Ретроградний маневр. Як Путін визнанням ОРДЛО намагається вибратися з пастки

Канцлер ФРН Олаф Шольц все ж таки слідом за президентом Франції Емманюелем Макроном включився в активну фазу дипломатії у зниженні нинішньої напруги на українсько-російському кордоні.

14 лютого голова німецького уряду відвідав Київ, де зустрівся з президентом України Володимиром Зеленським, щоб дати українцям сигнал щодо позиції Німеччини: Берлін на стороні України, і тому Шольц спершу прибув до Києва, а вже потім — до Москви.

На пресконференції канцлер ритуально запевнив Україну у підтримці її територіальної цілісності та засудив російську агресію, а також у готовності покарати Кремль у разі нової інтервенції.

Однак це цілком очікувані політико-дипломатичні розшаркування. Вони важливі, звісно. Особливо на тлі невдоволення України та союзників невиразною позицією Берліна щодо російського питання. І все ж таки ключові моменти візиту та пресконференції – це проєкти законів щодо статусу Донбасу та істерія Москви через нібито розширення НАТО на Схід.

Момент перший. Олаф Шольц сказав: президент Зеленський запевнив його у тому, що Україна представить для обговорення закони про особливий статус окупованих Росією районів Донбасу та щодо місцевих виборів там.

Момент другий. Членство України в Альянсі, за словами Шольца, наразі неактуальне і тому трохи "дивне", що російський уряд зробив це предметом політичних дискусій.

"Це питання, яке не стоїть зараз на порядку денному", — сказав канцлер, наголосивши також, що рішення про приєднання до НАТО "не може бути предметом дискусій і не йдеться про якісь сфери впливу, коли одна держава може наказати іншій, де їм бути чи не бути".

Що це означає?

По-перше, скандальна заява посла України у Великій Британії Вадима Пристайка про можливу відмову Києва від вступу до Альянсу задля деескалації все ж таки є наслідком семантико-лінгвістичної помилки дипломата. Не більше того. Ні Київ, ні його партнери не цураються євроатлантичних перспектив України.

По-друге, що стосується даної Шольцу обіцянки Зеленського щодо законопроєктів по Донбасу, то дуже ймовірно, що обіцянка ця так обіцянкою і залишиться. Враховуючи, що "особливий статус" з Мінських домовленостей значно менш ґрунтовний і прогресивний, ніж модель місцевого самоврядування, яка сформувалася в Україні за минулі роки завдяки децентралізації.

Суть обіцянки – створення елемента геополітичної гри у непростих умовах (коли окремі європейські країни не залишають думок про вирішення проблеми за рахунок України, наприклад, імітацією "фінляндизації").

Таким чином, Київ, зберігаючи відданість "Мінську", може виглядати дуже і дуже пристойно в очах ЄС, особливо в порівнянні з Москвою; отже, і розраховувати на подальшу підтримку.

Шантаж Донбасом

З таким політичним багажем Олаф Шольц сьогодні прибув до Росії, керівництво якої теж, слід зазначити, підготувалося до візиту високого гостя з Німеччини.

І підготувалося одразу за декількома напрямками.

Насамперед — реєстрацією в Держдумі двох законопроєктів про визнання незалежності ДНР та ЛНР (авторства КПРФ та "Єдиної Росії"), а потім і голосуванням за них.

Голосування відбулося приблизно в той момент, коли Олаф Шольц покладав вінок на могилу Невідомого солдата в Олександрівському саду.

Ці проєкти відрізняються один від одного. Перший, зареєстрований комуністами, пропонує прискорену процедуру визнання фейкових республік – без консультацій із МЗС та одразу на розгляд Путіну.

Другий же, навпаки, передбачав консультації, а отже, вся процедура була б тривалішою.

Держдума обрала варіант кишенькової опозиції – КПРФ. Відтак режим Путіна вирішив максимально підвищити ставки як у ході поточних переговорів із колективним Заходом на сьогодні, так і якраз до зустрічі з Олафом Шольцем.

Однак далеко не факт, що Путін підпише цей законопроєкт, а не ветує чи поверне на доопрацювання. У будь-якому випадку російське законодавство дозволяє АП тягнути час як мінімум кілька місяців. Зараз усі карти у російського автократа. І ця невизначеність його майбутнього вибору – елемент тиску на Шольца, ЄС та США.

Зберегти обличчя. Хоча б його частину

Припустимо, Путін все ж таки ставить свій автограф під законопроєктом.

До чого це веде?

Найважливіше: Росія автоматично виходить із Мінських домовленостей, які сама ж повністю заморозила.

