ТАСС зазвичай роздмухав сенсацію, нарізавши на цитати статтю Володимира Путіна у виданні Kathimerini напередодні його візиту в Грецію. Наші ЗМІ йому в цьому зазвичай допомогли. Так що публіка по ту сторону поребрика отримала можливість відволіктися від приниження обміном грушников Савченко. Громадянам же по цю сторону представився черговий привід повправлятися в дотепності з приводу неадекватності мордорского вождя. Не буду вдаватися в подробиці, бажаючі можуть все це прочитати самі. Але даруйте, партнерський діалог, зона співробітництва від Атлантики до Тихого океану, Південний потік і інше "хлопці, давайте жити дружно, ми вам потрібні" - зараз це дійсно важко сприймати без сарказму. Нам. Але не грекам.
Тим більше на тлі дбайливо підкладених їм духовних сил на кшталт "непорушного фундаменту загальних цивілізаційних цінностей, православної культури і щирої взаємної симпатії", а також згадок про тисячолітті російського чернецтва на Афоні - "знакової події" цього року. Звинуватити Москву в обмані по кожному з цих пунктів нескладно, хоча історичні екскурси можуть порядком втомити. Але путінські райтери люб'язно спростили завдання, запропонувавши в якості прикладу близькості російського та грецького народів Івана Каподистрию (Іоанніса Каподистриаса), "який був російським міністром закордонних справ в ХІХ столітті, а пізніше став главою грецької держави".
Приклад, повинен сказати, феєрично прекрасний. Ні, за фактом все правильно: графу дійсно довелося очолювати імперський дипкорпус при Олександрі I і стати першим в історії президентом Греції (хоча офіційно він йменувався все ж правителем). Однак ця фігура одна може спростувати як мінімум пасаж про спільних цивілізаційних цінностях. Та й про близькість, втім, теж.
Почати з того, що на російській службі Каподістрія виявився скоріше випадково, ніж за власною, і те, як це сталося, не додає переконливості казкам про братерство й дружбу, настільки улюбленим Москвою. Зате непогано ілюструє російську звичку використовувати, а також кидати і зливати братів-друзів, як тільки того вимагатимуть обставини. Тобто, при першому ж зручному випадку.
Пролог до цієї історії написав у жовтні 1797 року Наполеон Бонапарт, тоді ще генерал революційної Франції. Розчерк його пера під договором Кампо-Формио завізував капітуляцію Австрії та її італійських союзників, а також - серед багато чого іншого - перехід під французьку юрисдикцію Іонічних островів (Керкіра/Корфу, Паксос, Лефкас, Кефалінія, Ітака, Закінф і Кітіра), які досі кілька сот років належали Венеціанській республіці. Але вже через три роки, одвічні вороги Росія і Туреччина спільними зусиллями їх "визволили" - і проголосили під своїм протекторатом (формально - Стамбула, фактично - Петербурга) аристократичну Республіку Семи Островів за образом і подобою Венеціанської.
Втім, це був перший проект грецької державності з часів розгрому Візантії - хоч і далеко не суверенною. На посаду секретаря Держради командувач російської середземноморської ескадрою адмірал Ушаков запропонував (читай: призначив)... головлікаря її госпіталю, розташованого на Корфу. Як неважко здогадатися - Івана Каподистрию, якому тоді йшов 25-й рік.
Незважаючи на юний вік, це був "хлопчик з хорошої сім'ї" - його батько також отримав посаду в уряді - і з хорошим ж освітою (медицина, філософія, юриспруденція), отриманими в Падуанському університеті. Втім, молодий чоловік швидко добився визнання своїм умінням домовлятися, завдяки якому республіка мала громадянської війни. Незабаром Сенат одноголосно проголосував за призначення його держміністром - "і тут Остапа понесло".
Злив він тоді багато - і Республіка Семи Островів була на загальному тлі сущою дрібницею. І в тому ж 1807-му вона припинила існування, увійшовши до складу Іллірійських провінцій Франції.
