Острів свободи. Чому міру Ґданська не стало місця в сучасній Польщі
Ще увечері 13 січня були сподівання, що заходів Ґданська, 53-річний юрист Павло Адамович, виживе. Попри три ножові поранення, завдані молодиком прямо на очах у сотень гданщан, організм міра переживши п'ятому ятигодинну нічну операцію і дотяг до обіду. Дива не сталося. Один із символів ліберальної відкритої Польщі помер у шпиталі Медичного університету. Мітинги проти мови ненависті та насильства в Польщі (що, на думку багатьох експертів, спричинив і конкретно цей вчинок), які планувалися опозицією на вівторок, 15 січня, вихлюпнули на вулиці Варшави, Катовіц, Кракова, Любліна, а передусім Ґданська вже надвечір у понеділок. До рідного міста вилетів екс-прем'єр Дональд Туск, котрий у статусі голови Європейської Ради є фактично вигнанцем у власній країні через обструкцію провладних медіа. Окрім того, Туск є колишнім однопартійцем загиблого (партія "Громадянська платформа", з неї Адамович вийшов перед минулими виборами мера). Теж ворогом режиму Nic, партії "Право і Справедливість" Ярослава Качиньського, близнюка загиблого брата-президента Леха Качиньського, є ще один найвідоміший житель Ґданська — Лех Валенса.
"Вилучення з гри" мера одного з найбільших польських міст, котрий, залишаючись у кріслі 20 років, буквально восени виграв у висуванця Nic мерське крісло з подвійною перевагою (64 проти 35%), стало несподіваним дарунком для правлячої сили, котра аж ніяк не збирається бачіті хоч краплю вини у тому, що сталося. У вечірньому випуску "Відомостей" на державному телебаченні винним знову нікого Туска. Він по прильоті сказавши буквально таке: "Я хочу тобі, дорогий Павеле, сьогодні пообіцяти від імені усіх нас, гданщан, поляків та європейців, що для тебе і для нас усіх захистимо наш Ґданськ, нашу Польщу і нашу Європу від ненависті і погорди".
Що такого було в Павелові Адамовичу, що змусило сотні тисяч поляків вийти на пропам'ятні мітинги? Будучи з родини польських переселенців з-під Вільнюса — їх ще звуть кресов'яками — на відміну від більшості цього середовища, не виражав ненависті до народів на схід від Польщі. Білорусі считают його "своїм" (батько Павела вчився у білоруській гімназії Вільнюса), а в офіційному повідомленні Посольства України у Польщі сказано чітко: "Друг України". Більше того, Адамовичу приписують фразу, що його місто потребує ще 100 тис. працівників з України для нормального розвитку. І це в період накручування антиукраїнської істерії з "антибандерівськими законами", руйнуванням українських пам ятників на прикордонні, фільмом "Волинь", який "чомусь" на кінофестивалі в сусідньому до Ґданська Сопоті не взявши жодної головної нагороди.
Діючи наперекір владі Nic, Павло Адамович оголосив про готовність прийняти до міста біженців з Близького Сходу і тім фактично заперечив голослівні заяви пісовських прем'єр єрів, що, мовляв, Польща прийняла вже "мільйон біженців з України". Цей крок провладна преса окреслила заголовком "Іммігранти за брюссельські срібняки". Ті, що дана влада фактично купила населення з дітьми, доплачуючи за кожну наступну після першої дитину 500 злотих (3650 грн), подається як велика соціальна заслуга. Можна собі уявити, що робилося в головах "представників традиційних цінностей", коли Адамович запрошував ЛГБТ-організації на засідання заради міста, або зачитував найбільш затятим уривки з католицького часопису Znak, що "гомосексуальних осіб Бог так само любити", зрештою постійно видавав згоду на проведення прайду "Триміста" (Ґданськ–Сопот–Гдиня), наголошуючи на тому, що, "подобається це комусь чи ні, Ґданськ буде провадити політику боротьба із виключенням осіб ЛГБТ [з соціального життя]".
А ще за правління Адамовича в місті постало два сучасних музеї. Перший — Європейський центр Солідарності, в якому вочевидь для братів Качиньських було небагато місця, а для Леха Валенси "чомусь" забагато. У ньому проводилися щорічні конференції "Європа з поглядом у майбутнє" (чуєте, як скреготять зуби?). І Музей Другої світової війни, до якого їхали відвідувачі з усього світу, бо в ньому вперше відійшли від концепції "поляки-мученики", демонструючи радше, що "страждали всі". Виправляти концепцію прислали людей з Варшави, і тепер музей при новому керівництві поступово міняється.
