Казус Спартц. Хто використав схему Сунь Цзи проти Банкової

Кейс Вікторії Спартц (яка від народження в Носівці Чернігівської області у 1978 році і аж до заміжжя носила прізвище Кульгейко) має декілька вимірів.

Перший – але для її кар'єрних перспектив далеко не основний (про це згодом) – це проблеми української державної машини. Проблеми, пов'язані здебільшого з властивою українській публіці системною недовірою до влади, а також нездатністю влади вибудовувати ефективні публічні комунікації й пояснювати свою (без)діяльність. Простіше кажучи, це описана ще Сунь Цзи схема: шлях до перемоги прокладається по помилках та вразливостях противника. В даному випадку – принципових моментів три, і всі вони стосуються кадрової політики. Питання призначення голови САП, а також відставок голови ОП Андрія Єрмака та його заступника Олега Татарова.

Саме ці три питання були основними для української аудиторії в усіх "наїздах" Спартц на Банкову. Таких наразі п'ять – відкритий лист до президента Байдена, три прес-релізи та вельми промовисте інтерв'ю "Європейській правді", яке бажано дивитись, а не читати. Річ, однак, у тім, що раціональне гніздо губиться серед звинувачень у дусі "всім відомо" (можете з цим не погоджуватись, але спробуйте знайти незалежні беззаперечні докази, позбавлені піарної складової). Між тим, саме довкола цих "всім відомих" претензій і розгортались усі баталії останніх днів. Хоча особисто я ніяк не второпаю: невже британська розвідспільнота така німа, а американська – така безмовна, щоб не зуміти запобігти безпосередній участі Єрмака в координації постачань зброї Україні? Між тим, його твердження щодо забезпечення цієї координації досі не спростували ані радник Байдена з нацбезпеки Джейк Салліван, ані очільник Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Майк Міллі – а надання Україні систем HIMARS погоджували саме вони. Навіть більше – ця комунікація продовжується й після заяв Спартц. Це, крім усього іншого, виглядає як очевидне свідчення того, що Вашингтон не поділяє її не підкріпленого жодними повноваженнями заклику до відставки Єрмака. І, з огляду на те, що криза фактично завершилась, чекати її щонайменше наївно: ніхто нікуди не йде.

Що насправді турбує американський істеблішмент – при чому обидві партії – це стан судової реформи та боротьба з корупцією. І в контексті цього – питання САП. Як випливає з висновку Єврокомісії, який передував наданню Україні статусу кандидата в ЄС, те саме турбує і європейців. Але є одне але: від 24 лютого Вашингтон цього питання не порушував, за замовчуванням погоджуючись, що це не на часі. Однак те, що Спартц зачепила цю тему, ще не вказує на зміну позиції.

Тут ми підходимо до другого виміру. Від самого початку мішенню конгресвумен-республіканки від штату Індіана були не Єрмак із Татаровим і навіть не Зеленський – а Байден. Останнім часом багато писалося про біографію Спартц – переважно захоплено. Що ж, це справжня американська мрія з елементами фантастики. Поїздка в США на навчання, успішний шлюб після випадкового знайомства в потязі, робота у фінансовому відділі Генпрокуратури штату, потім брокерська ліцензія і старт політичної кар'єри без виборів – Спартц просто заступила місце в сенаті штату, яке звільнилося з виходом на пенсію попередника. Це або неймовірне везіння, або – перспективній пані хтось дуже активно допомагав. Потім, звісно, будуть і вибори, й перемога. Та старт завжди важливий.

Свого часу Спартц примкнула до Партії Чаювання – ультраправого крила Республіканської партії, яке ледь її не розкололо, але тут на арену вийшов Дональд Трамп. І відтоді Спартц – людина з його обойми. Донедавна всі її голосування вписувались в ідеальний шаблон правої республіканки. Аж до того, що будучи жінкою й маючи двох доньок, вона голосувала проти законопроектів, спрямованих на захист жінок і покращання їх соціальних умов. Образ Спартц – це образ "антисоціалістки, що жила за диктатури" (хоча для людини, що народилась у 1978 році це не беззаперечне твердження). І, судячи із згаданого інтерв'ю ЄП, повністю змінила "прошивку" – стала більшою американкою, ніж її власні виборці.

До 24 лютого долею батьківщини — чи то пак країни походження — вона взагалі не переймалась, зосередившись на внутрішньоамериканському порядку денному. З Україною її не зв'язувало геть нічого – окрім хіба до пори не надто афішованих зв'язків із бабусею. І як зазначив колишній президент Українського Конгресового Комітету Америки та екс-голова Світового Конгресу Українців Аскольд Лозинський, "перегляд її біографії, освіти та відсутність будь-якої роботи в українському громадянському суспільстві, чи то в Україні, чи то в Америці, чітко показує, що вона не в змозі робити різкі та суперечливі заяви про Україну. Вона ніколи нічого не робила в країні чи для неї. Відверто кажучи, її обрання було цілковитою несподіванкою для всіх, хто пов’язаний з Україною чи українською американською громадою".

Після початку масштабного російського вторгнення Спартц дещо відкоригувала позицію – і її голосування стосовно України пішли врозріз із трампістським крилом республіканців із його фокусом на ізоляціонізмі та фіксацією на концепції "великих угод" (чи оборудок). Це дало надію, що вона стане "своєю людиною в чужій команді". Саме цим – і очевидним прагненням зробити красивий піар – було зумовлено її запрошення на підписання закону про ленд-ліз для України, хоча вона не входила в число ані його розробників, ані його лобістів. Та з'єднувальною ланкою Спартц не стала – при тому що більшість республіканців, як і більшість демократів виступає за всіляку підтримку Україні.

