Китайська суперпозиція. Як Вашингтон пояснив Пекіну токсичність Москви

За результатами торгів 14 березня акції китайських компаній на біржі в Гонконгу рекордно обвалилися через новину, що Москва попросила Пекін допомогти їй вести війну з Україною. Китай, принаймні, на офіційному рівні, не відповів на це ні згодою, ні відмовою, та й саме звернення не прозвучало офіційно, але біржовий обвал послідував негайно. Росія знову виявилася попереду всієї планети: такої токсичністю не мала жодна країна в новітній історії, включаючи гітлерівський Третій Рейх.

Про що попросила Москва

13 березня New York Times, пославшись на джерело в Білому домі, повідомила, що Росія запросила у Китаї економічну та військову допомогу у зв'язку з війною в Україні. У відповідь на це в посольстві Китаю в США та у прес-службі Кремля уточнили, що Росія попросила Китай про будь-яку допомогу.

Справді, Москва запросила всього одразу, від сухпайків до безпілотників та ЗРК. Іншими словами, на 18-й день війни на Росії закінчилося все. На тлі відмови НАТО закрити небо над Україною та хвалькуватих заяв Москви про знищення української авіації, прохання про ЗРК виглядало особливо цікаво. Втім, всі розуміють, що рано чи пізно НАТО втрутиться у конфлікт щонайменше на рівні повітряної підтримки, тому прохання про постачання ЗРК було жестом у бік Брюсселя та Вашингтона.

Щоб оцінити ступінь відчаю Москви, потрібно взяти до уваги, що, навіть за негайної згоди Пекіна виконати її прохання, завезення допомоги потребувало б часу, набагато більшого, ніж завезення з Росії. Це означає, що на Росії, на всьому її протязі до Китаю, нічого із запитаного в резервах вже немає. Цікаво, чи залишилися на російських складах хоча б білі прапори, чи відносно чисті простирадла для їхнього виготовлення? Чи Москві і для капітуляції доведеться вимагати китайську допомогу?

Крім того, у російському зверненні був і елемент гри на публіку. Кремль спробував намалювати на стіні, за спиною, величезного дракона, готового прийти йому на допомогу. Але в Москві вкотре недооцінили ситуацію.

США виражають та виграють

Одразу після публікації в New York Times прес-секретар Держдепартаменту Нед Прайс заявив, що США офіційно попереджають "будь-яку країну, яка намагатиметься витягнути Росію з економічної та фінансової трясовини" про неприємні наслідки. Причому ці наслідки настануть для неї не лише у відносинах зі США, а й "у глобальному вимірі, оскільки Америка єдина зі своїми союзниками на Заході та Сході".

Іншими словами, Прайс дав зрозуміти, що не лише військова, а взагалі будь-яка допомога Росії розглядатиметься як пособництво агресору.

Вагомість слів Прайса наочно продемонстрували котирування на Гонконзькій біржі, створивши фон для зустрічі радника Байдена з національної безпеки Джейка Саллівана та голови канцелярії ЦК КПК із закордонних справ Ян Цзечі. Їхні переговори в Римі тривали 7 годин, і в них, як повідомляється в прес-релізі Білого дому, чимале місце було приділено й ситуації в Україні.

Зрозуміло, що ніхто з Вашингтона не дзвонив інвесторам, і не вимагав опустити курс китайських акцій, обіцяючи ослушникам сувору догану, або навіть втрату партквитка. Все було набагато простіше: 75% економіки Китаю безпосередньо залежить від країн Заходу, про що інвестори чудово обізнані. Звичайно, ця залежність є взаємною, і санкції проти Китаю вдарять рикошетом по пов'язаних з ним підприємствах. Але українське питання стало для Заходу принциповим. І трейдери побоюються, що якщо Пекін ризикне підтримати Путіна, це може спричинити глобальні санкції проти китайських фірм.

В результаті, великий бізнес Китаю лише за день, за рахунок падіння курсової вартості, втратив $52 млрд. Звичайно, ця втрата поки що досить умовна: щойно трейдери переконаються, що Китай не підтримає путінських авантюр, курс повернеться до попередньої позначки. Іншими словами, біржовий стрибок – це попередження.

Справа принципу

Сьогодні колективний Захід почав, нарешті, усвідомлювати, що навіть з'ївши всю Україну, цілком путінська Росія не зупиниться на цьому, а навпаки, стане ще агресивнішою і амбітнішою. Більше того, Захід, причому, вже на рівні не лише політиків, а й середнього обивателя, помалу розуміє, що московське чудовисько розіжралося до своєї нинішньої величини виключно із західною допомогою. У 1990-2000 року Росію можна було позбавити в директивному порядку ядерної зброї і безболісно розділити на залежні протодержави під зовнішнім управлінням, які, у перспективі, могли б зрости у країни, що зрозумілі. Щонайменше ці країни не несли б світові глобальних загроз. У наступному десятилітті, з 2000 по 2010 цю операцію можна було зробити вже ціною кількох локальних воєн, але все ще відносно невеликими жертвами, і з мінімальним ризиком ядерної війни. З 2010 року і до теперішнього часу демонтаж Росії став чреватим великою війною в Європі, кризою біженців і широкими санкціями, зворотний бік яких неминуче б'є по Заходу, оскільки РФ і Захід тісно пов'язані економічно. Але Росію ще можна задавити відносно малою кров'ю — на жаль, українською, але так уже склалося, географічно та історично. А застосувавши економічний тиск ще можливо, крок за кроком, мінімізувати ризик глобальної, ядерно-хімічно-бактеріологічної війни. Але вже найближчими роками світ може втратити і цей шанс, прийшовши до ситуації, коли Росію можна буде усунути з політичної карти лише ціною повномасштабної Третьої Світової.

