Різанина, нове 11 вересня, або сварка Китаю з Росією. Чим загрожує світ США з талібами
У Катарі завершилися переговори по афганському урегулюванню між представниками США і Талібану. Їх вже встигли охрестити найбільш вагомим за останній час кроком за припинення громадянської війни в Ісламській Республіці Афганістан (ІРА), хоча ні до яких чітким угодами (крім "домовленості далі домовлятися"), а тим більше з підписаними документами, сторони, по всій видимості, так і не прийшли.
Натяк на світ
Повідомляється тільки про подорожчання взаєморозуміння щодо трьох ключових пунктів: США погоджуються на виведення своїх військ з країни (протягом 18 місяців від дати, яку ще належить узгодити), у відповідь на що таліби припиняють вогонь (насамперед - за американцям) і гарантують: підконтрольні їм території не будуть використані терористами (насамперед ИГИЛом і "Аль-Каїдою") для атак на США. Тобто, за словами спецпосланця Вашингтона по афганському урегулюванню Залмая Халілзада, сторони тільки намітили основні риси майбутнього мирного угоди, здатного завершити саму довгу - 17-річну вже - війну в історії США. "Ми виробили проект рамкової основи, який потрібно наповнити конкретним змістом, перш ніж він перетвориться в угоду", - заявив він, випереджаючи наступний етап переговорів, намічений на 25 лютого.
Переговори замість запланованих двох днів тривали шість, і це можна трактувати як ознаку наявності у сторін бажання нарешті досягти хоч якогось виходу з багаторічного конфлікту. Відрадним виглядає та обговорення низки питань, які супроводжують врегулювання: обмін полоненими, зняття санкцій на міжнародні поїздки для ряду високопоставлених талібів і навіть початок (після підписання американо-талібського мирного договору) переговорів Талібану з Кабулом, наслідком яких може стати участь представників руху у створенні після припинення бойових дій нового тимчасового уряду (раніше таліби і чути не хотіли про прямі переговори з владою, вважаючи їх "маріонеткою Америки"). Ну а вслід заяву держсекретаря Майка Помпео про "значний прогрес у переговорах з талібами і про те, що США серйозно ставляться до питання виведення своїх військ з Афганістану, ці надії зміцнили ще більше.
Однак відсутність офіційно підтвердженої інформації по ряду ключових питань, наприклад, подробиць того, які гарантії дотримання угод надали таліби, породжує і песимістичні припущення про наслідки цих переговорів. Афганський президент Ашраф Гані прямим текстом заявив про потенційну загрозу його життя: "Ми наполягаємо на прийнятті необхідних заходів, тому що повністю обізнані про досвід часів доктора Наджіба. Ми всі знаємо, як його обдурили. ООН дала йому гарантії забезпечення світу, але, на жаль, все закінчилося трагедією" (останній прорадянський лідер Афганістану Мохаммед Наджібулла після завоювання влади Талібаном переховувався в кабульському представництві ООН, але в 1996 р. був викрадений і страчений після тортур).
Практично в унісон з афганським лідером говорять і ті, хто бачить в катарських переговорах реалізацію інтересів тільки головного на даний момент "порушника спокою і сіячем розбрату" у світі. Яким, звичайно ж, є Дональд Трамп. Згідно цієї версії він розраховує завдяки угоді з талібами досягти своєї мега-цілі: переобратися на другий термін. Почасти справа в класичному прагнення замаскувати зовнішньополітичними успіхами внутрішні проблеми, сніговим комом наростаючі прямо пропорційно збільшенню числа представників трамповского оточення, на яких падає око розслідування Роберта Мюллера (і назад пропорційно близькості цих представників до самого Трампу). Хоча дуже незадоволене обличчя призначеного президентом виконуючого обов'язки генерального прокурора США Метью Вітакера, який 28 січня анонсував швидке завершення розслідування, звичайно ж, може навіяти саме це припущення.
Розрахунок Білого дому будується не тільки на тому, що "афганський успіх" (разом із складаються в більшості з консерваторів Сенатом і Верховним Судом, здатними заблокувати імпічмент) допоможе йому "пропетляти" в "російському розслідуванні". Повернення американських військовослужбовців може протягом найвідповідальніших місяців 2020 р. створювати сприятливу для переобрання Трампа телевізійну картинку, показуючи, що він набагато краще демократів, так і не реалізували за вісім років передвиборчу обіцянку Барака Обами про виведення військ з Афганістану.
Посилювати цю картинку повинні будуть і повідомлення про абияк продвигающемся мирному процесі в цій країні, для появи яких американська дипломатія піде на значні зусилля по "умиротворення" талібів, включаючи і серйозні поступки, здатні утримати їх представників за переговорним столом, а бойовиків - від атак. 18-місячний термін виведення військ, про який домовилися в Катарі, створює цілком достатньо можливостей для такого маневрування (тим більше, що невідомо, коли він почнеться). І якщо все це закінчиться провалом, то, очевидно, вже після президентських виборів в США.
Живий щит
Однак і в разі встановлення більш-менш тривалого перемир'я довгострокові результати трамповского "миротворчості" в Афганістані і Сирії (звідти він уже наказав вивести війська) можуть мати дуже серйозні негативні наслідки і для ваги США у світовій політиці, і для безпеки американців навіть у себе вдома. Контингенти в гарячих точках представляються насамперед як можливість оперативно реагувати на виникнення поблизу від місць їх дислокації осередків терористичної активності або завдавати ударів по розкритим розвідкою таборах екстремістів та укриття їх лідерів. Однак є й інші аспекти, про яких уряду, напрямні свої війська за кордон, вважають за краще не поширюватися. Про цих аспектах зазвичай говорять уряду геополітичних конкурентів, стверджуючи, наприклад, що американська присутність в Афганістані спрямоване на стримування розвитку відносин Росії і Китаю з цією країною (за такими "травоїдними" твердженнями часто ховаються "м'ясоїдні" наміри розмістити на місці американських свої військові об'єкти).