Спартц – вільно чи невільно – повернула Україну в порядок денний виборчої кампанії у США. Це вже третя спроба "Україногейту". Перша – в 2016 році – стала не надто вдалою спробою команди Трампа перебити "Рашагейт", пов'язаний із справою Манафорта, а також візитами Трампа в Росію та мутними контактами із представниками російського керівництва. Тоді в хід пішли звинувачення проти Джо Байдена в тиску на українське керівництво, а його сина Хантера – в причетності до українських корупційних схем.

Друга – в 2019 – стала продовженням першої, і завершилась спробами імпічменту самого Трампа, а також звинуваченнями проти його особистого адвоката Рудольфа Джуліані. Нинішня атака живиться тими самими старими наративами – темою української корупції та неефективності контролю над американською допомогою. Причому допомогою в широкому сенсі – як військово-технічною, так і фінансовою. Шпилька проти Саллівана – твіт "сподіваюсь, він впорається з Києвом краще, ніж з Кабулом" з перепостом допису Єрмака про розмову з ним – саме про це. Хоча така гра за межею фолу як з огляду на те, що "злив" Афганістану почав ще Трамп, так і через очевидну недоречність порівняння Афганістану з Україною.

І тут ми підходимо до третього виміру. З великою долею ймовірності, Спартц використали втемну – або ж вона сама включила "пасіонарність", розраховуючи, що її гра проти Байдена за двома ключовими для команди Трампа треками – українська корупція та брак нагляду над допомогою – забезпечить їй достатню підтримку на цьогорічних проміжних виборах, щоб зберегти місце в Конгресі та збільшити власний вплив. Наразі однопартійці Спартц ніяк її не підтримали. Скандал в США здебільшого взагалі пройшов непоміченим, і реакція українського кокусу (через заяву Марсі Каптур про підтримку адміністрації Зеленського та "дикі" звинувачення проти неї) та діаспори могли справити уявлення про нього як про свого роду "етнічний конфлікт".

Однак той факт, що на закиди Спартц відреагував Держдеп, провівши прес-брифінг профільної заступниці держсекретаря з питань контролю над озброєнням і міжнародної безпеки Бонні Дженкінс, — показовий. Фактично це єдина реакція на демарші конгресвумен з боку держави.

Дженкінс прямо заявила, що уряд США "впевнений в зобов’язанні українського уряду належним чином охороняти та обліковувати оборонне обладнання американського походження". Тобто, озвучене Спартц і улюблене російською пропагандою припущення, що призначена ЗСУ зброя може виплисти в Сирії чи в Росії, є безпідставним (не враховуючи із можливістю втрати на полі бою, з якою Вашингтон мириться). Що характерно, те саме заявляв представник Пентагону ще 8 липня, через два дні після того, як Спартц почала свою "атаку" на президентів. Це зайвий раз підтверджує, що метою її було зовсім не докопатись до істини, а хайпонути – тобто "зіграти в політику", в чому вона звинуватила Байдена і Зеленського. До речі, з огляду на те, що це сталося невдовзі після повернення з України, цілком можна припустити, що вона діяла в інтересах не лише трампістів, але й когось тут. Зрештою, українська публіка звикла вірити в кришталеву чесність закордонних політиків, що критикують нею ж обрану владу. А в кришталеву чесність колишніх співвітчизників, які в пошуках кращої долі відростили нову ідентичність, вірить іще більше. Втім, за нинішніх часів це стосується лише тих, хто відбув у західному напрямку. І за порівняння Вікторії Спартц із, скажімо, Валентиною Матвієнко можна автоматично отримати тавро "зелебота". А між тим, тут ідеться про те саме малоросійство, яке однаково шкодить Україні – байдуже з Москви чи Вашингтону.

Інша річ, що внаслідок проміжних виборів, які завершаться голосуванням у листопаді, демократи можуть втратити контроль над обома палатами парламенту. І тоді голос трампістсьского крила республіканців стане голоснішим. Це вже спільна проблема і для Банкової, і для Білого дому. Фальстарт Спартц має один позитивний момент: він вказав напрями наступних атак. Зараз криза фактично завершилась, і якщо Банкова не накосячить із комунікаціями, подальша реакція на неї буде переважно в дусі "чия би корова мичала". Звісно, "гра в політику" і навіть "політична громадянська війна" в Україні продовжиться, тим більше що вона набула рис ледь не релігійного конфлікту сект свідків "бариги" й хейтерів "клоуна". І кожна з них використовуватиме фактор Спартц для доведення своїх претензій на істину. Тим більше, що очікувати, що Спартц – якщо вона таки переможе в своєму окрузі – змінить обрану лояльність, не доводиться. Та істина, як водиться, залишиться "десь там".

Однак попереджений – значить озброєний. Тож час, що лишився до листопада, і Київ, і Вашингтон мають використати максимально ефективно, щоб позбавити прихильників Трампа аргументів. І тут, як би цього комусь не хотілося, йдеться насамперед про процедури, а не персоналії. Спростовувати домисли завжди легше, ніж вигадувати переконливі пояснення незручним фактам.