Колючий оливкова гілка. За "Турецький потік" Москва розплатилася з Анкарою курдами
21 січня турецькі підрозділи (у тому числі спецназ і танки) разом з протурецької "Сирійської народною армією" почали операцію проти курдських збройних формувань в північно-західному сирійському районі Афрін і однойменному місті (населені переважно курдами).
По стопах Сулеймана
Повідомляється про десятки жертв, але вичленувати достовірну інформацію важко: кожна сторона рапортує про успішне знищення бійців противника, який, у свою чергу, вбиває в основному мирне населення. І ці жертви не будуть останніми, так як турецький президент Реджеп Тайіп Ердоган заявив, що наступною метою операції "Оливкова гілка" стане сирійське місто Манбидж (заселений переважно арабами, але зараз контролюється курдської самообороною, яка відбила його у ИГИЛа). Тобто на даному етапі Анкара має намір взяти під свій контроль і очистити від курдських сил весь північ Сирії захід від Євфрату.
Про початок збройними силами його країни наземної фази операції Ердоган оголосив 20 січня. Хоча операція "Оливкова гілка" фактично почалася на добу раніше з нічних обстрілу курдських сіл на півночі Сирії. Також, як вже писала "ДС", в ЗМІ була інформація і про що мала місце ще до офіційного початку наземної операції спробі групи (швидше за все, диверсійно-розвідувальної) турецьких військовослужбовців проникнути в глиб сирійській території. Її результатом нібито став бій з курдськими силами у прикордонному селі Бюльбюль, результатом чого стала загибель чотирьох турецьких солдатів.
Однак основну "роботу" в перші дні виконували артилерія і ВПС Туреччини. Останні вже ввечері 20 січня заявили, що "вразили 108 з 113 цілей в районі Афрін на північному заході Сирії", при цьому намагаючись робити все можливе для мінімізації шкоди мирному населенню". У відповідь на що курди розповіли про загибель шістьох і пораненні 13 мирних жителів, при втраті ополченцями всього трьох бійців.
Приводом для досить оригінального використання символу миру, яким вважається оливкова гілка, почали обстріл курдами турецькій території, що нібито мали місце останнім часом. Тому в турецькому генштабі заявили, що дії армії засновані на праві Туреччини на самооборону. А мета була сформульована Ердоганом наступним чином: "Крок за кроком ми очистимо нашу країну до кордону з Іраком від терористичної гидоти, яка намагається взяти нашу країну в облогу" (чому очищати "нашу країну" він вирішив на території сусідньої, не уточнюється, хоча в ЗМІ вже неодноразово з'являлися підозри про "неоосманском мисленні" турецького президента, нібито мріє про відновлення турецьких кордонів часів Роксолани та її чоловіка - Сулеймана Великого). Під "терористичної гидотою" маються на увазі "Загони народної самооборони" сирійських курдів, які Анкара звинувачує у зв'язках з Робочої партії Курдистану (РПК), визнаної у Туреччині терористичною організацією.
Сирійські курди заперечують і цей зв'язок, і свою причетність до тероризму. Навпаки, стверджують, що саме вони зробили найбільший внесок у розгром ИГИЛа в Сирії, борючись з ним спочатку (а не підключившись на завершальних етапах, як турецька армія) і не розбігаючись перед терористами, як це робили асадовские сили до (а часто і після вступу у війну російської авіації (яку, нагадаємо, часто звинувачували в ударах не за терористів, а саме опозиційним Асаду сил, у тому числі і курдським, в результаті чого загинуло чимало мирних жителів).
Донбаський варіант
Багато експертів схильні погоджуватися з курдами, тому висувають три основні версії про дійсних, а не декларованих цілях турецької операції. Перша стосується неприйняття турецьким президентом американських планів створення для захисту кордонів Сирії з Туреччиною та Іраком від проникнення бойовиків ИГИЛ 30-тисячного прикордонного контингенту, половину якого складуть бійці переважно курдських "Сирійських демократичних сил (СДС). За повідомленнями ВВС, це "привело в лють уряд Туреччини", так як у СДС входять ті самі "Загони народної самооборони", пов'язані, на думку Анкари, з терористами РПК, очолюваними відбуває довічне ув'язнення в турецькій в'язниці Абдуллою Оджаланом (страти він уникнув тільки внаслідок дуже серйозного тиску світової громадськості на Туреччину). Свого неприйняття ідеї союзника по НАТО особливо не приховував і турецький президент, заявивши, що його країна не допустить створення на своїх кордонах "армії терору" і буде діяти "на випередження", задушивши таку армію ще до того, як вона народиться".