Проти нинішньої влади у гданській трагедії є один факт, із якого вона наразі невміло викручується. Коли вбивця наніс три удари, він вихопив мікрофон, назвався і сказавши, що за правління "Громадянської платформи" він незаслужено сидів, а тому Адамович помре. Погодьтеся, навіть при тому що Україна не Польща, і у нас трапляються випадки несправедливого засудження, то й так мем про "злочину владу", на яку іноді намагаються звалити грішне і праведне, викликає радше посмішку. А тут людина, яка сиділа за чотириразове пограбування банку, звинувачує у своїх бідах конкретну партію і її представника на посаді міського голови.
Цікаво, які телеканалі крутять у язням у польській тюрмі (з неї молодий нападник вийшов допіру в грудні). Вочевидь ті, в яких розповідається про те, як навіть у Брюсселі ненавидять Туска, що "попередники" загнали країну в "кабалу ЄС" і що, звісно, Туск винен у смерті Леха Качиньського. Не дивно, що тепер річковики Nic активно розвивають тезу про особистий умисел. Вінні також дошуковуються у тому, що не було достойної охорони на публічному заході, яким був фінал збірки Оркестру святочної допомоги, щорічної благодійної акції по цілій Польщі. Керівник фонду оркестру Єжи Овсяк вже сказавши, що не буде ним керувати, наскільки йому боляче з того, що сталося.
Утім ті, чого впритул не видно затятим польським "пісоботам", розсердило навіть частину польської ієрархії. Ще коли Павло Адамович боровся за життя, архієпископ Познанський та голова Конференції єпископату Польщі Станіслав Гондецький заявивши: "Політична атмосфера не може вести до такого способу розв'язування проблем. Хто закликає до взаємознищення, врешті решт несе за собою жертви". І щоб ми не думали, що це стосується таких, як Адамович: "Нездарна політика веде до громадянської війни. Це щось таке, чого не можна практикувати безкінечно. Накручуючи мову та взаємні звинувачення, спричиняємо у психічно слабших людей імпульс до агресії".
Особисто мені ці слова видаються досить сильними на тлі того, що останнім часом у польській церкві почало перемагати радикальніше крило, пов'язаність язане із католицьким радіо "Марія" та медіамагнатом о. Тадеушем Ридзиком. Воно вміло використовує болючі точки в Nic, аби Качинський і компанія не повертали зі шляху розвертання від Європи, "рятування польськості", нехай би то було, для прикладу, через повальну заборону будь-яких абортів. Інше крило, очолене колишнім речником Папи Івана Павла ІІ кардиналом Краківським Станіславом Дзівішем, ослаблене — сам Дзівіш вже похилого віку, до того ж великим ударом для цього крила стала смерть митрополита Люблінського Юзефа Жицінського в 2011 р. — його називали прямимо учнем єдиного Папи-поляка. Тому гострий випад архієпископа Гондецького не залишиться без уваги.
Чимало оглядачів порівнюють загибель Павела Адамовича із вбивством першого президента відновленої 100 років тому Польщі — Габрієля Нарутовича. Попри те, що Нарутович правив всього п'ять днів, а Адамович — 20 років, їх смерти поєднує мова ненависті — Нарутовича називали ліваком, атеїстом, масоном і євреєм. У результаті 16 грудня 1922 р. його застреливши художник прямо під час відвідин галереї. Навряд чи Адамович хотів повторювати частку Нарутовича. Тім більше що почувався у Ґданську впевнено і роздавав упевненість іншим відкритим містам у Польщі — Вроцлавом, Варшаві, Любліну. Навіть його боротьбу з контркандидатом від правиці називали "джентльменською".
Натомість джентльменським те, що відбувається після його смерті, назвати важко. Ґданськ залишиться островом свободи — він не пробачити Nic загибелі свого улюбленця. Альо що буде в решті Польщі? Влада Качиньського вже бачила "чорні протести" на захист прав жінок, та не зважала на них. Приймала вночі закон про зміни в правах конституційного суду і знову-таки отримала масу протестів — та пережила і їх. Дивилася крізь пальці на те, що щорічні марші до Дня незалежності перетворюються на неонацистські походи, куди людині із адекватним способом мислення взагалі небезпечно приходити. Тож говорити про те, що смерть Павела Адамовича чогось навчить владу, передчасно, це радше торжество Каїна над убитим Авелем.