Водночас, обійтися без демонтажу Росії також неможливо. Плотоядна та архаїчна Рептильна Фашизація (РФ), яка не розуміє реалій сучасного світу, і тому нездатна чути навіть власний інстинкт самозбереження, готова зжерти весь світ, якщо її не зупинять. І, навіть якби Захід, знесилений внутрішніми протиріччями, дозволив Росії з'їсти себе по шматках, чого сподівалися у Кремлі, Пекіні, що залишився віч-на-віч із Москвою, теж довелося б шукати спосіб умертвити російську гадину.

Гра Пекіна

Китай вже давно пропонує себе Заходу на роль посередника у відносинах з архаїчними режимами, з якими розвиненим країнам, з багатьох причин, важко спілкуватися безпосередньо. У принципі, потреба у такому посередництві є, але сам Пекін у власних очах Заходу дуже виразно зберігає у собі елементи феодальної архаїки. Це не зовсім так, але культурна і ментальна розбіжність між Заходом і США, з одного боку, і Китаєм з іншого, є. Воно і створює складнощі в комунікаціях, тим більше — у створенні міцних союзів.

У цьому, обидві сторони договороспроможні, що відрізняє їхню відмінність від цілком недоговороспроможної РФ. І, що ще важливіше, вони справді хочуть домовитися. Питання лише в наявності теми, збіг позицій за якою б переважив тягар протиріч. І, зрозуміло, кожна зі сторін захоче отримати у такому компромісі максимум преференцій, зробивши мінімум поступок. Чи може проблема Росії стати такою темою, започаткувавши новий етап зближення Заходу та Китаю?

Очевидно, може. Ситуація певною мірою повторює перехід СРСР від союзу з Гітлером до Антигітлерівської коаліції. Лондон і Вашингтон не дуже любили Сталіна, але, як сказав Черчілль, "якби Гітлер вторгся в Пекло, я б принаймні замовив за Диявола слівце в Палаті громад". До того ж і Сі Цзіньпін зовсім не Сталін, а Китай не СРСР сталінських часів. За всіх питань, що виникають при погляді на КНР із Заходу, його будова принципово відрізняється від злочинного сталінського режиму. Можна також згадати і китайську індустріалізацію, в яку Захід вклався з очевидною метою зробити з Китаю противагу СРСР. Нехай не цілком західний, але конструктивний і здатний розмовляти у рамках спільної із Заходом логіки розвитку.

Крім того, у соціальному плані Китай сьогодні вийшов на роздоріжжя, і може рушити як у напрямку деякої демократизації, і зближення на цій базі із Заходом, так і у бік посилення авторитаризму. Останнє теж не зробить його схожим на нацистську Росію, але створить для Пекіна спокусу використати ситуативні союзи з тоталітарними режимами для протистояння зі США та Заходом в цілому. Завдання США на цьому роздоріжжі – створити умови для вигідної йому еволюції КНР, у тому числі утруднивши Пекіну зближення з Москвою. Пекін, у свою чергу, у принципі не проти цього, але хоче отримати максимально можливу нагороду. Крім того, китайці обґрунтовано вважають, що, запропонувавши Москві притулок від західних санкцій і змусивши її притиснутись до себе якомога щільніше, вони надалі отримають і більший шматок російського пирога при його розділі. У Вашингтоні готові з розумінням поставитися і до цього, але лише до того моменту, поки китайський притулок не почне чимось реальним.

У результаті, КНР обережно балансує, вичікуючи, проте повільний дрейф від Росії до Заходу все ж таки в наявності. Спочатку МЗС КНР відмовилося засуджувати російську агресію проти України, але вже 25 лютого Сі Цзіньпінь зателефонував Путіну і висловився за дипломатичне врегулювання конфлікту. А 10 березня, за два тижні з початку повномасштабних бойових дій, Китай назвав те, що відбувається в Україні війною, закликавши Росію утриматися від загроз застосування ЯО.

Одночасно Пекін почав промацувати і західних союзників, шукаючи у їхніх лавах найподатливіші ланки. Так, Сі Цзіньпінь провів переговори з Еммануелем Макроном та Олафом Шольцем, за результатами яких прозвучав досить туманний намір про спільні зусилля щодо мирного врегулювання російсько-української війни. І це слово "спільні" одразу ж почули у Вашингтоні.

Американська контрігра

Роздмухуючи в інформаційному просторі тему можливої допомоги Пекіна Москві і невідворотної відповіді на неї, американська адміністрація вирішила відразу кілька важливих завдань.

