Росія і Туреччина можуть створити новий "братський" союз

Експертне співтовариство і оглядачі, в числі яких ваш покірний слуга, вже відзначав схожість нинішньої реджепиады з тим, що відбулося в Москві в серпні 1939-го. Обґрунтовуючи прагнення до розширення власних повноважень, у січні цього року Ердоган наводив Третій Рейх в якості прикладу держави, ефективність якого вдалося підвищити саме таким чином. Вже не знаю, наскільки турецькому лідеру хочеться бути схожим на Гітлера, але паралелі в діях нинішньої Анкари і тодішнього Берліна безумовно є. Хоча, як і будь-які подібності такого роду їх варто сприймати з певною часткою умовності: мова йде, насамперед, про контекст та логіки процесів, а не збіг обставин і поведінкових реакцій, особливо з урахуванням багаторазового прискорення будь-яких процесів згідно з сучасними стисненням політичного і соціального простору-часу (хай вибачать мене адепти Ейнштейна і Хокінга).

Отже, у разі Ердогана умовні віхи "підпал Рейхстагу" і "Ніч довгих ножів" зійшлися в одній точці - це ніч з 15 на 16 липня 2016 року. Прямих аналогів аншлюсу Австрії і судетського ультиматуму ми, зрозуміло, не побачимо - але регулярна пацифікація на півночі Іраку і фактично оформилася зона безпеки у прикордонних районах Сирії з переважаючим туркменським(туркоманским) населенням мають місце бути. Хоча головне схожість тут методологічне - шантаж, здирство і погрози, на які Захід не вирішується жорстко реагувати, а нинішні эрдогановы закиди Берліна в недемократичності дивним чином перегукуються з вимогою Гітлера рівних прав для Німеччини напередодні виходу з Ліги Націй (так, про перспективи виходу з одного міжнародного клубу і невходження до іншого Анкару вже попереджали).

Нарешті, підходимо до самої актуальною з сьогоднішніх паралелей. Після трьох років боданий в Іспанії легіону "Кондор" з радянськими "ихтамнетами" (на перших порах, потім їх діяльність всіляко героизировалась, точнісінько сирійський шаблон), німецький рейхс-міністр закордонних справ опинився в Москві як раз в той час, коли їй одночасно намагалися і зробити атата за геополітичне хамство, і найняти в якості вишибали для приведення до тями такого ж хама. Власне, це перше, що дає підстави поминати пакт Ріббентропа-Молотова. Другий - можливі наслідки перспективного російсько-турецького альянсу: влучний вираз "закляті друзі" тут підходить як не можна більш точно. Правда, у нинішніх умовах мова йде не про розподіл сфер впливу через очевидну неможливість такого, а про взаєморозуміння та взаємодопомоги. Якого роду?

На це питання буде легше відповісти, якщо згадати про вчорашній зустрічі президентів Алієва, Путіна і Рухани в Баку. Вже одна дата його проведення - напередодні "примирливого" візиту Ердогана - заслуговує уваги. Ще більш примітно підсумкове комюніке російсько-азербайджансько-іранського саміту. Містить, серед звичного вже словесного сміття щодо боротьби з тероризмом, наркотрафіком та кіберзлочинністю, знаковий пасаж про заваді співпраці у вигляді неврегульованих конфліктів у регіоні. За інших обставин можна було б віднести до балачок, якщо б не наступні за ним слова про розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва, вписані в контекст того, що відбувається.

Хай вибачить мені читач спрощення і схематизм, розклад у загальних рисах такий. Іранська ядерна угода тріщить по швах: дуже багато і у Вашингтоні, і у Тегерані вважають її паліативним вирішенням. Її головне завдання, по суті виконана: адміністрація Обами записала в свій актив зовнішньополітичне досягнення, відклавши проблему на потім. Іранські ж ліберали - "голуби" отримали можливість підлатати економіку, посиливши тим самим свої позиції у внутрішньополітичних іграх. Тепер в інтересах Ірану зробити неможливим повернення статус-кво навіть тоді, коли колапс угоди стане невідворотним. Як? Максимально збільшивши ціну відмови від своєї сировини для Європи.