Існують припущення, що плани Анкари простягаються набагато далі протидії на пограниччі курдським збройним формуванням, які нібито мають намір допомагати курдським сепаратистам всередині Туреччини. Згідно з цією версією встановлення контролю Туреччини над курдським анклавом Афрін спрямоване на припинення самої можливості створення "курдського коридору", тобто переходу під контроль курдських формувань всій Північній Сирії, що дало б вихід до Середземного моря і Сирійському, і Іракського Курдистану, які змушені торгувати з світом виключно через посередництво не дуже доброзичливих (і часто дуже жадібних) сусідів (про неприпустимість виходу "терористів" до узбережжя йдеться, наприклад, в прес-релізі турецького уряду з приводу операції "Оливкова гілка").
А адже навіть без обліку нафти Кіркука, "віджатого" армією Багдада восени минулого року, після невдалої спроби іракських курдів відокремитися шляхом референдуму, і у них, і в їх сирійських родичів ще вистачає родовищ, здатних підтримувати на плаву ідею незалежного Курдистану (тут може бути і меркантильний інтерес: багато ЗМІ пишуть, що більш багаті нафтою іракські курди торгували нею зі світом саме через турецьку територію).
Цілком імовірно, що в Анкарі вважають загартовані в боях з ИГИЛ курдські загони, захопили "на плечах" у тікають терористів не входили в Курдистан сирійські райони, здатними відбити у асадовской армії райони, що відділяли Афрін від прибережної Латакії. Частина з них зараз, правда, підконтрольні сирійської опозиції, але Дамаск не залишає спроб, незважаючи на всі оголошення перемир'я, повернути собі контроль над цими територіями, прикриваючи удари по політичним супротивникам необхідністю знищити залишки ИГИЛ і Джебхат ан-Нусри в західній частині Сирії. Заняття цих територій Асадом супроводжувалося б серйозними втратами його армії, що збільшило б шанси її відступу під натиском курдів.
Третя версія базується на висловлюваннях турецьких експертів про наявність у Північній Сирії лояльних Анкарі курдів, які "виживали за рахунок Туреччини", так як їздили в цю країну працювати або торгували з її жителями. Нібито вони будуть тільки раді приходу турецьких військ, так як "диктатура, пов'язаних з "Загонами народної самооборони" чиновників, робить неможливою турецьку допомогу", а в цілому "місцеве населення симпатизує Туреччини".
Тому і виникає припущення, що Туреччина хоче "під шумок" закінчення війни з ИГИЛом в Сирії створити в північно-західних районах цієї країни подобу ЛДНР, в тому числі і лояльний собі Курдистан з центром у Африне (пізніше, можливо, у Анкари руки дійдуть і до більш великих курдських територій Північно-Східній Сирії, адже заявив Ердоган, випереджаючи нинішню військову операцію, що "потім дійде черга до інших регіонів", а турецький прем'єр назвав головною її метою створення 30-кілометрової "зони безпеки"). При цьому з регіону буде "видавлено" по максимуму все, що хоч якось пов'язане з Робочою партією Курдистану і створена нова адміністрація, в тому числі і з "вдячних Туреччини" сирійських курдів.
Прихильники цієї версії стверджують, що саме зараз для Анкари склалися найбільш сприятливі обставини (як казав Ленін, "вчора було рано, завтра буде пізно") для реалізації подібних планів, що видно з досить млявої реакції на її дії як на регіональному, так і на міжнародному рівні.
Заповіту Леніна вірні
Так, іракські курди навряд чи можуть серйозно допомогти сирійським одноплемінникам, адже самі перебувають у "розчарування, смутку і глибокій кризі", а також у внутрішніх чварах після невдалої спроби почати відділення від Багдада шляхом вересневого референдуму.
Іран 20 січня заявив лише, що будь-яка військова операція в Сирії може надати негативний вплив на Конгрес сирійського національного діалогу, який повинен відбутися 29-30 січня в Сочі. А адже ця країна не тільки є (поряд з Туреччиною і Росією) гарантом режиму припинення вогню в Сирії. Іноді автором ідеї вищезгаданого "курдського коридору" називають саме Тегеран (а коридор називають ще й "іранським"), який нібито мав намір використовувати його для виходу свого виведеного з-під санкцій енергосировини до середземноморських портів (і далі в Європу) з більш коротким маршрутом. Але вплинути на Туреччину на даному етапі він, мабуть, не бажає або не може. Тим більше, що його позиції ослаблені ще й недавніми масовими протестами, учасники яких вимагали від влади, в тому числі і менше втручатися в сирійські справи, а концентруватися замість цього на внутрішніх проблемах.
