Розділити оборону. Берлін відсовує Брюссель у тінь

Федеральний міністр оборони Німеччини Аннегрет Крамп-Карренбауер у колонці для Atlantic Council висловила свою думку про доцільність створення єдиної армії ЄС, яка дещо відрізняється від раніше декларованої Парижем і Берліном позиції з цього питання.

Це дає підстави припускати, що ФРН змінила своє ставлення до нього після укладення канцлером Ангелою Меркель і президентом США Джо Байденом угоди щодо "Північного потоку-2", що помітно підсилила співробітництво між двома країнами; і сьогодні прагне "посунути" Брюссель на європейській арені.

Ми, європейці, після захоплення Афганістану талібами повинні прийняти важливу істину про закінчення нашої місії в Гіндукуші: ми не змогли перешкодити рішенню США піти з країни, тому що у нас не було військового потенціалу. Він дозволив би нам там залишитися і без американської військової присутності. Як наслідок, наші політичні важелі впливу були обмежені.

Вірно, що Заходу було завдано значного удару в Афганістані. Але чи призведе це до остаточної поразки, повністю залежить від того, які висновки ми зробимо зараз. Якщо ці уроки призведуть до розколу між Європейським Союзом (ЄС) і США або між європейцями і американцями, це стане справжньою поразкою. І якщо в результаті ми відмовимося від міжнародної участі та нашої глобальної відповідальності, Захід дійсно програє.

Але якщо ми, європейці, серйозно підійдемо до питань оборони зараз і якщо нам удасться підкріпити нашу дипломатію реальною військовою силою і зміцнити Захід як партнера Америки, тоді Захід вийде переможцем.

То що ж робити?

По-перше, ми не повинні погрузнути в суперечках про те, чи потрібно нам створювати нові сили швидкого реагування як постійно діючий підрозділ ЄС. Створити їх — не проблем; у нас вистачає військових ресурсів для цього. Правда, завжди потрібно більше обладнання. Але насправді обмежуючим фактором є не брак технічних можливостей або навіть інститутів, а відсутність політичної волі до спільних дій.

Майбутнє безпеки і оборони ЄС залежить від ряду ключових питань: яким чином ми, нарешті, зможемо повністю задіяти наші поточні можливості? чи достатньо політичної волі для спільних дій? а якщо ні, то як нам сформувати цю політичну волю?

Потім, виходячи з відповідей на ці питання: як нам, 27 державам-членам, оперативно приймати рішення, щоб наше число не обмежувало наші можливості? який рівень наших амбіцій? які місії ми дійсно хочемо виконувати? і коли ми можемо почати навчання військових?

Як тільки ми зʼясуємо наші амбіції для конкретної ситуації, ми зможемо швидко застосувати статтю 44 Договору про ЄС, щоб дати можливість "коаліції ЄС" діяти на основі колективного рішення всіх держав-членів.

Як тільки ми перетворимо дебати з питань оборони в ЄС в обговорення політичної волі, а не інститутів, стануть можливими і стратегічні заходи.

Що стосується, наприклад, регіональної безпеки у ближньому зарубіжжі, ми могли б чітко визначити конкретні зони відповідальності для груп держав-членів, які діють у цих регіонах від імені всього Європейського Союзу. Ми також могли б краще і більш комплексно використовувати нинішню співпрацю зі стратегічних повітряних перевезень. Те саме і з космічною співпрацею з використанням засобів супутникового звʼязку і розвідки.

Нарешті, щоб підготуватися до таких операцій, як евакуація з Кабула, наші спеціальні сили могли б почати проводити спільні навчання за точно розробленими сценаріями.

Реальна сила у сфері безпеки і оборони ЄС може виходити тільки від держав-членів. У них є ресурси, і там можна приймати рішення про застосування сили. Інститути ЄС у Брюсселі, безумовно, можуть допомогти, але держави-члени зобовʼязані обʼєднатися і покласти край слабким показниками Європи у сфері оборони.

Переговори між державами-членами з деяких із цих питань уже ведуться. Але настав час розширити й активізувати ці дискусії з метою зробити Європейський Союз стратегічним гравцем, з яким потрібно рахуватися.