Здавалося б, це суперечить інтересам Кремля. Але для Москви, грунтовно подрастерявшей можливості енергетичного шантажу, опинитися в цій обоймі, осідлавши "альтернативні шляхи транспортування", увійшовши то в частку, то в змову - хороший шанс на його відновлення. І, до речі, такий розклад зовсім не виключає "великого енергетичного розвороту" на вічно голодний Схід - а це, нагадаю, не тільки Китай. Баку, взагалі кажучи, в цій комбінації нічим не ризикує: західні компанії, по суті, не мають причин переривати business as usuall - скоріше, навпаки. А ось виживаність алієвського режиму, безумовно, підвищиться (в силу очевидності на причини зупинятися не буду).

Туреччина для такої гри об'єктивно необхідна. Як необхідно і досягнення компромісу в сирійському питанні. За великим рахунком, сторони цілком влаштує і повний демонтаж цієї держави за умови дотримання їх інтересів. Так що і Москва і Тегеран, і Анкара без докорів сумління будуть підтримувати будь-кого, хто це забезпечить дотримання, що б на цей рахунок не думав Захід. І якщо перші двоє вже давно "по ту сторону", то сама логіка соціально-політичних процесів в послепутчевой третьої робить її перехід практично невідворотним.

До речі, ще один цікавий збіг: сьогодні стало відомо, що Путін "запропонував" Держдумі ратифікувати угоду з Дамаском про розміщення в Хмеймиме постійно діючої авіабази. І можна бути впевненим, що Ердоган ніяких заперечень висувати не буде.

У той же час, ще одна реминесценция на тему радянсько-німецького пакту - взаємні компроміси. Що лежить на поверхні: відмова Москви від підтримки курдів в обмін на часткове самоусунення Анкари від кавказьких справ - за винятком, зрозуміло, карабахського конфлікту. Це питання, по всій видимості, буде соображаться на трьох - причому платити за це застілля доведеться вірменам.

Азербайджанські та російські джерела вже натякають, що в числі питань, які Путін вчора обговорював з Алієвим, були подальші закупівлі озброєнь. Присовокупим сюди наступне. По-перше, мляву реакцію РФ на зимову "триденну кампанію", результатом якої стало встановлення азербайджанського контролю над низкою стратегічно важливих районів навколо Карабаху, а по-друге - недавні "зливи" в азербайджанських ЗМІ, що Женевські протоколи 2010 року стали наслідком "занадто близьких відносин тодішнього президента (а нині опальної "колишньої правої руки Ердогана") Абдулли Гюлля з Фейтуллой Гюлен і через його посередництво з Держдепом США. Ця версія влаштує і Анкару, і Баку, і Москву - якої, за великим рахунком, крім зброї нема чого запропонувати Азербайджану. Причому нагадувати про фактичних власників вірменської економіки зайве.

"Раптове" врегулювання карабахської проблеми в нинішніх обставинах виглядає ключовою умовою якщо неї для подальшого "осестроительства", то для забезпечення надійних тилів як Туреччини, так і Росії. Щось подібне вже мало місце після Першої світової війни, коли кемалистское та більшовицький уряди, які опинилися в міжнародній ізоляції, дивовижним чином допомогли один одному, підписавши Московський договір 1921 року. Тоді "дружбу і братерство" двох молодих республік змусили заплатити третю - Вірменію, нав'язавши їй договір Карський. Описувати їх тут немає сенсу - достатньо згадати, що саме з-за них вірменська святиня Арарат виявився турецьким, а Нахічевань і Нагірний Карабах - азербайджанським. Події вчорашнього і сьогоднішнього дня виглядають як продовження цієї історії.