Тобто Кремль відмовляється від плану насильно реінтегрувати в Україну окуповані ним території на своїх умовах та зі збереженням свого впливу у цих регіонах. Відповідно, тягар фінансування та відновлення ОРДЛО, який він хотів звалити на Україну, лягає вже на плечі РФ. І це додатковий і болісний удар по бюджету, що скудне, з якого і без того доводиться вишукувати кошти на дотування окупованого Криму і задоволення апетитів голови Чечні Рамзана Кадирова. Притому що вся ця гра у війну вже дуже дорого обійшлася російській економіці, яка б'є рекорди інфляції.

До того ж у такому разі минають часи "їхтамнетів", і Росія фактично визнає себе стороною конфлікту. Особливо, якщо маріонетки Кремля в окупованих Донецьку та Луганську надішлють запит на надання допомоги у "звільненні" від ЗСУ територій обох областей (відповідно до "конституцій Л/ДНР), і той цей запит задовольнить.

За такого сценарію, що передбачає все ж таки відкритий військовий конфлікт з українською армією, збитки для Кремля внаслідок дій партнерів України будуть колосальними. Не кажучи вже про чисельність втрат під час зіткнень із ЗСУ.

Кремль же докладає максимум зусиль, щоб уникнути не стільки відкритої війни з українцями, скільки наслідків для себе від нового вторгнення. Втрата "Мінська" для нього — найменше зло в поточних обставинах, оскільки в такому разі Москва хай і стане об'єктом більшого пресингу з боку Заходу, вона все ж таки збереже в арсеналі механізм тиску в свою чергу на Захід та Україну через загрозу інтервенції під приводом захисту фейкових республік.

Гіпотетичне визнання ОРДЛО керівництвом РФ, яке більшість світу вважає нікчемним, також дозволяє йому зберегти обличчя і приховати від електорату прагнення вибратися з пастки, спорудженої трансатлантичною спільнотою для Путіна і Ко. Російська владна вертикаль унеможливлює прояви слабкості її верхівці.

На готовність Путіна зменшити оберти та мінімізувати збитки вказують ще кілька подій. По-перше, його зустрічі з головою МЗС РФ Сергієм Лавровим та міністром оборони Сергієм Шойгу. По-друге, заява спікера Кремля Дмитра Пєскова про бажання Путіна продовжувати переговори зі США та НАТО щодо гарантій безпеки.

Шойгу під час зустрічі з Путіним оголосив про припинення низки військових навчань, які відбуваються у небезпечній близькості до українських кордонів.

Лавров наголосив на необхідності діалогу зі США та НАТО, оскільки можливості переговорів щодо гарантій безпеки "далеко не вичерпані".

Після цього Пєсков власне і сповістив про готовність його шефа до подальших переговорів.

І, зауважимо, це після того, як Байден — єдиний, з ким Путін бажає обговорювати сфери впливу та дерибан світу, а потім і НАТО відкинули всі вимоги російського режиму.

Такі висловлювання Лаврова, Шойгу та Пєскова – це, безсумнівно, принизливе для режиму РФ прохання. Хоч як у Москві намагалися, як і раніше, виглядати бравурно і грізно. Можна називати це, як японська імператорська армія, "ретроградним маневром", можна "наступом назад", але російське керівництво чисто по-пацанськи не може показати, що змушене змінювати тактику.

Проте, як не назви такий відкат від гострої конфронтації, це на даний момент єдиний спосіб уникнути масштабного удару партнерів Києва по економіці Росії, погодившись вимушено на менш серйозні санкції у відповідь на потенційне визнання ЛДНР. Тим часом саме таке визнання дозволить Києву вимагати від західних партнерів "відв'язки" санкцій від Мінського процесу.

Наскок не спрацював

Це наслідок відсутності довгострокового планування у Кремлі, який більше покладається на рефлексію у рамках спільної зовнішньополітичної парадигми.

Як і у випадку, наприклад, із газовим шантажем Європи. Москві вдалося підняти ціни на газ і завдати збитків європейським економікам, але в результаті частка "Газпрому" на європейському ринку знизилася з 40% до 14%, оскільки нішу поспішили зайняти США, Катар та інші постачальники газу.

Своїми діями Москва для енергонезалежності Європи зробила більше, ніж усі заяви та дії органів влади ЄС. Та ще й допомогла Україні в цьому питанні, підштовхнувши Європу до прискорення процесу інтеграції українського ринку в ENTSO-E (європейську мережу операторів системи передачі електроенергії) та збільшення допомоги Києву в "озелененні" енергосектору.

Загроза нової інтервенції, яку продукує Росія з початку минулого року, — з розряду аналогічних заходів, заснованих на короткостроковому плануванні.

На цю загрозу Захід, насамперед США, відповіли неймовірним медійним та політичним тиском. По суті, партнерам України вдалося, не вдаючись до конкретних жорстких дій, змусити Кремль серйозно замислитися над деескалацією. Як в історії з ірландськими моряками — лише в значно більшому масштабі — проти Москви застосували ефективний та продуманий інструмент гібридної війни.