Вона отримала привід ясно заявити, що будь-яка допомога Росії, будь-яка і від кого, буде розцінена як допомога агресору. Вона нагадала союзникам, що така допомога у будь-якому разі сприятиме більшій тривалості воєнних дій. Вона розвела в різні боки теми Тайваню, за яким можливі переговори, і Україна, де Москва вже розв'язала війну, ясно давши зрозуміти, що по Україні компромісів відтепер не може бути. Більше того, наступного дня після зустрічі в Римі Джейка Саллівана та Ян Цзечі, постійний представник США в НАТО Джуліан Сміт роз'яснила незрозумілим, що США хочуть побачити ясну позицію всіх країн, включаючи Китай, щодо української кризи, оскільки "зараз не час вдаватися до нейтральних" .

Водночас у мережу було злито "таємну", а насправді просто забуту інформацію про французькі поставки до Росії електронного обладнання після 2014 року. Ці поставки не порушували санкцій, що існували на той момент, але одна лише їх згадка про них зараз, перед президентськими виборами у Франції, перший тур яких пройде 10 квітня, вкрай токсична для Макрона. Це теж попередження: "не надумайте вести переговори з Пекіном за нашою спиною, ми жорстоко покараємо за такі маневри".

Путін та яйця по-китайськи

Китай був змушений кілька разів спростовувати інформацію про готовність надати РФ будь-яку військову чи військово-технічну підтримку. Єдине, що все ще можливо, це обмін супутниковими даними, але він здійснюється давно, і щодо України не відіграє великої ролі. Іншими словами, Пекін витончено пустив Росію поперед себе по санкційному мінному полю: обнадіяв 4 лютого, під час візиту Путіна до Пекіна, не пообіцявши нічого конкретного, і спостерігає зараз за тим, що Захід зробить з Росією за її українське турне, проєцюючи це на можливі наслідки вторгнення на Тайвань Що ж до документів, підписаних у Пекіні, нічого, крім зобов'язання РФ зміцнюватися у ролі другорядного сировинного придатку КНР, вони не містять. Путін зміг побачити у них обіцянку підтримки лише тому, що звик чути те, що йому подобається. Росія роками складала, причому, більше для самої себе, версії про "поворот на Схід", але спробувавши його зробити отримала лише $50 млрд корпоративного боргу Китаю. Іншими словами, Пекін вже сьогодні міцно тримає колективного Путіна за частину колективного тіла, що винесена в підзаголовок. І як тільки провал бліцкригу РФ в Україні стане очевидним економічно, ця хватка стане дуже жорсткою. Недарма, ще 3 березня, на тлі перших ефектів від розгромних санкцій, з Пекіна до Москви було направлено якийсь робочий документ, де повідомлялося про недозволеність відставання від графіка поставок сировини через створену саму РФ надзвичайну ситуацію, яку Пекін не вважає форс-мажором, і висувалися жорсткі вимоги щодо майнових чи інших гарантій. Можливі гарантії включали взаємозаліки боргу сировиною за пільговими для Китаю цінами та передачу, поки що заставу, контрольних пакетів акцій ключових російських корпорацій. Крім того, документ містив прямі настанови, вказуючи недбайливого партнера на те, що Росія вкрай погано керується, особливо у тій групі регіонів, яка перебуває у сфері інтересів КНР.

Таких документів від Пекіна Кремль ще не отримував, і зараз перебуває в здивованому онімені. У притулку Ямантау, куди перемістився умовний Кремль, панує паніка і йдуть призначення нових і нових винних, і навіть гарячковий пошук виходу з ситуації. І хоча політичний тиск у бункері Путіна ще не зрівнявся з показниками берлінського бункера Гітлера у квітні 1945 року, він впритул підійшов до цієї позначки.

Треба також сказати, що у Китаю, на тлі самоліквідації Білорусі та неспроможності Росії як регіонального лідера, є й плани щодо України. Але цю тему поки що відкладено — до завершення гарячої фази війни.

Що стосується переговорів у Римі, то тема РФ на них, ймовірно, також була присутня, але йшлося не про надання або ненадання їй допомоги, а про розділ майбутніх сфер впливу та постановку на порядок денний питань, з яких у США ще не сформувалася позиція, а в Китаю, навпаки, вона вже є.

У перспективі, після закінчення військових дій, погодивши цей крок із Вашингтоном, Пекін, може надати РФ фінансову, товарну та гуманітарну допомогу. Але вже зараз ясно, що вона буде обставлена низкою жорстких умов. В цілому ж, на горизонті вимальовується повернення до біполярного світу, з Китаєм як другий полюс сили і без Росії взагалі. Формально спочатку РФ може бути і збережена, але за фактом її розділять на зони зовнішнього управління, що в майбутньому призведе до її розпаду і де-юре. Втім, це відбуватиметься на дуже далекій периферії значних світових проблем.

Нова ж біполярність буде посткапіталістичною, зовсім іншою, ніж біполярність США — СРСР. Її аналіз дуже цікава, але вже зовсім інша тема.