки що все ж таки не спостерігається. Але подальші дії Кремля, який продовжує вести гру на загострення ситуації, ймовірно, будуть. І вони можуть дотиснути ситуацію до її логічного завершення.

Залишається останнє питання: навіщо Кремль постійно грає на підвищення градуса протистояння?

Судячи з усього, російська гра продиктована вкрай нестабільною внутрішньою ситуацією. Росія впритул підійшла до межі вибуху та розпаду. "Маленька переможна війна" або навіть гра на межі війни, але з насадженням у суспільстві відчуття облоги і необхідності негайної організації кругової оборони повинні, за задумом кремлівських стратегів, хоча б частково стравити в "патріотичний свисток" загальне невдоволення центральною владою. Рівень цього невдоволення вже досяг у російських регіонах критичної позначки.