Китайський консенсус і Україна. Нащо Пекін знов активно грає у миротворця

Майже два тижні тому міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба здійснив чотириденний візит до Китаю (до речі, це перший візит українського високопосадовця до КНР з початку повномасштабного вторгнення РФ), де, зокрема, поспілкувався з китайським колегою Ван Ї про шляхи припинення війни, розв’язаної Росією.

Офіційний Пекін, як годиться, виступив за дотримання статуту ООН і підтримав територіальну цілісність і суверенітет України, і, ймовірно, в якості невеличкого жесту доброї волі навіть впровадив обмеження на експорт безпілотників, що використовуються у військових цілях. Втім, достеменно нам невідомо, чи ці обмеження стосуються лише Росії, або ж поширюються також і на Україну.

Так чи інакше після візиту Кулеби до Китаю інший, добре вже нам відомий топовий дипломат цієї країни — спеціальний представник уряду Китаю у справах Євразії Лі Хуей, як і очільник українського МЗС, вирушив до країн Глобального Півдня.

І якщо просувати український порядок денний в цьому геополітичному регіоні Кулеба 4 серпня поїхав до Малаві, Замбії та Маврикію, то Лі в межах турне охопив три різні регіони – Південну Америку, Африку та Південно-Східну Азію. Раніше Лі вже відвідав Бразилію і ПАР, а потім вирушив до Індонезії.

Головна мета турне спецпредставника КНР – зміцнення позицій Пекіну в просуванні презентованого у травні китайсько-бразильського так званого "консенсусу" з шести пунктів, жоден з яких, наприклад, не передбачає виведення російських військ з території України чи покарання воєнних злочинців РФ, а натомість є банальним попурі декларативних прагнень, як-от утримання від ескалації, ударів по АЕС, збереження ланцюжків поставок, тощо.

"Консенсус" безпосередньо вже підтримала Туреччина, а під час візиту Лі до ПАР – і ця держава. Проте спецпредставник КНР у Бразилії стверджував, що китайсько-бразильська ініціатива отримала позитивні відгуки 110 країн. В червні КНР говорила про 45 держав. Правда, про які саме країни йдеться, Пекін чомусь вирішив тримати в таємниці.

Власне, жонглювання кількістю країн, що підтримують альтернативний "мирний план", безпосередньо є мавпуванням і віддзеркаленням китайцями помірного успіху України в контексті першого Саміту миру, що відбувся у Швейцарії, комюніке якого станом на сьогодні підписали 88 країн.

У Китаю ж, звісно, жодного комюніке чи будь-якого іншого аналогічного документу немає, тому заявлені 110 країн – це радше про створення контрмедійної картинки з багатьма елементами навсупір українській "формулі миру", яку Банкова старанно піарить напередодні другого Саміту миру.

По суті ж Китай, як і зазвичай, виступає за все добре і проти всього поганого. Як і ті невідомі країни, про які заявив Лі (скільки б їх не було насправді). Адже, так би мовити, "позитивний відгук" кишеню не обтяжує, оскільки він не є у форматі підпису під офіційним міжнародним документом.

Дипломатичний піар китайсько-бразильського "консенсусу", як бачимо, формується не в останню чергу саме в країнах Глобального Півдня, що Китай сприймає, скажімо так, як переконливу "масовку" під трибуною його геополітичного лідерства.

Фактично ж зараз триває боротьба за цей регіон між КНР і трансатлантичною спільнотою саме в контексті російської війни проти України. І йдеться не про її припинення, а про амбіції Пекіну.

В цьому плані дуже характерним, завважимо, є, наприклад, заява малійської хунти, яку активно підтримує Росія, про розрив дипломатичних відносин з Україною через, нібито, нашу причетність до епічного знищення у липні туарегами десятків російських найманців в цій колишній французькій колонії.

Не забуваймо і про випущених у "західний світ" колишніх політичних в’язнів Кремля, які без зволікань почали відроджувати наративи про "хороших рускіх" і "поганого царя", заручником якого нібито є всі прості громадяни РФ, а тому, мовляв, не мають страждати від санкцій, якби вони не тішилися смертям українців.

Знов-таки, це все є елементами однієї великої гри Китаю та Росії. Проте в її межах вони мають дещо відмінні цілі.

Мета Росії полягає у тому, аби максимально нівелювати український порядок денний в контексті просування "формули миру" і підготовки нового саміту; що, за сподіванням Кремля, обумовить превалювання його так званого "плану миру", або радше плану капітуляції України.

Китай собі має кілька задач.

По-перше, якнайдовше тримати Росію в своїй зоні впливу (тобто вона йому потрібна ослаблена, а отже залежна від КНР в його змаганні за світове лідерство).

По-друге, втручанням у низку військових конфліктів (Росії проти України, Ірану проти Ізраїлю) в якості "нейтрального" посередника Пекін сподівається закріпитися в статусі альтернативного США геополітичного гравця, здатного вирішувати кризи.

Власне, ці амбіції відображено в інформаційних кампаніях Китаю як всередині КНР, так і на ресурсах, що транслюють китайську пропаганду за кордон. І в якості ілюстрації можна навести колонку експрем’єра Киргизстану Джоомарта Оторбаєва для China Daily, в якій він стверджує, наприклад, що візит Кулеби до Китаю, а також організація Ваном Ї у Пекіні зустрічі 14 палестинських угруповань, мовляв, свідчать про те, що Палестина й Україна більше "не покладаються на своїх західних партнерів", а сподіваються, що саме за участі Китаю – геополітичної сили, альтернативній США — вдасться досягти миру.

І це один з ключових на сьогодні наративів Пекіну в контексті війни Росії проти України. Вочевидь, до проведення другого саміту миру, що ймовірно, зі слів голови Офісу президента Андрія Єрмака, може відбутися в одній з країн Близького Сходу (хоча треба зважати також і на чергову ескалацію проксі-війни Ірану проти Ізраїлю), Китай і Росія, а з ними Бразилія і ПАР посилюватимуть медійну компоненту так званого "консенсусу", аби затьмарити власне цей саміт, при цьому прямо його не зриваючи.