США у перші дні теж обмежилися закликами до Туреччини зосередитися на боротьбі проти ИГИЛ і Джабхат ан-Нусри і не відправляти свої війська в місто Афрін. "Ми хочемо, щоб турки не вживали заходів такого роду", - сказала офіційний представник Державного департаменту США Хізер Нойерт. Але на більше у Вашингтоні не йдуть, мабуть, зрозумівши помилковість оприлюднення американськими військовими вищезазначених планів створення в Північній Сирії 30-тисячного корпусу прикордонників (американський держсекретар Рекс Тіллерсон 17 січня навіть намагався відіграти ситуацію", запевняючи "ми не створюємо ніяких сил безпеки на кордоні", але на турків це вже не діяло).
Але є припущення про те, що млява реакція США викликана не тільки каяттям за поспішність полковника Томаса Віла, який повідомив про підготовку Сполученими Штатами "прикордонної служби безпеки Сирії" з бійців СДС, або внутрішньополітичними скандалами, переслідують Дональда Трампа. "Спокійна" реакція США може базуватися на неоднозначності їх ставлення до подій: з одного боку, Вашингтону б не хотілося, щоб сильно обмежували курдів (все-таки вони дуже сильно допомогли в боротьбі проти ИГИЛ "на землі"), з іншого боку, чим більше контролює Туреччина (з нею американцям домовитися все-таки легше), тим менше контролюють Москва і Тегеран.
Не особливо протестували і Росія з підконтрольними їй сирійською владою. Останні, щоправда, пообіцяли збивати турецькі літаки у своєму повітряному просторі, але про спроби зробити це в перші дні операції не повідомлялося.
Ну а Кремль спочатку повозмущался вустами першого заступника голови комітету ради федерації з оборони і безпеки Франца Клинцевича, який нагадав, що турецькі "інтереси повинні корелюватися з міжнародним правом" (дивно чути про міжнародне право від одного з активних учасників агресії РФ проти України в Криму) або заступника голови комітету Держдуми з оборони Андрія Красова, який заявив, що "будь-які бойові дії будуть заважати мирного процесу". А потім, як вже писала "ДС", Москва вирішила не заважати армії Ердогана атакувати сирійських курдів і вивела свою військову угруповання з сирійського кантону Афрін. Внаслідок чого курди, раніше досить непогано ставилися до Росії, назвали її "злочинним партнером Туреччини у вбивстві цивільних у регіоні" в рівній мірі з Анкарою відповідальним за удари по Африну, так як, на їхню думку, турецька військова операція тут почалася завдяки схваленню Росії.
Справа в "Газпромі"?
Піти на такі іміджеві витрати Москву примусила явно не можливість звинуватити США в провокуванні ситуації шляхом постачання зброї сирійським курдам і іншим "проамериканським формуванням" в регіоні. І навіть не обмін територіями між дружній Туреччини "Сирійської народною армією" і силовиками Асада (деякі ЗМІ повідомляють, що в обмін на свободу дій в Африне ССА поступилася без бою асадистам порожню авіабазу Абу-Духур, хоча росіяни стверджують, що ті відбили її у Джебхат ан-Нусри).
І Україну в першу чергу повинно насторожити те, що інформація про згоду РФ на порушення суверенітету Сирії Туреччиною збіглася за часом із заявою "Газпрому" про отримання від турецьких властей довгоочікуваного дозволу на будівництво другої нитки газопроводу "Турецький потік", який, за словами Олексія Міллера, буде запущений до кінця 2019 р. - в акурат до закінчення українсько-російського газового контракту 2009-го. Ця обставина робить менш ймовірним повторення Туреччиною її знаменитого "кидка" Росії з "Блакитним потоком", коли Анкара відмовилася будувати нову нитку трубопроводу, по якій Москва збиралася транспортувати газ не тільки туркам, але і європейцям. А також дозволяє припустити швидке прояв інших турецько-російських компромісів, що виходять за рамки взаємодії двох країн в сирійському врегулювання, наприклад, щодо заходів турецьких кораблів в окупований Крим (будемо сподіватися, що хоча б кримських татар Анкара Москві не здасть).
Правда, турецьке згоду на другу нитку" ще не означає, що європейці купуватимуть поставляється за нею газ. Як показав приклад "Північного потоку-2", "Газпром" через майбутніх американських санкцій вже став досить "токсичним" для європейських енергокомпаній, щоб тричі подумати, перш ніж мати з ним справу. Ситуація стане ясніше після 2 лютого, на який припадає останній день строку оголошення американських санкционных "списків прокажених".