Але одну з ключових цілей напрямку на "терористично небезпечні" території своїх солдатів не називає ніхто. А суть її полягає в тому, що ці контингенти виконують роль своєрідного громовідводу, що забезпечує (звичайно ж, разом з іншими зусиллями по підтримці безпеки) спокійне життя громадянам тих країн, які їх гарячі точки посилають. Адже учасники цих формувань, по-перше, сприймаються радикально налаштованими місцевими жителями як окупанти і "носії американського (західного) імперіалізму", що заслуговують більшого терористичного уваги, ніж домогосподарки в країнах їх походження. А по-друге, вони знаходяться набагато ближче, і для того, щоб стати шахідом, не треба з ризиком бути спійманим або передчасно убитим долати кілька кордонів і проходити численні перевірки.
Таким чином, військові контингенти в нестабільних країнах Сходу є однією з причин того, що Захід не бачив терактів, зіставних за масштабами з атаками 9/11, хоча бажаючих організувати їх і не володіють набагато меншими можливостями, ніж "Аль-Каїда" на початку століття, вистачало.
Зауважимо лише, що "громовідвід" тут аж ніяк не є синонімом "гарматного м'яса". Добре підготовлений, мотивовану і оснащений американський солдат є найближчою і найважливішою, але аж ніяк не настільки легкоуязвимой метою для потенційного шахіда, як учасник масового заходу в США, начебто Бостонського марафону. Тому терористи часто переключаються з "окупантів" на їх "помічників" - більш вразливих представників місцевих силових структур, що видно хоча б за словами президента Афганістану, заявив у Давосі: за час його правління (з 2014 р.) іноземні війська втратили 72 людини убитими, а афганські силовики - 45 тис. (правда, злі язики кажуть, що якби американська допомога на реформування, навчання і оснащення афганських силових структур менше розкрадалася, то втрати були б значно меншими).
Звичайно, з точки зору гуманізму ці аргументи на користь зарубіжних контингентів виглядають сумнівними. Але зараз вже ніхто з кандидатів не обіцяє "встановити мир у всьому світі", концентруючись на гарантуванні безпеки, перш за все, своїм виборцям. А армія - вона на те і армія, щоб захищати державу.
У цьому контексті бажання Дональда Трампа зіграти на почуттях 41% американців, які підтримують виведення військ з Афганістану, і скоротити кількість тих, хто не схвалює його зовнішню політику (їх 63%), може серйозно нашкодити незабаром і американської, і світовій системі безпеки (так, німці вже заявили, що самі в Афганістані залишатися не мають наміру). Адже ніхто не може дати стовідсоткової гарантії дотримання Талібаном обіцянок, які він дав "невірним". Аж до нинішніх лідерів руху, так як воно досить неоднорідний і включає в себе ряд фракцій, частина з яких можуть віддати перевагу війну.
Неприємний подарунок Москві і Пекіну
Однак не всі схильні бачити в катарських домовленості черговий трюк Трампа, продавившего в ім'я своїх інтересів або переконань не дуже вигідну США рішення. І не тільки тому, що він досі не похвалив себе за нього в "Твіттері". Загалом "шумі" трапляються повідомлення і припущення експертів про достатню своєчасності для США примирення з талібами, хоч і не зовсім вигідних умовах. Песимістична їх частина стверджує, що у американців просто не було іншого виходу, так як вплив талібів шириться, а кабульская влада все більше здає позиції.
Так і незабаром могло виявитися, що обпертися у регіоні американцям не на кого, так як їхній колишній союзник Пакистан все більше потрапляє під вплив Китаю. Що до того ж ще й ставило під загрозу постачання контингенту в Афганістані, не має виходу до моря і межує, крім Пакистану, з недружнім США Іраном, огрызающимся Китаєм і пострадянськими країнами Центральної Азії, контрольованими Росією і тим же Китаєм.
Оптимістична версія стверджує, що Талібан теж вже досить втомився від війни з американцями і їх союзниками по НАТО, а значна його частина дозріла для примирення не тільки з Вашингтоном, але і з Кабулом. При цьому входження талібів в політичне поле країни буде супроводжуватися поширенням їх впливу на радикальний ідеологічний сегмент, в якому вже не залишиться місця більш непримиренним "Аль-Каїді" і ИГИЛу.
Ну і нарешті: таліби та інші афганські політичні сили, яких США не тільки підтримували, але й обмежували в методах, спільними зусиллями зможуть більш ефективно протистояти спробам Росії і Китаю поширити свій вплив на ІРА. До того ж не виключено, що Москва, спробувавши прискореними темпами зайняти звільняються Вашингтоном нішу, посвариться зі прагнуть до того ж Пекіном, як це в неї вже вийшло з Тегераном у Сирії (поки, щоправда, тільки на рівні підконтрольних збройних формувань, які втратили близько 160 чоловік з обох сторін).
Так що порівняння російськими ЗМІ катарських переговорів з паризькими 70-х років, на яких США обговорювали відхід з В'єтнаму, і констатація "капітуляції" американців в Афганістані можуть виявитися вельми передчасними. Американці, цілком можливо, скоро в черговий раз продемонструють вміння знищувати ворогів, перетворюючи їх у друзів. Як і у випадку з тим же В'єтнамом, який став їм якщо не союзником, то досить серйозним партнером у справі протидії поширенню китайського впливу в Південно-Східній Азії.
