Китайський консенсус і Україна. Нащо Пекін знов активно грає у миротворця
Китай просуває власний "мирний план" щодо Росії та України напередодні другого Саміту миру
Майже два тижні тому міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба здійснив чотириденний візит до Китаю (до речі, це перший візит українського високопосадовця до КНР з початку повномасштабного вторгнення РФ), де, зокрема, поспілкувався з китайським колегою Ван Ї про шляхи припинення війни, розв’язаної Росією.
Офіційний Пекін, як годиться, виступив за дотримання статуту ООН і підтримав територіальну цілісність і суверенітет України, і, ймовірно, в якості невеличкого жесту доброї волі навіть впровадив обмеження на експорт безпілотників, що використовуються у військових цілях. Втім, достеменно нам невідомо, чи ці обмеження стосуються лише Росії, або ж поширюються також і на Україну.
Так чи інакше після візиту Кулеби до Китаю інший, добре вже нам відомий топовий дипломат цієї країни — спеціальний представник уряду Китаю у справах Євразії Лі Хуей, як і очільник українського МЗС, вирушив до країн Глобального Півдня.
І якщо просувати український порядок денний в цьому геополітичному регіоні Кулеба 4 серпня поїхав до Малаві, Замбії та Маврикію, то Лі в межах турне охопив три різні регіони – Південну Америку, Африку та Південно-Східну Азію. Раніше Лі вже відвідав Бразилію і ПАР, а потім вирушив до Індонезії.
Головна мета турне спецпредставника КНР – зміцнення позицій Пекіну в просуванні презентованого у травні китайсько-бразильського так званого "консенсусу" з шести пунктів, жоден з яких, наприклад, не передбачає виведення російських військ з території України чи покарання воєнних злочинців РФ, а натомість є банальним попурі декларативних прагнень, як-от утримання від ескалації, ударів по АЕС, збереження ланцюжків поставок, тощо.
"Консенсус" безпосередньо вже підтримала Туреччина, а під час візиту Лі до ПАР – і ця держава. Проте спецпредставник КНР у Бразилії стверджував, що китайсько-бразильська ініціатива отримала позитивні відгуки 110 країн. В червні КНР говорила про 45 держав. Правда, про які саме країни йдеться, Пекін чомусь вирішив тримати в таємниці.
Власне, жонглювання кількістю країн, що підтримують альтернативний "мирний план", безпосередньо є мавпуванням і віддзеркаленням китайцями помірного успіху України в контексті першого Саміту миру, що відбувся у Швейцарії, комюніке якого станом на сьогодні підписали 88 країн.
У Китаю ж, звісно, жодного комюніке чи будь-якого іншого аналогічного документу немає, тому заявлені 110 країн – це радше про створення контрмедійної картинки з багатьма елементами навсупір українській "формулі миру", яку Банкова старанно піарить напередодні другого Саміту миру.
По суті ж Китай, як і зазвичай, виступає за все добре і проти всього поганого. Як і ті невідомі країни, про які заявив Лі (скільки б їх не було насправді). Адже, так би мовити, "позитивний відгук" кишеню не обтяжує, оскільки він не є у форматі підпису під офіційним міжнародним документом.
Дипломатичний піар китайсько-бразильського "консенсусу", як бачимо, формується не в останню чергу саме в країнах Глобального Півдня, що Китай сприймає, скажімо так, як переконливу "масовку" під трибуною його геополітичного лідерства.
Фактично ж зараз триває боротьба за цей регіон між КНР і трансатлантичною спільнотою саме в контексті російської війни проти України. І йдеться не про її припинення, а про амбіції Пекіну.
В цьому плані дуже характерним, завважимо, є, наприклад, заява малійської хунти, яку активно підтримує Росія, про розрив дипломатичних відносин з Україною через, нібито, нашу причетність до епічного знищення у липні туарегами десятків російських найманців в цій колишній французькій колонії.
Не забуваймо і про випущених у "західний світ" колишніх політичних в’язнів Кремля, які без зволікань почали відроджувати наративи про "хороших рускіх" і "поганого царя", заручником якого нібито є всі прості громадяни РФ, а тому, мовляв, не мають страждати від санкцій, якби вони не тішилися смертям українців.
Знов-таки, це все є елементами однієї великої гри Китаю та Росії. Проте в її межах вони мають дещо відмінні цілі.
Мета Росії полягає у тому, аби максимально нівелювати український порядок денний в контексті просування "формули миру" і підготовки нового саміту; що, за сподіванням Кремля, обумовить превалювання його так званого "плану миру", або радше плану капітуляції України.
Китай собі має кілька задач.
По-перше, якнайдовше тримати Росію в своїй зоні впливу (тобто вона йому потрібна ослаблена, а отже залежна від КНР в його змаганні за світове лідерство).
По-друге, втручанням у низку військових конфліктів (Росії проти України, Ірану проти Ізраїлю) в якості "нейтрального" посередника Пекін сподівається закріпитися в статусі альтернативного США геополітичного гравця, здатного вирішувати кризи.
Власне, ці амбіції відображено в інформаційних кампаніях Китаю як всередині КНР, так і на ресурсах, що транслюють китайську пропаганду за кордон. І в якості ілюстрації можна навести колонку експрем’єра Киргизстану Джоомарта Оторбаєва для China Daily, в якій він стверджує, наприклад, що візит Кулеби до Китаю, а також організація Ваном Ї у Пекіні зустрічі 14 палестинських угруповань, мовляв, свідчать про те, що Палестина й Україна більше "не покладаються на своїх західних партнерів", а сподіваються, що саме за участі Китаю – геополітичної сили, альтернативній США — вдасться досягти миру.
І це один з ключових на сьогодні наративів Пекіну в контексті війни Росії проти України. Вочевидь, до проведення другого саміту миру, що ймовірно, зі слів голови Офісу президента Андрія Єрмака, може відбутися в одній з країн Близького Сходу (хоча треба зважати також і на чергову ескалацію проксі-війни Ірану проти Ізраїлю), Китай і Росія, а з ними Бразилія і ПАР посилюватимуть медійну компоненту так званого "консенсусу", аби затьмарити власне цей саміт, при цьому прямо його не зриваючи.