Для Каподистрии на тому б усе й затихло, якби земляк і теж "коллаборант" граф Моцениго, російський посол в Італії, не замовив за нього слівце. Каподістрія зробив для імперії багато чого корисного, але хвалять його переважно за нейтралітет Швейцарії у війнах з Наполеоном і чудеса дипломатії, проявлені в ході Віденського конгресу, який перепиляв Європу по їх завершенні. Все це призвело графа на посаду міністра закордонних справ. Точніше - з-міністра: надто ліберальним виявився грек для Росії. В тандем до нього був визначений консерватор граф Нессельроде - першим номером.
Ставлення до лібералам в Росії - практично константа, а вже якщо їх зусилля Росією не обмежуються... І це був саме той випадок. Швейцарцям Каподістрія написав проект конституції і заручився для них гарантіями подальшого поваги нейтралітету від Великих Держав. Намагався обмежувати втручання останніх у неаполітанська криза, фактично став прелюдією до об'єднання Італії. Не допустив розділу Франції. Намагався стримувати захоплення Олександра забавою "жандарм Європи". Та й взагалі ратував за новий європейський порядок - хоч і іншими методами, фактично продовжуючи роботу Наполеона.
Але програв. Інтриги австрійської агентури при дворі і досконала відсталість імперської вертикалі не залишили Каподистрии вибору. Останньою краплею стало чергове зрадництво Олександром Греції: імператор відмовився підтримувати спалахнуло в 1821 році повстання проти турецького панування і волів повыражать заклопотаність "східним питанням" в ході Віденського конгресу - точь-в-точь як це часто робиться зараз в РБ ООН. Граф опинився перед важким вибором. Негласно він допомагав повстанцям, тим більше що й сам долучився до створення підпільної організації. Офіційно ж був змушений слати їм ноти, які зобов'язують припинити опір.
Зрештою, Каподістрія пішов у відставку, влаштувавшись в Женеві, яка подарувала йому почесне громадянство. Те, що він там робив, у нас сьогодні назвали б волонтерством - збирав гроші, забезпечував логістику, шукав допомоги у тодішніх десижн-мейкерів і "міжнародного співтовариства". І треба сказати, не без успіху. Втім, кілька років тому Росія частини проблеми перетворилася в рішення: новий цар Микола Олександрович, незважаючи на зрозумілу ідіосинкразію до повстань у ввіреній йому країні, за греків таки заступився. Втративши флот при Наваріне, Стамбул пішов на перемир'я.
Народні збори в Трезене, між тим, обрало Каподистрию правителем Греції на сім років. За тогочасним європейським порядків посада була тимчасовою, поки не буде узгоджено августейшая кандидатура на знову засновану корону. Каподістрія ж знову поплив проти течії, закликаючи зацікавлені сторони при підборі грецького короля поцікавитися думкою народу. Втім, безуспішно: на оглядинах обійшлися без референдуму.
Отримавши мандат, граф розвинув бурхливу діяльність. "Мінохоронздоров'я", система карантину проти інфекційних хвороб, власна грецька монета - вперше в новій історії, перші посадки картоплі, жіночі школи, педінститути... А ось це звучить прям як порядок денний для українського уряду: реформа держапарату, наступ на корупцію, чистка митниць, боротьба з олігархами - аж до посадок. І навіть війна з самими "нарванными" з них - з цілком сепаратистськими конотаціями, до речі. Тільки у Каподистрии це виходило. Шкода, що тоді соцопитувань не винайшли: падіння рейтингу у нього, треба думати, було колосальним. Як би те ні було, до кінця каденції він не дожив: його закололи на східцях церкви брати одного з в'язнів. Які, втім, ненадовго пережили свою жертву - але це вже зовсім інша історія.
Так от, мені цікаво, путінських райтерів, бува, не правосекожыдобендеровцы завербували? Адже гіршу ілюстрацію єдності цивілізаційного вибору, спільності цінностей, близькості політичних пріоритетів, подібності державних інтересів (і чого там ще нафантазували в Кремлі для незагартованих Першим каналом мізків) знайти важко. Принаймні, у випадку з Грецією.